Михайла Григоровича Киричука добре знають на Волині, насамперед — освітянська громадськість Луцька і Волині. Адже кілька десятиліть свого життя він віддав саме освіті, вихованню підростаючого покоління...
Михайла Григоровича Киричука добре знають на Волині, насамперед — освітянська громадськість Луцька і Волині. Адже кілька десятиліть свого життя він віддав саме освіті, вихованню підростаючого покоління. Згодом з-під його пера з’явилися історичні розвідки, які стали навчальними посібниками для студентів і учнів, для всіх, хто цікавиться історією. Михайло Григорович зустрічає свій поважний ювілей — 85-річчя. Напередодні іменин наш кореспондент зустрілася з Михайлом Киричуком і взяла в нього інтерв’ю
Анастасія ФІЛАТЕНКО
— Михайле Григоровичу, чим ви можете пояснити своє зацікавлення історією Волині, яке переросло у написання популярних статей, книг, зокрема такої, як тритомник «Волинь — земля українська»? — Напевно, насамперед тому, що я волинянин. У нас була немала сім’я — шестеро дітей мали батьки. І хоч народився я у селі Млинище тодішнього Володимирського повіту (тепер це Іваничівський район), сім’ю нашу переселяли. І згодом жили ми у Сенкевичівському районі (нинішній Луцький). Там і прийшло до мене бажання стати вчителем. А з цього все й почалося — захоплення історією як предметом, так і історією свого краю. — А з чого починалася ваша педагогічна дорога? — З довоєнних курсів при Луцькому вчительському інституті. Вже тоді працював з дітьми. — Але, напевно, війна стала на заваді вашому навчанню. — Звичайно. На мою долю випали інші університети, вчився у Борисоглебському сержантському училищі. А згодом воював на фронті. Щоправда, війна для мене почалася з 1944 року, коли визволили від фашистів Волинь. Але і за короткий час фронтового лихоліття звідав і поранення, і пережив смерть бойових побратимів, і встиг отримати чимало нагород. А серед них, зокрема, і медаль «За відвагу». — І де ви зустріли Перемогу? — Під Берліном. Там же згодом служив і в комендатурі. Але оскільки я не закінчив педагогічного навчального закладу, то мене згодом демобілізували і я продовжив навчання сперш у Луцькому вчительському інституті, а потім, вже працюючи у школах Луцького, Горохівського району, зочно закінчив історико-філологічний факультет Львівського педагогічного інституту. — І скільки ж років життя ви віддали освіті? — Понад 45 років. Працював інспектором обласного управління освіти, директором інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів, а 27 років очолював вчительські колективи різних шкіл, зокрема, луцьких загальноосвітніх шкіл № 5, 2, удостоєний різних відзнак за свою педагогічну працю, зокрема, і значка «Відмінник народної освіти». — Наскільки мені відомо, працюючи у школах, ви дописували до газет, зокрема і нашої. Це були, як правило, історичні розвідки, які стосувалися минулого нашого краю, його славетних людей. — Я бачив, що про Волинь і її минуле все-таки не так багато є матеріалів, як вона того заслуговує. Зрозуміло, в ті часи, маючи свої погляди і оцінки на ті чи інші історичні явища, не так то просто було підготувати книгу на історичну тематику. Але дякуючи вашій газеті, я все-таки намагався у своїх публікаціях утверджувати думку, що Волинь — то істинно земля українська. Особливо не розголошуючи, читав видання, заборонені для поширення, маю на увазі, історичні твори Михайла Грушевського та інших письменників, дослідників, які торкалися сторінок історії. Мені приємно, що добрі люди допомагали аби тритомник про Волинь побачив світ. І це були не лише керівники обласної ради, облдержадміністрації. Користуючись нагодою, хотів би ще раз подякувати як владним структурам, так і підприємцю Петру Левчинському, начальникам обласного та Луцького міського управлінь освіти і науки Михайлу Поповичу і Михайлу Махомеду, завідуючому аптекою № 50 Анатолію Гаврилюку та й багатьом іншим, хто прилучився до вже трьох видань названої книги. — Певно, вас особливо втішає те, що ілюстровані нариси історії Волині стали навчальним посібником для студентів вищих навчальних закладів і училищ, учнів загальноосвітніх шкіл, гімназій і ліцеїів і високо оцінені науковою громадськістю Волинського університету імені Лесі Українки. Ще у 1998 році вчена рада цього вищого навчального закладу присвоїла вам звання Почесного професора. — Я дуже дорожу грамотою університету, який носить високе звання видатної Лесі Українки, яка засвідчує про те, що мене обрано Почесним професором в галузі історії. — Хоч у вас і поважний вік, але, думаю, і нині, як то кажуть, не сидите, склавши руки. — Мені багато допомагає те, що я добре знаю російську, українську і польську мови. Певно, читачі зауважили наприкінці моєї книги список літератури, якою я користувався при її написанні. Там як українські, так і російські, і польські видання різних років. І їх немало. Попрацював я з документами, матеріалами, книгами і в наших бібліотеках та архівах, і в польських. Нині мене цікавить історична Волинь у різних аспектах з 20-их років минулого століття до закінчення Другої світової війни, тобто до 1945 року. Тож потроху працюю саме з матеріалами цього періоду, сподіваюся, що вони вийдуть окремою книгою. — Михайле Григоровичу, знаю, що ви працювали в обласному, нині вже академічному музично-драматичному театрі імені Т.Г.Шевченка. — У театрі я пропрацював десять літ, це вже коли пішов з педагогіки на пенсію. Директор театру Богдан Береза, дізнавшись, так би мовити, хто я і що можу, запропонував стати адміністратором. Всі десять літ систематично зустрічався з учнями, розповідав про наш театр, про вистави, про те, що це своєрідний духовний храм, прилучав школярів — як міських, так і сільських — до нього, прагнув, щоб вони полюбили його на все життя, як, до речі, любив і люблю його я. Нині є час для пошукової, літературної роботи — тож потрошку цим займаюся, хоч, звичайно, роки беруть своє. З дружиною Міліцією Сергіївною пережили трагедію — лишилися єдиного сина, та один одного підтримуємо і зустрічаємо мій поважний ювілей, думаю, достойно.
