Горохівчанин Ростислав Сильвестрович Крутяк прийшов до мене з товстеньким зошитом спогадів про табірні свої поневіряння...
Петро БОЯРЧУК
ПІШОВ В УПА ЗА «СОВЄТІВ» Горохівчанин Ростислав Сильвестрович Крутяк прийшов до мене з товстеньким зошитом спогадів про табірні свої поневіряння. — В тому, що тут написано, — сказав,— нема жодної вигадки. А написав, бо думаю, може, комусь знадобиться. Бо ж якщо дотепер дехто тлумачить усе по-іншому, то на що сподіватись, коли ми підем зі світу і не залишимо по собі жодного свідчення? Сумніватися у правдивості ГУЛАГівських спогадів Крутяка я не мав жодної причини. Збагнувши однак, що розмовляю з колишнім вояком Української Повстанської Армії, учасником бойових її дій, вирішив докладніше розпитати саме про цю, як то кажуть, сторінку біографії. Тим паче, що в УПА народжений 1925 року Ростислав Крутяк пішов не в 1942, коли на Волині вона утворювалась, і навіть не в 1943, коли мало не кожен волинянин був прямо чи опосередковано причетним до її боротьби насамперед з гітлерівськими загарбниками, а восени 1944, після приходу на територію області других совєтів. З’ясувалося ж, що повстанцем відчув себе Ростислав іще в 1941, маючи тоді лише шістнадцять літ від роду. Втім, хіба у згаданій ситуації тільки йому жаром упала в душу пекуча жага помсти за невинно повбиваних? Здається, було ще літо. Закінчуючи перервані війною жнива, у Замличах Локачинського району, де мешкали тоді Крутяки, вже докошували овес. Аж раптом поширилася, передаючись від села до села, звістка про те, що у неділю в Луцьку має відбутися велелюдне вшанування світлої пам’яті тих, кого 22 – 23 червня, тікаючи від гітлерівської навали, розстріляли в тутешній тюрмі енкаведисти. Зачувши таке, селяни мовчки лаштувалися в дорогу. Наче й ніхто нікому не віддавав у цьому зв’язку якихось наказів, ніхто ніким не розпоряджався. Гуртувалися, сідали на хури, їхали. Із Замличів – 8 парокінних запрягів. На кожному возі – не потиснутись. Чоловіки і жінки, хлопці й дівчата. Ростик Крутяк – з ними. Навчаючись за совєтів у школі в Локачах, він квартирував у Трохима Присяжного. Аж то якогось дня Трохима заарештували, забрали у в’язницю до Луцька і ніхто вже з домашніх не мав надії, що з неї він скоро вийде, бо причини, аби надовго посадити людину за грати, совєти знаходили там, де їх не було ніколи. Але ніхто навіть у жахітному сні припустити не міг, що в один день урвуть вони в тій тюрмі життя тисячам. Як засудженим на різні строки ув’язнення, так і тим, хто утримувався під слідством. Що безжально поставлять під розстрільні кулі навіть неповнолітніх. Що змилостивиться доля лише над окремими в’язнями, прикривши їх від смерті трупами інших. Серед тих небагатьох, кого смерть обминула, був і Трохим Присяжний. Ростик чув його розповідь, коли той повернувся додому. Відтак знає – вивели усіх в’язнів у двір для прогулянок і наказали шикуватися під стіною начебто для перевірки та відправки кого – в тил, а кого – на фронт. Та коли вишикувались, вдарили по них з кулеметів. Голос невинно пролитої крові кликав до Луцька людей з усенької області. Через Локачі валка із Замличів польовими дорогами дісталась у Садів і втяглась незабавом у Гірку Полонку. Далі ішли пішки, бо проїхати запрудженими людським стовписьком вулицями міста було неможливо. І до могил розстріляних в тюремному дворі — не дотиснутись. Зоддалік Ростик бачив на них великий гурт священиків, що правили заупокійну службу Господню, чув їхні проповіді, чув і виступи на громадянському жалобному мітингу. Серед усіх промовців чомусь найбільше запам’ятався священик Української автокефальної православної церкви Володимир Мисечко. Може, через те, що правив колись у Замличах і Вуйковичах? Що освячував символічну могилу жертв комуно-більшовицьких репресій, яку в 1941 було насипано на подвір’ї колишнього монастиря у Новому Загорові? Що потім був благочинним у Горохові? Як же умів він промовляти до людей! Якою силою виповнювалися вони з його слів!.. У 1943 році – сумна новина: священик Володимир Мисечко розстріляний гітлерівцями в Рівному. А 2 серпня 1944 року, після звільнення території району від гітлерівців, — масовий енкаведистський розстріл на хуторі в Замличах. У клуні на Двориську, так хутір той звався, зібралися з кількох сіл юнаки, котрі мали йти в УПА. Багато зібралось. А хтось побачив, доніс. Відтак і поклали енкаведисти всіх до одного. На початку вересня 1944 року Ростислав Крутяк став вояком УПА.
