Якби вони виконували всі обіцянки, ми б Україну не впізнали

Дивлюся оце і думаю: кого ж вибрати? Всі гарні, енергійні, у розквіті сил і щось обіцяють — ​зробити, поліпшити, вирішити… Якби ж то виконували свої обіцянки, ми б Україну не впізнали. У багатьох «старих» облич виборів за плечима — ​чималий послужний список. І аж ніяк не такий, яким би можна було похвалитися, бо ж у ньому — ​пристосуванство, перебіжництво з партії в партію… В нових — ​малознайомих, а то й зовсім не знайомих — ​відсутність досвіду роботи з громадою. Але їх штовхають у депутати партбоси, аби через них впливати на прийняття рішень. А виборцям нині складно обирати достойних кандидатів. Куценькі біографії в газетах-агітках із зазначеним «студент, пенсіонер, підприємець, громадський діяч» (виявляється і така посада існує!) мало про що говорять.

Йду містом, а обличчя з білбордів кричать, як у тій пісні: «Вибери мене, вибери мене!». Кожен із кандидатів хоче спіймати свою «птіцу щастья». Але бачить її по-своєму. Для одних депутатство — ​статус, можливість задовольнити своє его. Мовляв, ось який я поважний і відомий. Для інших — ​лобіювати свої інтереси, зав’язати бізнесові контакти чи полегшити собі життя. Маю на увазі діючих нині чиновників, які прагнуть потрапити у владу, хай навіть і місцеву. Там же зможуть проштовхувати проєкти, які їм вигідні і які самі ж будуть впроваджувати. Тож і рвуться у раду, прикриваючись партійними стягами.

Серед електорату я б виділила три категорії. Перша — ​ті, які задовольняються маленькими подачками. Поставив кандидат у дворі гойдалку чи «гірку» для дітей — ​достойний бути в раді. «Він же хоч що-небуть зробив, а інший — ​нічого», — ​розмірковує виборець. Друга — ​ті, що орієнтуються лише на лозунги і партійні прапори. Якщо чоловік йде під ними, значить свій. А те, що не зробив нічого для громади, — ​не біда, ще встигне. Хоча це навряд. Як показує досвід попередніх виборчих кампаній, потрапивши у раду, такий швидко забуває свої обіцянки, і вони так і залишаються на папері. Для нього ж головне дістатися до «корита», з якого можна б і собі щось потягнути.

Щодо третьої категорії виборців — ​пенсіонерів, то вона найбільш активна. Чимало депутатів завдячують їй своїм мандатом. Однак голосує, нерідко орієнтуючись на власні симпатії. Мовляв, цей хлопець, що виступав по телевізору, мені подобається, бо ж гарно говорить. І навіть не здогадується, що промови написані талановитими спічрайтерами.

До виборів у місцеві ради кандидати і партії готуються. Звертаються до нас із вами з білбордів, екранів телевізора, онлайн-видань, мажуть медом. Обіцяють — ​і Європу у кожен двір, і дороги до сіл, а то й підвищити зарплати, наче кожен із них — ​міністр фінансів. А ось чи є у них чітко виписана програма дій, за які кошти і в які строки усе це робитимуть — ​питання. Більше того, щоб обійти суперника, не гребують й чорним піаром. А чого ж, заради досягнення мети усі засоби годяться. Але, думається, волиняни розумні, мислячі люди і зроблять правильний вибір на користь громади і України. 

Нагадаємо, коли й наші пенсіонери танцюватимуть краков’як? Погляд Алли Лісової.