Колишній педагог, майже незряча Лідія Єлева з села Грибовиця Іваничівського району складає і редагує вірші по пам’яті...
Колишній педагог, майже незряча Лідія Єлева з села Грибовиця Іваничівського району складає і редагує вірші по пам’яті.
Алла ЛІСОВА
-Поезія – це те, що любила і люблю понад усе... Але чи варте воно особливої уваги? Не ті літа уже, не те здоров’я, - дещо ностальгічно зустріла нас господиня затишної оселі, але тут же привітно запрошує у кімнату, попереду йдучи сама. Та так, що ніколи не здогадаєшся, що у цієї, уже в літах, миловидної, з прекрасною поставою жінки – складні проблеми зі здоров’ям. - Людина може до всього пристосуватись, аби лиш знайшла силу духу, - каже Лідія Йосипівна. Після вимушеної ампутації ноги вона 11-ий рік вільно ходить з протезом. Зрозуміло, як це непросто дається. В останні роки додалась ще одна проблема: через цукровий діабет, який прогресував, почав падати зір. Лікарі сказали, що катаракта на обох очах, хвороба попсувала сітківку... - Але ж ви не падаєте духом, - намагаюсь перевести мову на оптимістичну ноту. – Пишете вірші... - Сподіваюсь, що врешті (дві спроби через поганий стан організму були невдалими) зроблять операцію і буду хоч трохи бачити. - І після паузи продовжила: - Як мені сонце закрилось, то плакала, мов мала дитина, великими сльозами. Найбільшою моєю трагедією було те, що не можу читати. І найперше – мою улюблену газету “Волинь”, з якою не розлучаємось близько сорока років. Саме відтоді, з далеких 60-их, і почалась трудова біографія молодої випускниці Луцького педінституту. З дипломом вчителя історії, української мови та літератури приїхала за направленням у Грибовицьку середню школу, якій віддала майже 30 років. Спробувала і директорського хліба. Пригадує, як було нелегко, коли народився син Юрчик. Розривалась між домом і школою, а звикла до уроків готуватися не абияк - обов’язково підчитати додаткову літературу. Про прекрасного вчителя – мовника і літератора Лідію Йосипівну Єлеву – теплі слова вдячності мовлять її колишні учні і дотепер, серед яких педагоги Людмила Богун, Руслана Климчук, поет і журналіст Віктор Вербич і багато інших. Скільки літературних ранків і вечорів було проведено з її ініціативи, на які запрошували відомих письменників, поетів краю і країни! Після знайомства з Лідією Йосипівною Федір Малицький з Києва довго писав листи у Грибовицьку школу, пропонував їй навіть допомогу у виданні книги. Літературний гурток школи, яким знову ж таки керувала Лідія Єлева, був одним з кращих у районі. А скільки було затрачено сил і часу для збору унікальних матеріалів про життя і творчість Івана Франка! Шкода лиш, зауважила колишня вчителька, що зараз ці матеріали стають нікому не потрібними. Лідія Йосипівна частенько підходить до свого безцінного багатства – книг, перекладає їх, спілкується з ними, ніби з дітьми. Але розлучається без жодного жалю – чимало перейшло до шкільної та сільської бібліотек. Бо то гріх, вважає, не читати книг. Коли ще працювала, через зайнятість і щоденні житейські клопоти з написаного не видала нічого. Хоч віршів - не перелічити. Окремі з них періодично вміщувала районна газета. А скільки їх прозвучало на різноманітних святах і ювілеях, які не обходилися без влучного куплета Лідії Єлеви – вона уміла знайти для кожного потрібні рядки. - У моїх віршах те, що пройшло крізь серце, - зазначає моя щира співбесідниця, з якою дуже приємно розмовляти. Чи не найбільше народилося з-під пера Лідії Єлеви віршів, коли вона і ще дві вчительки-ентузіастки Софія Вавринчук та Степанида Пилипчик, з якими дружать і досі, щороку, а то й кілька разів у рік організовували поїздки на екскурсії. Ці подорожі давали величезний матеріал для прекрасних вражень, після чого рядки самі просились на папір. Кілька речей з написаного Лідією Єлевою самодіяльний поет і композитор, відомий у краї Олександр Каліщук поклав на музику. Багато надихало на творчість, додавало оптимізму спілкування з любимими внучками – Маринкою, Оксанкою і Даринкою. І хоч через догляд за найстаршенькою довелося раніше вийти на пенсію, що на перших порах сприйняла болісно, зуміла і надалі бути у вирі життя, знаходити у ньому світлі промінці. - Інколи почуваюсь, ніби птах з підрізаними крильми, бо вірші народжуються, у пам’яті їх редагую і... боюсь забути. Тоді сідаю за телефон, швиденько дзвоню до онучок – вони на комп’ютері мені відразу набирають і роздруковують. Розповідає, що найбільш цікаве з газет уголос перечитує чоловік Володимир Васильович. - А перед виборами, коли дуже переживали за долю країни, переймалися з сином (він – депутат обласної ради, голова Нововолинської міської організації УНП, перший заступник міського голови – А. Л.), то наша хата перетворювалась у справжній політклуб, у голосні читки з обговоренням і дискутуванням, - усмішка з’являється на обличчі Лідії Йосипівни. Подружжя Єлев з тих пенсіонерів, які не підпускають до себе старість, завжди у русі. Біля їхньої хати, яка потопає у різнобарв’ї квітів, зелені, походжає чимало птиці: кури, качки, гуси. Є і кролики. А ще – доглядають поштових голубів, якими свого часу з сином займались досить серйозно, купували у великих містах України, у Білорусі. А про господаря оселі як про прекрасного бджоляра знають у цілій окрузі. Володимир Васильович і надалі намагається тримати високу марку, доглядають більше 50-и бджолосімей. - Раніше і я допомагала, навіть рої доводилось ловити, - осяйна усмішка знов з’являється на обличчі Лідії Йосипівни. – Хоч і зараз навіть в такому стані не сиджу без роботи. Стараюсь варити їсти. Ось натерла картоплю на деруни, а вже Володя смажить... На прощання Володимир Васильович частує медом, а Лідія Йосипівна обережно бере маленьку книжечку, яку ще в честь її 60-ліття видали друзі, ставить автограф. Наугад відкриваю сторінку, а в ній – рядки:
“А роки проходять, минають так швидко, Летять, наче птахи, далеко у вирій. Не встигнеш журливо “прощай” прокричати, Зникають безслідно десь в безвісті сірій”.