ЛИШЕ ОДИН БІЙ Курінь Голуба утворився за других совєтів у Свинаринських та Губинських лісах, які упродовж 1943 року повністю контролювала повстанська „Січ”, розбита в січні 1944 червоними партизанами Вершигори та жовнірами Армії Крайової. До нього і потрапив тоді вже дев’ятнадцятилітній Ростислав Крутяк. Був у сотні Запорожця. Після того, як курінний із двома сотнями вирушив кудись на північний захід, сотня Запорожця теж знялася з місця. З напрямку можна було судити — ідуть до Бугу. Але куди і за чим, точно не знав з рядових ніхто. Це вже потім довідалися, що там, близько границі з Польщею, діяв невеликий повстанський відділ (всього чоловік двадцять), якому чіпко сіла на хвіст ціла чекістська рота. І відірватись від неї відділ не міг, і вступити з нею в бій не мав сили. Сотня вийшла на поміч і за якийсь час зустрілася з розвідкою відділу. Далі рухались разом. Приблизно через добу зупинилися. Чота Беркута, у якій був і Крутяк, окопалася на галявині оддалік. Можна було подумати — готуються до оборони. Але після наради командирів чотовий забрав частину стрільців та трьох кулеметників з кулеметами і повів кудись за собою. В шанцях, разом з ройовим Лебедем, лишилося чоловік десять. Вони – в бойовому дозорі. То коли вночі десь попереду виникла перестрілка, ройовий наказав прокрадатись у той бік. Однак перестрілка ущухла. Вони ж набрели на старі окопи, де й пролежали до світанку. Вранці стало відомо, що навпотемки хтось обстріляв повстанську розвідку. Дозорці замаскувалися поряд з окопами і завмерли. — А ще через трохи бачимо, — розповідав Ростислав Сильвестрович, — виходять з-за пагорба шестеро чекістів і простують у наш бік. Наказу стріляти нема. Пропускаємо. Вони, нічого не помічаючи, минають дозор, переходять через галявину і зникають у хащах. Тихо, без жодного звуку, наче і не було. Перегодом з’являється чотовий. Отримуємо наказ розосередитись і лавою іти правіше вершини того ж пагорба, що попереду. Трохи пройшовши, зайняли позиції, вичекали, а через кільканадцять хвилин — „Перебіжками вперед!”. Коли хтось різко шарпнув Крутяка за праву руку, він, не відчуваючи болю, розгублено напівобернувся і ще більш розгубився, бо нікого поряд не було. Збагнув, що поранений, лише тоді, коли спробував підняти з землі гвинтівку, — рука не слухалась. Тоді ж і почув постріли та наказ чотового тікати. Лівою уштовхнув праву руку в кишеню, щоб не заважала, і щодуху побіг. Слідом летіли чекісти. Здалося, наздоганяють. Не маючи сили перескочити товстелезний стовбур буреломного дерева, перевалився через нього і впав. Побачив — висковзнула йому з-за халяви граната, лежить біля ноги. Дотягнувся до неї, зубами вирвав чеку і кинув гранату за стовбур. Тої ж миті стрілянина знялася з такою силою, що вже не сказати, скільки вояків стріляє, звідки і в кого. Перша рана, що в праву руку, виявилась найтяжчою, але кістки куля не зачепила. Друга могла бути смертельною, бо куля цілила в груди, але черкнула по них дотично. Ще одна поранила легко ліву руку. Вже потім довідалися, що сотня Запорожця втратила в тім бою трьох вояків убитими і одного, себто його, Крутяка, пораненим. А чекістську роту, котра , кинувшись оточувати рій Лебедя, вилетіла під повстанські кулемети, винищили начебто до ноги. Рани свої Ростислав гоїв на запільних домівках в Лисові та Орищах, що в Іваничівському тепер районі. Не хтів іти у Замличі, аби не засмучувати зайвий раз матір. Ще не знав, що за його відсутності енкаведисти під приводом боротьби з „бандитами” налетіли дикою зграєю на Дворисько (уздовж смуги лісу – чотири розкинутих оддалік одне від одного селянських обійсть, серед яких і садиба Крутяків) та й застрілили і матір, і сестру Женю, по якій сиротою зосталася п’ятилітня донька, і сусідів Катерину Халабуду, Михайла Сірка та Остапа Шелеста. Не знав, що батька його з-за грат вони перегодом випустили, сподіваючись, що таки прийде син його відвідати, а тут, позаяк є за обійстям постійний сексотський нагляд, буде схоплений. Врешті, все так і сталося. Після арешту медсестри, котра приходила робити йому перев’язки, контакти з повстанським запіллям утратив, а домівку в Орищах змушений був покинути. У батьковому ж обійсті на Двориську навіть не обігрівся. Приїхали, скрутили, повезли. Відколи став вояком УПА, до дня арешту минуло якихось двадцять діб.
