84-РІЧНИЙ ІВАН МИКИТОВИЧ РАДЧУК З ІВАНИЧ ВИГОТОВИВ ДЕСЯТКИ УНІКАЛЬНИХ РЕЧЕЙ ІЗ ДЕРЕВА...
84-РІЧНИЙ ІВАН МИКИТОВИЧ РАДЧУК З ІВАНИЧ ВИГОТОВИВ ДЕСЯТКИ УНІКАЛЬНИХ РЕЧЕЙ ІЗ ДЕРЕВА.
Алла ЛІСОВА
-Любов до музики у мене - від дідуня Григорія, який дивними мелодіями скрипки заворожив мене ще в дитинстві, - розповів народний умілець, який чимось був схожий на казкового чарівника біля своїх диво-виробів. Особливо тоді, коли з-поміж них брав власноруч зроблений витвір і – смичок озивався ніжними звуками. А згодом продовжив: - Першу, маленьку скрипку я купив ще в далекому 1946-у, коли наше військо поверталось з війни. Трапилось це на станції Кошари за Ковелем, де один солдатик похвалявся інструментом і на моє прохання, не довго роздумуючи, погодився його продати. Саме ця скрипка, яка пройшла війну, вірно служила своєму новому господарю аж до 1958 року. А якось він зайшов до сусіда, у якого гостював брат, який мав скрипку. Подивився на неї – і дуже захотілось собі таку зробити, більшу. - Кілька місяців над нею трудився, - пригадує. – Бо часу вільного було обмаль. А треба було все до деталей розрахувати і досконало зробити по розмірах. Коли закінчив, стару поклав на збереження, мов дорогоцінну реліквію, а на новій почав грати. Не на одному концерті у складі ансамблю виступав Іван Микитович. Любив сцену, хоч доля пов’язала його з залізницею на все життя. Після чотирьох класів ще польської школи зовсім юним відбудовував понівечене залізничне полотно від Іванич до Ковеля. Доводилось по-новому класти рейки – робота важка, виснажлива. Саме тому й робітників, які там працювали, не забирали в армію. Коли після відбудови у листопаді 48-ого року пустили перший поїзд, перейшов працювати стрілочником, згодом – черговим диспетчером залізничної станції. На пенсію йшов з посади начальника транспортного цеху. - Відтоді, - каже мій співрозмовник, - фактично розлучився із сценою. Але не з скрипкою. Як тільки випадає нагода – беру її до рук. Не відмовляюсь приходити на виставки, свята. А Івану Микитовичу є що людям показати. За свої довгі роки чимало різних красивих речей з дерева виготовив. - Хтось у вас в роду займався столярством? – делікатно беру до рук інкрустовану соломкою шкатулку. - Знову ж таки – передалось від дідуня, - відповідає. – Після роботи мурував людям хати, печі, грубки, льохи. П’ятнадцять щитових будиночків склав своїми руками... Сувенірними речами почав вже займатись, перебуваючи на пенсії. Шкатулки, люстерка, вази, тарілки і багато інших сувенірних предметів виготовив за своє життя. Іван Микитович каже, що не виставляв їх на ринку для продажу. Але щиро тішився, якщо вони ставали в пригоді правнучкам Наталії та Каті, або комусь іншому припадали до душі. - Сам по собі вчився, - пояснює майстер. – Побачу щось, уважно вивчаю, а тоді пробую. Пригадую, як доводилось перший раз робити вікна й двері в новій хаті. Пішов до сусідів, роздивився – і до півночі прикидав, як собі такі зробити. Ставив за мету – і виходило. Часто випадало, коли працював, бувати у відрядженні в Львові. У першу чергу йшов у магазин “Художник”, де продавались самобутні речі, виготовлені народними умільцями. Довго ходив, насолоджувався побаченим, обмірковував, як це твориться. Хоча, як зізнався, постійно доводилось імпровізувати самому. Ось, наприклад, для того, щоб виріб прикрасити соломкою, підбирав складники для спеціального клею. Та й саму соломку навчився варити, випрощувати праскою, доки з неї не вийде потрібний матеріал. Та серед усього виготовленого Іваном Микитовичем найбільше впадає в очі мініатюрна, оригінальна за дизайном, неповторна за гамою кольорів церковка. І того травневого дня, коли проходив творчий звіт аматорських колективів району, у виставці Радчука приваблювала усіх ця маленька диво-споруда. Як сказав її автор, подібних їй виготовлено ним вже добрий десяток. Зараз ці роботи знаходяться у діючих церквах округи. Замовляли талановитому умільцю і дерев’яні хрести у храми. Багато зробив – використовують їх, як ходять з так званим обходом... Ескізи для майбутніх витворів – це кінцевий результат побаченого. Багато з’їздив Іван Микитович перед тим, як приступити до непростого заняття. Завжди відчував підтримку дружини Лідії Григорівни. Бувало, каже, годинами стояв біля храмів і вдивлявся у них. І на тій основі народжувалось щось своє... - А що потрібно для того, щоб вийшов гарний виріб? - перепитав. — Пилка, гемблик і... Боже натхнення.
