ГОСПОДАР АВТОБУСНИХ СТАНЦІЙ

Олександр НАГОРНИЙ

Віктор Попко, один з тих порядних керівників, які не заплямували своє ім’я ні за радянських часів, ні в ринкових умовах незалежної України, весь час працюючи на відповідальних посадах в системі автомобільного транспорту. Фактично з 1983 року він очолює об’єднання автостанцій, яке тепер має назву ВАТ “Волинське обласне підприємство автобусних станцій-10799”. Сьогодні у Віктора Йосиповича— поважний ювілей. І хоч позаду 46 років трудового стажу, директор — голова правління ВАТ Віктор Попко — енергійний і працелюбний, сповнений нових задумів.

— Вікторе Йосиповичу, я звернув увагу, що ваша трудова біографія починалася з облспоживспілки. Чому ви там не затрималися, адже в споживчій кооперації завжди було вигідно і престижно працювати?
— Мабуть, по молодості недооцінив (посміхається). Після закінчення Львівського торгово-економічного інституту мене направили в облспоживспілку і через деякий час я вже працював начальником планово-фінансового відділу. Робота була пов’язана з відрядженнями. То ж я прислухався до дружини Ніни Володимирівни, на жаль, тепер уже покійної. Тому пройшов перекваліфікацію на економічному факультеті Київського автодорожнього інституту і з того часу я працював в автобусному парку, об’єднанні автостанцій, обласному автоуправлінні.
— Про вас завжди говорили як про дуже порядну і чесну людину, вимогливу до себе і підлеглих. Це у вас результат родинного виховання?
— Мої батьки — селяни з Холмщини, завжди чесно працювали, як казали, щоб спати спокійно і мати чисту совість. Коли відбувалося переселення із-за Бугу, то батько вчинив дуже розумно, бо знайшов поляка у Володимирі-Волинському і обмінявся з ним господарками, таким чином уникнув таврійських степів. Оскільки у нас була пара коней, дві корови, молотарка, то батьки незабаром переселились на родючі землі в Маяки Луцького району, бо не думали, що незабаром це все заберуть до колгоспу.
— Вікторе Йосиповичу, і все-таки, перебуваючи на високих посадах, невже вас не підштовхувало до порушень і начальство, і прохачі?
— Я не йшов на грубі порушення, коли говорили, що це необхідно в інтересах справи. А тим більше, коли за певні послуги щось обіцяли, пропонували. В останні роки нерідко були ходоки з проханням, щоб на території автовокзалів встановити торгові лотки. Я немало намучився, доки не позбувся торгових кіосків, встановлених ще в колишні часи на території Луцького автовокзалу. Тепер я всім жартома кажу, що діє мораторій на їх розміщення і розповсюджується він на все обласне підприємство автобусних станцій. Я ніколи не йду на жодні уступки, тож і чую поза плечима репліки: “Його вже не переробиш”.
— Як вам вдалося виживати в часи бартеру, великої інфляції, приватизації?
— Кожна нова автостанція — побудована чи реконструйована, газифіковане приміщення, оформлені кімнати відпочинку для водіїв — це начебто непомітні події, але для нас це була велика радість. Завдяки запровадженню комп’ютерів, автоматизованому продажу квитків на всі напрямки, зрештою, вдалося позбутися набридливих черг, які були за радянських часів. Знаєте, яка найбільша радість для мене в усі ці роки мого керівництва? Ми ні на одну годину не зірвали видачу зарплати людям.
— І у вас уже не виникає значних проблем?
— Їх створюють нашому підприємству. Пасажирські перевезення збиткові. Із 27 автостанцій — три прибуткові. Коли в банку “Україна” пропало 75 тисяч гривень, а це кошти приватних перевізників і юридичних осіб, то нам довелося взяти кредит. Тепер податкові органи вимагають одночасної заміни електронно-касових апаратів з фіскальною пам’яттю, хоча вони ще могли б служити на багатьох автостанціях. А це ще до 85 тисяч гривень витрат. Кому стане ліпше від того, якщо ми потрапимо у боргову яму?
— Незважаючи на ваш ювілей, не можу обминути санітарні порядки на деяких автостанціях. Невже ми не можемо налагодити європейський порядок біля туалетів?
— Посилатися на менталітет людей наче й незручно, але що маємо, те і маємо. З іншого боку туалети, наприклад, в Маневичах, Ратному, Колках, Берестечку тощо розташовані на території кількох організацій. І за дольової участі вони будувалися, а тепер усі умивають руки. Думається, місцевим органам влади потрібно зайнятися цією проблемою, якщо ми говоримо про європейські стандарти життя.
— А що ви скажете про Луцький автовокзал?
— Він побудований як типовий для райцентру. Усі перевізники тяжіють до Завокзального ринку. Люди буквально ходять під колесами, усе захаращено транспортом. Ми навіть не можемо добитися, щоб з манежу ринку не виїжджав транспорт на територію автовокзалу. Уже два роки просимо дозволу в міської ради, щоб капітально за свої гроші відремонтувати підземний туалет. Треба, зрештою, спрямувати частину транспорту на автостанцію № 2, що на Львівській, яка використовується недостатньо.
— Вікторе Йосиповичу, схоже, у вас завжди була на першому плані робота. Ну, а ще яке коло ваших інтересів?
— Мабуть, від батьків я перейняв любов до землі. Дісталась мені від батька діляночка землі. Був час, коли обком партії вимагав її здати, хоч там був лише город. Я встояв. Тепер тут проводжу всі вихідні — біля дерев, квітів, винограду, є теплиця. Так сталося, що моя перша дружина, незважаючи на всі мої і медиків зусилля, рано покинула сім’ю. Ось уже двадцять літ я живу з Галиною Дмитрівною. Наші діти дружать, а ми кажемо, щоб брали приклад з наших стосунків. Моя донька Інеса — також економіст, маю внучку Аліну.
— Чи все збулося у вашому житті?
— Я вважаю, що так. Завжди мене на роботі оточували добрі люди, яких я шаную. У 2004 році мені урочисто в столиці було вручено посвідчення заслуженого працівника транспорту України. А ось в політику я ніколи не йшов, бо займався конкретною улюбленою роботою.