У Воротневі Луцького району півсела приходить не тільки поспостерігати за польотами на параплані Ігоря та Олени Голубовичів, а й подивитись на хату з дров, зведену ними власноруч…
У Воротневі Луцького району півсела приходить не тільки поспостерігати за польотами на параплані Ігоря та Олени Голубовичів, а й подивитись на хату з дров, зведену ними власноруч
Василь УЛІЦЬКИЙ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ
ХАТА З ПОЛІНЕЦЬ Коли ми приїхали, Ігор разом з Оленою якраз працювали на новобудові – шпаклювали стіни. Так – удвох, без серйозної сторонньої допомоги – чоловік та дружина і виклали позаминулого літа собі хату з полінець. — Олена в основному місила глину, а я мурував. Такий собі сімейний підряд, — обнімає дружину Ігор. Фундамент хати було закладено ще років десять тому. „З’являлась якась копійка — будували”, — таким способом за ці роки зробили фундамент, змурували високий цоколь з каменю. А коли настав час викладати стіни, згадали про стару, побудовану з дров хату, яка вже десь сто років стоїть в їхньому селі і в якій ще й досі живуть люди. Чому б не зекономити на цеглі? — Мій батько працював лісником, — розповідає Ігор. – І йому давали на зарплату дрова, так звану „топнорму”, якими палять у грубці. От батько і виписав собі таких дров та ще й купив у хлопців. Два складометри дров заміняють тисячу штук цегли. А коштують вони приблизно у п’ять разів дешевше. Плюс глина (усього витратили п’ять причепів), вапно для дезінфекції та подрібнена солома – все підручний недорогий матеріал. На загал – економія суттєва. Але це не єдиний плюс хати з полін. — Крім економії, така хата екологічно чиста, — каже Ігор. – Адже все – з природного матеріалу. А ще хата — легка, через що навантаження на фундамент значно менше. Для будівництва використовували в основному дубові полінця, довжиною у півметра. Тож хата вийшла із товстими стінами. Молоді хазяї кажуть, що взимку такий дім має надійно утримувати тепло, а влітку — дарувати приємну прохолоду. — Після того, як ми звели стіни, зверху для зв’язки зробили по периметру бетонний пояс, — пояснює Ігор конструктивні особливості. Він – водій, у Луцьку їздить на дев’ятому маршруті, Олена вчиться на бухгалтера, але, здається, нема такої будівельної спеціальності, яку б вони не опанували. Вже до цієї зими подружжя разом із своїм п’ятирічним сином Дмитриком планує перейти у нову хату. — Спочатку односельчани дивувались і навіть сміялись з нашої затії, а зараз сусід вже дрова складає собі на хату, — усміхаються молоді люди.
І СТАВОК, І ЛІСОК, І... ПАРАПЛАН Земельний пай, на якому будують хату, дідові та бабі Ігоря дали на косогорі край лісу. Земля там не дуже родюча. Але, як кажуть, нема погано, щоб не вийшло на добре. На схилі горба Ігор з допомогою родичів розбив великий сад і навіть посадив клапоть лісу. — Тато каже, що через три-чотири роки у нашому лісі можна буде маслюки збирати, — по-дорослому розмірковує маленький Дмитрик. Голубовичі завели пасіку, викопали ставочок. Стоїть і годівниця для кіз та зайців (батько Ігоря, хоч і не працює вже у лісі, але все одно й досі підгодовує звірину). Тож на стінах хати нема потреби вішати картин — їх заміняють вікна, з яких відкриваються дивовижної краси пейзажі. — Просто ідеальне місце для зеленого туризму, — зауважуємо. — Ваша правда, — відповідає Ігор. — А якби он на тому горбі зробити ще і підйомник, то можна було б „зелених” туристів на параплані катати. Виявляється, інтерес до чогось новенького і незвичного в Ігоря не обмежується лише хатою з полін. Коли кілька років тому він був у Москві на заробітках, то єдиний вихідний – неділю – разом з товаришем витрачав на те, щоб вчитись літати на параплані. Аби дістатись в Крилатське у знаменитий авіацентр, після виснажливого заробітчанського тижня прокидався о п’ятій ранку. І таки отримав ліцензію пілота, здійснив свою красиву мрію – піднятись в небо. — Насправді я хотів відмовити Ігоря від тієї затії, — зізнається його старший товариш Борис Музичка, з яким вони разом вчились на пілотів-парапланеристів. – Для цього поїхав з ним у Крилатське, але сам так захопився небом, що вчились ми разом — хоч мені вже під шістдесят. Такий підхід в Ігоря – у всьому. Доводить, що і в селі життя може бути цікавим і різноманітним. Варто лиш вміти не по-буденному його сприймати. Хоч і не вдалось Ігорю взяти в оренду магазин, який стоїть пусткою в центрі села, але не пожалів у хаті, в якій зараз живе, виділити місце на більярдний та тенісний столи. Сам же ж не грає – приходять родичі і сусіди... А тоді із заробітків привіз Ігор параплана за півтори тисячі доларів. Коли вперше приземлився біля своєї хати, згадує з посмішкою, якась із сусідок, побачивши як опускається біло-голубий купол, перелякалася, що „впала хмара”. На перші польоти приходило дивитися півсела. Але головне – який ще чоловік може зробити дружині такий шикарний подарунок – полетіти у небо? — Це надзвичайно, — ділиться Олена. – Коли ширяєш у повітрі, відчуваєш, що не просто відірвався від землі, ти ніби відірвався від буднів! Уже он наш Дмитрик не відстає – „хочу летіти” і „хочу летіти”. Не прогавили можливості „випробувати”, так би мовити, принади зеленого відпочинку на собі й автори цих рядків. Ми теж побували в небі! Враження? Як би не описували, а все зведеться до слів Бориса Івановича, який, побачивши нашу захоплену реакцію після приземлення, сказав: — Правда, все можна забути, а це — ніколи! Ех, подумалось, як добре, що поруч живуть люди, які вміють відриватись від землі!..
