І У 85 – БРАВИЙ МИСЛИВЕЦЬ!

Незважаючи на похилий вік, на полюванні Ісак Гнатюк з Маневич може заткнути за пояс багатьох своїх молодших товаришів.

Василь УЛІЦЬКИЙ,Олександр ЗГОРАНЕЦЬ

РИСЬ ВПОЛЮВАВ... НОЖЕМ
­ То як – ще бігаєте, Ісаку Федоровичу? – вітаємось з “дідом Гнатюком”.
­ Ага, за дівчатами, ­ усміхається, підкручуючи вуса, мисливець. – Іду ото якось через стадіон. Біжать три дівчини. Я підстроївся за ними – і зробив круг. Нема ще задишки в колишнього партизана! От тільки біда: вже якусь „катараху” признають лікарі у мене, гірше бачу.
Без жарту Ісак Гнатюк не може так само, як і без полювання. Дід Гнатюк (хоча після його міцного потиску руки язик не повертається казати “дід”) – волинська легенда. Мисливський квиток він отримав ще у 1946 році. З тих пір – ось вже цілих 60 літ – як тільки починається сезон, він вирушає на лови. Тільки дуже поважна причина може втримати вдома почесного мисливця України. Чи не факт для книги рекордів Волині: Ісак Гнатюк і у віці 85 років приносить трофеї з полювання!
­ Востаннє підстрелив зайця, ­ розповідає. – Але останнім часом щось я став жаліти звіра... Вибіг ­ було зимою ­ на мене зайчик, сів і вмивається лапками. Хіба я буду сидячого бити? Це ж стидно. Втік заєць. І по козах не стріляв. Ще якщо самець, то можна... Пробігло стадо кіз повз мене. Хлопці: “Чого не стріляв?” – “Бо там не було козла. Як переб`ємо кіз, то не буде чого стріляти”, ­ відповідаю.
­ Чайка, Флейта, Чебурашка, Магдалина, Барс, Пурга... ­ починає перераховувати клички своїх собак Ісак Федорович. Пам`ятає усіх, “бо то – друг, плачеш, бувало, за ним, як за людиною”. Каже, що мисливець без собаки – не мисливець.
­ Давненько це було: напала рись на мого собаку на Куховому Груді, бачу – подере. Але коли вона вхопила пса, я підскочив і проколов її ножем.
Багато чого вполював за своє життя Ісак Гнатюк. І вовка – “на нього полювати найцікавіше, бо хитрий і обережний дуже, але маю їх на своєму рахунку сім”, і кабана – “найнебезпечніший звір, був випадок, коли мене ледь не розірвав”, і лиса – “якось за сезон сімнадцять їх узяв”. А от лося – тільки одного.
­ Більше охороняли лосів, ніж стріляли, ­ каже старий мисливець. – І оленів не чіпали. Навпаки ­ поїхали і привезли для розмноження з товаришами­мисливцями 45 оленів до нас на Волинь.
А починав полювати Ісак Федорович ще до війни з батьком, “коли за браконьєрство садили в тюрму”.
– Мали ми “шомполівку” – таке “ружжо”, як у Богдана Хмельницького, ­ сміється. – Заси­паєш у нього порох, набиваєш клоччя шомполом, потім дроб всипаєш. Віддача така, що з ніг перевертає! О, було колись...

