ДЕ ВЗЯТИ ГРОШІ НА СІМЕЙНУ МЕДИЦИНУ?

Що це таке — сімейна медицина, які шанси її розвитку в умовах хронічного недофінансування галузі охорони здоров’я, і чи не дискредитуємо добру справу, звівши її до зміни вивісок на дверях амбулаторій, кабінетів у поліклініках. Відповідь на ці запитання спільно шукали учасники засідання прес-клубу, ті, хто першими на Волині взялися за запровадження сімейної медицини: Федір Кошель — начальник управління охорони здоров’я Луцького міськвиконкому, депутат обласної ради, Анатолій Петрук — головний лікар Луцької міської поліклініки № 1, Людмила Пількевич — заступник головного лікаря Луцької міської поліклініки № 2, Валентина Берник, Наталія Максим’юк — завідуючі відділеннями загальної практики — сімейної медицини луцьких поліклінік №1 і №2, Ольга Панасюк — завідуюча сімейною амбулаторією мікрорайону Вересневе.
НОВЕ ЧИ ЗАБУТЕ СТАРЕ?
Якось в одній з районних поліклінік довелося почути нарікання старенької жінки: “Уже п’ять кабінетів обійшла, з одних дверей відсилають до інших, а колись, пам’ятаю, один лікар був на всі хвороби — і помагав людям”. Старше покоління пам’ятає, середнє — знає про земських лікарів з літературної класики. А от наймолодші громадяни нашої держави мають шанс вирости під опікою сімейних лікарів, які, по суті, відроджують забутий досвід у сучасних умовах. І робити це їм дуже непросто.
Ф. Кошель: — В Україні сімейна медицина зможе нормально розвиватись лише тоді, коли паралельно буде запроваджено медичне страхування. На жаль, Верховна Рада ніяк не спроможеться прийняти закон про медичне страхування, яке дало б три-чотири мільярди гривень додаткових коштів на охорону здоров’я. Це на третину збільшило б шанси населення одержувати якісну медичну допомогу. Однак, і в нинішніх умовах ми ще п’ять років тому взялися за запровадження сімейної медицини у Луцьку, бо вважали, що це — перспективна справа. Тоді ще не було нормативної бази, коли ми починали. Тепер уже є положення про сімейну медицину, відповідний наказ Міністерства охорони здоров’я, розроблено кваліфікаційні вимоги до фахівців. У Луцьку вже маємо п’ятдесят сімейних лікарів, діє два відділення сімейної медицини у першій і другій міських поліклініках, є сімейна амбулаторія у Вересневому, працюють сімейні лікарі і в поліклініці № 3. Відповідно обладнані кабінети, щоб сімейні лікарі могли надавати комплексну первинну допомогу при багатьох суміжних патологіях. Внаслідок цього зменшилась кількість пацієнтів до “вузьких” спеціалістів поліклінік.
А. Петрук: — Зараз в Україні усі зрозуміли, що сімейну медицину треба запроваджувати, адже на її користь свідчить досвід багатьох країн світу. Справді, є вже розроблена нормативно-правова база, але, на жаль, у ній ви не знайдете визначення статусу сімейного лікаря, положення про розмір його заробітної плати, захист і багато чого іншого. У нас люди працюють, фактично, на ентузіазмі. Вони пройшли шестимісячні курси перепідготовки, одне відділення уже працює, друге ми готові відкрити вже з наступного року. Думаю, що поліклініка невдовзі повністю перейде до роботи на засадах сімейного обслуговування. Адже це дає добрий економічний ефект. У нас, наприклад, зменшилась кількість викликів “швидкої”, менше доводиться госпіталізовувати хворих.
В. Берник: — Сімейна медицина — справа вигідна і для держави, і для пацієнтів. Якщо в сім’ї є діти, підлітки, то батькам зручно, бо не треба звертатися у різні поліклініки, а відразу — до сімейного лікаря, який при потребі обстежить всю родину. Наше відділення, де працює дев’ять сімейних лікарів, обслуговує 25 тисяч лучан, з них — 1,5 тисячі дітей. Якщо торік за дев’ять місяців до сімейних лікарів звернулося 27 тисяч осіб, то цього року вже 47 тисяч. Тобто, люди оцінили переваги сімейної медицини. У 2,5 раза зменшилась кількість хворих, які потребують планової госпіталізації, ургентної допомоги — в 1,7 раза, викликів “швидкої” — в 1,5 раза. Як вдалося цього досягнути? Ми організовуємо стаціонари на дому, коли хворих щодня відвідує лікар, медична сестра, надаючи необхідну допомогу. Багатьох влаштовує амбулаторне лікування або денний стаціонар. Знаємо свої сім’ї, стан здоров’я кожного їх члена, намагаємося допомогти людям запобігти захворюваності.
