Бузок, посаджений татовими руками у незнану українську землю, цвіте наймилішим в світі цвітом. А хіба не найбільша втіха на землі - споглядати з вікна старенької хатини садок, що ним гуляла мама? Канадки українського походження 70-річна Рут і 75-річна Фібі, щоб віддати належну шану батькам, вирушили не на їхню могилу, а за тисячі кілометрів, на землю, що пам’ятає їх молодими...
Бузок, посаджений татовими руками у незнану українську землю, цвіте наймилішим в світі цвітом. А хіба не найбільша втіха на землі - споглядати з вікна старенької хатини садок, що ним гуляла мама? Канадки українського походження 70-річна Рут і 75-річна Фібі, щоб віддати належну шану батькам, вирушили не на їхню могилу, а за тисячі кілометрів, на землю, що пам’ятає їх молодими.
Ольга ГЕМБІК
ТОРБА КАМІННЯ З БАТЬКІВЩИНИ … — Коли ми з тіткою сідаємо на лаві коло хати, то всі люди, які йдуть, до нас вітаються! У нас в Канаді так немає! – намагається здивувати нас простими істинами Фібі, дочка Любові Кирилюк і Карпа Баласа, котрі в тридцятих роках минулого століття у пошуках кращої долі назавжди покинули країну й виїхали в Канаду. Депресивні чотири роки у холодній Манітобі, здавалося тоді, не скінчаться ніколи. Мама Люба до скону згадуватиме їх як найважчі у своєму житті. Важка праця гнула молоду пару до землі і не приносила жодних прибутків. Життя потроху налагодилося, щойно батьки Рут і Фібі переїхали ближче на схід – в місто Ніагара-он-зе-лейк. Люба завжди мріяла, що хай не вона, то хоч її діти колись та й відвідають батьківщину. Тому попри відповіді з радянського посольства, нібито сім’ю Баласів на батьківщині ніхто не чекає й не хоче знати, не втрачала надії. Коли син Волтер першим ступив на отчу землю, Люба вже змирилася, що в Україну їй – зась. Не те здоров’я. Тож ретельно зафільмувавши для старенької мами Україну, син повернувся у провінцію Онтаріо з відеокасетою. До всього він привіз з-за кордону — з краю, де народилися батьки, — ще й торбу камінців і наділив усіх родичів. „Я згадую, як осталася без мами, тата, хліба, одежі... Я тяжко працювала, як могла, – летів з Канади в Україну відеозапис-звернення Любові Кирилюк до рідних й односельців. – Скільки б ми не жили тут, у Канаді, ми — чужинці, бо ми не на своїй землі... Мої восьмеро дітей виросли і все питали - мамо, чому ми не маємо ні дядька, ні тітки, ні брата? Я не знала, що їм казати... Вони і тепер хочуть зріднитися, побачити вас, рідня! Приїжджайте”.
«МОЛЮСЯ ЗА ПРЕЗИДЕНТА Й УКРАЇНУ» Відтепер у хаті родича по батькові Павла Миколайовича Баласа з села Терешів, що на Млинівщині, гості з-за океану не переводяться. Односельці давно заприятелювали з іноземками і навіть звиклися з їхньою бурхливою реакцією на речі повсякденні. - Тут і зозуля кує, і дятел вистукує, - замалим не в один голос захоплюються Рут і Фібі, - і йде кінь, а за ним маленьке лошатко біжить! І корови, і качки, і гуси – усе знає, куди йому треба йти, як додому вертатися... Сестри розмовляють українською – то ще мамина наука, але хочуть навчитися ще й рідного „алфабету”. Тож зобов’язали далекого родича допомогти їм у цьому. „Ще б ми так розмовляли англійською, як вони українською!”, - кажуть у селі й залюбки спостерігають, як котрась із канадок під прискіпливим оком рідних сапає капусту. А іноземки ще й вихваляються, що й вареники ліпити уміють, і готувати борщ, і не приховують свого задоволення, коли хтось дивується з їхнього вміння. ...Фібі й Рут почулися вільнішими, досягши пенсійного віку й “діставши роботу глядіти старі люди”, тож не роздумуючи довго, вирушили в Україну. Для Фібі це треті відвідини країни, у якій вона наче своя. Каже, залюбки переїхала б у невеличке рівненське село назавжди. На погані дороги й необлаштований побут Фібі не зважає, лишень журиться, що земляки змушені важко працювати. - Я виросла серед бруду, ми теж так працювали, то не страшно, аби була вода, - запевняє вона перейнятою від мами сільською говіркою з яскравим англійським акцентом. – Ми і сіно так складали. Мені тут так, ніби я повернулася у дитинство! От тільки велика заокеанська родина (у Фібі десятеро дітей. – авт.) навряд чи дозволить мамі й бабусі розкіш назавжди переїхати в Україну. Вперше завітавши до нас, Фібі Стольц напросилася відвідати будинок престарілих у Млинові. Побачене дуже розчулило її, тож жінка добре випитувала у стареньких, чого вони потребують, усе занотувала і наступного разу летіла в Україну вже з дарунками. Сама зібрала рушники, теплий одяг, ковдри, ліки тощо і наділила мешканців будинку. - Наші старенькі повинні мати щось файне, бо вони зробили нашу дорогу трішки легшою, - прорікає канадка. – Розумієте, що я кажу? Треба, щоб вони не думали, що Україна забула про них! Рут Бурц в Україні перший раз. Поспішає запевнити, що далеко не останній. Вона нотує у щоденник усе, що бачить в Україні. Каже, ті нотатки згодяться рідним, які незабаром теж відвідають батьківщину. Наостанку Фібі демонструє обізнаність з політичними процесами у країні. - Я рада, що є Ющенко, - каже вона.- Я хотіла б його побачити, побалакати з ним. Він має велику роботу. Я молюся за нього й за Україну. Країна мені така мила, що не можу й розказати... Крепко вона мені дорога, бо змита кров’ю.