ПРАВЕДНИК СВІТУ
Нелегкі роки за плечима Ісака Гнатюка. У сімнадцять років потрапив він у польську тюрму – „за політику”. Хоч і не був членом Комуністичної партії Західної України, але активно на неї працював.
­ У 1939 році підійшла армія. Я сидів у Ковелі, але перевели мене у Брест. А ковельську тюрму розбомбили. Мама думала, що я загинув – відправила навіть по мені службу. Два рази за мене у війну службу відправляли...
В армію Ісак Гнатюк пішов у 41­ому добровольцем. Воювали й усі його чотири брати. Двох – Михайла та Спиридона – стратили німці. Через кілька місяців після початку війни Ісак Федорович за завданням повернувся на Волинь, аби організувати тут партизанський рух. Пізніше їхня група влилась у партизанське з`єднання Бри­нського.
Підривав волинянин німецькі ешелони, громив комендатури. Врятували партизани й багато сімей від розправи. В урочищі Кухів Груд діяв спеціальний табір, де знаходили прихисток цивільні. Ще й зараз живуть люди, які завдячують Ісаку Гнатюку життям. А за порятунок двох єврейських дівчаток – Леї та Бели Рог ­ Ісак Федорович удостоєний звання праведника світу. Його ім`я викарбуване на спеціальній стіні в Єрусалимі, на його честь посаджене дерево. Медаль праведника світу – за порятунок євреїв ­ отримало усього 18 тисяч людей на планеті.
­ Повідомила мені в 42­ому одна жінка, що біля села Кривлин вже який день ховається двоє дітей, мабуть єврейських, ­ згадує Ісак Федорович. ­ Обідрані, худі, бояться людей. Я наказав їх знайти. Дівчаток розшукали і я завів їх у Лишнівку до своїх людей. Коли їхню сім`ю німці вели на розстріл, батько штовхнув їх – утікайте, дівчатка й врятувались. У Лишнівці я їх переховував, поки не прийшла радянська армія. Потім передав їх військовим.
­ А в 1998 році, коли я лікував зуби у госпіталі, ­ продовжує ветеран, – лікарка чогось мене раптом стала детально розпитувати про ті роки. Де був, чи не рятував я яких дітей. Кажу: “Під час війни я багато кого рятував”. – “А може, було дві дівчинки?” – “Було дві єврейські дівчинки”, ­ відповідаю. І тут вона як кинеться мене обнімати! Вхопила мене, плаче: “Я – Лея, а друга дівчинка – моя сестра Бела”... Так ми тоді зустрілись ­ через більш ніж 50 років. Зараз вони в Ізраїлі.
...На медалі праведника світу, якою дуже дорожить Ісак Гнатюк, написано: “Спасший душу одну – спас весь мир”.

З РУШНИЦЕЮ – ПАРТИЗАНСЬКИМИ СТЕЖКАМИ
­ Дід Ісак – дуже добрий, п’ять років з ним живемо, з тих пір, як померла його дружина. Ми з ним вже як рідні, ­ каже нам Галина, квартирантка Ісака Федоровича. Галину разом з чоловіком Ва­лентином колишній партизан, який на схилі літ залишився на самоті (син загинув в автокатастрофі), прийняв до себе одразу після їхнього весілля. Дуже любить двох їхніх діток і вважає їх своїми внуками.
На різних роботах працював Ісак Гнатюк. Був і директором льонозаводу („плачу зараз, коли бачу, як завод порозкидали”), і птахофабрикою керував. А зараз не тільки активний мисливець, а й козак – показує грамоту за пропагування козацької ідеї.
...Часто згадував у розмові Ісак Федорович свою покійну дружину Ліду Йосипівну, з якою прожив більше півстоліття. На її долю теж випало багато важкого у воєнні лихоліття.
­ Перед війною поїхала вчитись у Ленінград, ­ каже дід Гнатюк. – Там і пережила усю блокаду. До кінця життя плакала, коли яка крихта хліба на землю падала.
Завів Ісак Федорович у при­будову і показав надгробний пам`ятник, на якому висічене ім`я дружини і... його власне. А під портретом подружжя напис: „Нас поєднали суворі післявоєнні роки в поліському чудовому партизансько­волинському краї”.
­ Хочу от поставити. Але мене відмовляють, ­ каже ветеран. – А що ж тут боятись? Таке воно, життя... Знаєте, вже нічого не хочу, тільки померти серед лісу. Он бачите, яка красива волинська природа вигравіювана на плиті. І олені які гарні. Ліс – то моя друга домівка. Спочатку партизанив серед сосон і беріз, а тепер полюю.
­ І то як затято! – переводить мову на веселішу тему пані Галина. – Та ще й в таких роках. Жодної суботи і неділі дід не пропустить, коли сезон відкривається.
­ І цього сезону, як доживу, піду на „охоту”, ­ впевнено каже Ісак Федорович. – Бо що є краще, як гарне полювання?