— Чи можна говорити про якісну медичну допомогу, якщо сімейний лікар у нас обслуговує до двох тисяч осіб?
В. Берник: — Звичайно, навантаження велике. В ідеалі кожний лікар мав би обслуговувати по 350-400 сімей, ми ж маємо по 800, тобто, нерідко наші сімейні лікарі обслуговують і по 2500 осіб. Очевидно, треба зменшувати дільниці, щоб ми могли більше уваги приділяти кожній сім’ї.
О. Панасюк: — При всіх труднощах, намагаємось працювати так, щоб люди на нас не нарікали. Наприклад, у нас, у Вересневому, амбулаторія сімейної медицини, на мою думку, найкраще відповідає потребам мешканців. Їм не потрібно тепер добиратись до поліклініки, обслуговуємо також 850 дітей, і щеплення робимо, і стежимо за їх здоров’ям. Діє денний стаціонар. Відвідуючи сім’ї, з кожним намагаємось поспілкуватись, розказати про профілактику захворювань, переконати в тому, що треба відмовлятись від шкідливих звичок. Адже на здоров’ї позначається все: і рівень життя, і рівень культури населення.
— Часто люди скаржаться, що лікарі в поліклініках працюють за “конвеєрним” методом, на прийом витрачають 10—15 хвилин.
А. Петрук: — Такі норми затверджені Міністерством охорони здоров’я. За кордоном сімейний лікар сам визначає, скільки часу йому витрачати на прийом хворого. Там не шкодують грошей, щоб оплатити спілкування лікаря з пацієнтом. У нас же норми прийому для сімейних лікарів ті ж, що і для дільничних терапевтів. Але нарікань від населення на адресу сімейних лікарів досі не було, нерідко вони і своїм часом жертвують.
“МІЙ” ЛІКАР – УНІВЕРСАЛ
Сімейний лікар — універсал, який мусить вміти надавати широкий комплекс первинної медичної допомоги, включаючи і прості хірургічні втручання. Де взяти таких багатопрофільників, які однаково впевнено орієнтуються і в геронтології, і в педіатрії?
Л. Пількевич: — У 1997 році, коли я вирішила пройти перепідготовку і стати сімейним лікарем, для мене це не було якимсь непомірним навантаженням. Справа у тому, що і я, і мої колеги, які зважились започаткувати сімейну медицину у Луцьку, мали чималий досвід, відпрацювали по 15—20 років на дільницях терапевтами. І до того доводилось надавати допомогу усім членам родини, люди нас знали. Нерідко прийдеш у сім’ю, а там просять: “Огляньте дитину, в іншій квартирі хтось поранився — зробіть перев’язку”. Словом, ми у якійсь мірі були сімейними лікарями ще до того, як нас офіційно визнали. Звичайно, багато дала і підготовка, навчання проводили викладачі Львівського медичного університету, лекції і практичні заняття йшли з 15 різних спеціальностей.
— Чи достатньо кількамісячних курсів, щоб з кожного дільничного терапевта ми мали кваліфікованого сімейного лікаря?
Ф. Кошель: — Я вважаю, що лише окремі лікарі готові після перепідготовки стати добрими сімейними лікарями. Тут, окрім знань, досвіду, кваліфікації, треба вміти працювати з людьми, бути психологом, психотерапевтом. Перевчити фахівців зрілого віку важко, треба готувати сімейних лікарів у медичних університетах з самого початку, з першого курсу. Але і найкращий сімейний лікар може допомогти хворому тільки тоді, коли він сам собі прагне допомогти. Людина мусить змінити своє ставлення до світу, до оточуючих, позбутися шкідливих звичок, вести здоровий спосіб життя. Треба починати з духовності, інакше медики будуть пожежною командою і надалі.
— У нас в області запровадження сімейної медицини розпочалось з Луцька, хоча, здавалося б, раціональнішою є ця ідея для сіл.
Ф. Кошель: — Щоб у селах створити справжні сімейні амбулаторії, їх треба забезпечити усім необхідним для роботи. Перелік обладнання, набір інструментів для кабінету сімейного лікаря чималий. У Луцьку до послуг сімейних лікарів — уся база міських поліклінік, але кабінети намагаємось належно обладнати. Адже зміна вивіски на дверях сама по собі нічого не дає.
— Чи кожен житель Луцька може бути закріпленим за сімейним лікарем, виявивши таке бажання?
Ф. Кошель: — У нас є достатньо підготовлених сімейних лікарів, і якщо будуть бажаючі записатись до них, то їхнє прохання постараємось задовольнити.
В РИНОК – ОДНІЄЮ НОГОЮ
Сьогодні медицина однією ногою стоїть в ринкових умовах, другою ж залишається в соціалізмі. Старий принцип фінансування охорони здоров’я, хронічна нестача коштів призвели до зрівнялівки в оплаті праці медиків. У деяких областях розроблено комплексні програми розвитку сімейної медицини. Наприклад, на Харківщині всі 236 сільських амбулаторій, які набули статусу сімейних, одержали сучасне лікувальне, діагностичне обладнання і, до того ж, автомобілі “Таврія”. Наші медики про таке тільки мріють, як і про нормальну зарплату, достойну винагороду за добру працю.
Ф. Кошель: — У Польщі, якщо сімейний лікар з відповідною ліцензією набрав собі певну кількість сімей, то страхова каса за кожного записаного пацієнта платить по одному злотому на місяць. Опікає лікар 1,5 тисячі людей — має півтори тисячі злотих на місяць. Це кошти на утримання офісу, на нагальні потреби, решта — на зарплату. У нас же, на жаль, стимулу для сімейних лікарів нема.
А. Петрук: — На перших порах було нелегко знайти бажаючих перекваліфікуватись на сімейних лікарів. Щоб зацікавити людей, вирішили оплачувати їх працю на договірних умовах. Але, як завжди трапляється, втрутились перевіряючі, і довелось відмовитись від такої практики. Хоча все було продумано: якщо у пацієнта виникали хоч найменші претензії — знімалися преміальні, тобто 50 відсотків заробітної плати. Ставляться високі вимоги — відповідно винагорода за працю має бути вищою.
Н. Максим’юк: — Сьогодні я розмовляла з економістом і бухгалтером нашої поліклініки, з’ясувала, що різниця в оплаті праці сімейного лікаря і дільничного терапевта становить всього від 8 до 16 гривень. Але ж навантаження на сімейного лікаря значно вище, ми намагаємось надавати допомогу з різних профілів, виконуємо функції інших спеціалістів. Торік для 110 хворих було організовано стаціонар на дому. Пенсіонери відмовляються лягати в лікарні через безгрошів’я. І треба думати, як допомогти людям в таких скрутних умовах.
— Зразком запровадження сімейної медицини в Україні вважають місто Комсомольськ Полтавської області, де вже шостий рік функціонує мережа сімейних закладів на умовах часткового фондоотримання. Там кошти виділяє міська рада з місцевого бюджету і передає сімейним лікарям, які самі вирішують, як ними розпорядитись.
Ф. Кошель: — Ні місцевий бюджет, ні державний не спроможні утримувати таку затратну галузь, як медицина. Скрізь у світі охорона здоров’я тримається на медичному страхуванні. Тому це запитання треба переадресувати до наших “достойників” на вищому рівні. Можна зробити одне місто показовим. Але в цілому та соціалістична система фінансування охорони здоров’я, яка існує сьогодні, протирічить і ринковій економіці, і вимогам часу. В результаті страждають і пацієнти, і лікарі.
А. Петрук: — Держава продекларувала, що охорона здоров’я має бути безкоштовною, засвідчивши це у Конституції. Але забезпечити належне фінансування держава не спроможна. Не прийнятий закон про медичне страхування, відсутня багатоканальність фінансування, боїмось говорити про роздержавлення медичних закладів. Існує відомча медицина, багаті санаторії, лікарні, які “поїдають” великі кошти і є не доступними для рядових людей. У той же час лікувальним закладам, поліклінікам заборонено заробляти кошти. Благодійні внески, які платять хворі, йдуть на те, щоб утримувати лабораторії, рентгенслужбу, купувати розхідні матеріали. І у місцевому бюджеті коштів бракує, левова їх частка йде на оплату енергоносіїв. Підвищення заробітної плати теж проводиться за рахунок місцевого бюджету. От і виходить, що маємо зрівнялівку в оплаті праці.
Репортаж із засідання вела Галина СВІТЛІКОВСЬКА.