Немало цивілізованих країн подають нам приклад як треба цінувати і берегти свою історію, без знання якої неможливо будувати майбутнє. Про її виховну роль висловлено стільки прекрасних і глибоких думок! Додамо й невеселу...
Пригадую кілька своїх публікацій у «Волині» на вічну і злободенну тему пошанування минувшини. Друкувались вони у різні роки, вже після проголошення незалежності України.
На жаль, вони залишились не почутими нашими владними структурами. А чим далі, тим ця тема, на мою думку, стає актуальнішою, бо ціна історії, минувшини зростає. Бо хоч історія творить події, вона ж і хоронить їх у глибинах часу, якщо до неї люди байдужі. Тому обов’язок кожного живого покоління — дбайливо берегти пам’ять про минуле, про тих, хто боронив свою землю, примножував її славу, відстоював ідеї нації, не шкодуючи сил і навіть життя. На жаль, для частини молодого покоління наша історія — це щось таке далеке і туманне. Тому й панує бездуховність, сповідуються фальшиві моральні цінності. Та до іншого й не прагнула колишня влада, констатувавши, що у нас «національна ідея не спрацювала». Похвально, що наш Президент Віктор Ющенко надає цій проблемі належну увагу. Ті заходи, укази, що стосуються нашої історії, підписані і проведені з його участю — сигнал для дій місцевої влади. Не стану їх перераховувати, але заділ створено добрий. Немало цивілізованих країн подають нам приклад як треба цінувати і берегти свою історію, без знання якої неможливо будувати майбутнє. Про її виховну роль висловлено стільки прекрасних і глибоких думок! Додамо й невеселу. Вона з особливою гостротою постає напередодні червневих днів 1941 року, напередодні чорного 65-річчя. Друга світова війна, що принесла безмірне горе десяткам мільйонів людей, страшним і моторошним буревієм пронеслась по рідній Україні. Ні перший, ні другий завойовники не знищили її, лиш фізично, матеріально, духовно покалічили, притлумили пам’ять, яка знов воскресла на початку дев’яностих. Події тих років і пізніші частково увічнені на Меморіалі вічної слави у Луцьку, хоч правильніше його назвати Меморіалом скорботи і печалі. Бо, проходячи повз символічні могили, усвідомлюєш, що таких великих жертв могло й не бути, якби у нас цінувалось людське життя. І у воєнний час, і після перемоги. Одинадцять років тому, 22 червня 1995 року у «Волині» було надруковано моє звернення-роздум «Нехай нас мирить земля живими». Була і телепередача з участю автора. Ідею пошанування загиблих, які знаходились по різних боках барикад, підтримали тоді письмово багато лідерів партійних (крім КПУ), громадських організацій, ієрархи провідних конфесій Волині, читачі газети. Та, хоч минуло немало часу, не змінилось нічого, якщо не рахувати ремонту стели на меморіалі в Луцьку, заміни чавунних плит, на які унадились вандали-крадії металу, не знайдені до цього часу, та пам’ятного знака багатостраждальним українцям-холмщакам. Отож пройдімось ще раз бетонованими доріжками меморіалу. Могила перша. Фактично їх шість. Але подійово й історично — це одна. Тут воєначальники і рядові, сержанти і офіцери. Всі вони полягли у 1944-ому, визволяючи місто і Волинь від фашистського зайди. Могила друга. Вона закладена пізніше і дала початок перетворенню меморіалу в хронологічний історико-політичний пантеон. Збитий кимось напис: «партийные, советские, комсомольские работники, павшие от рук украинских буржуазных националистов» замінили на більш лояльний. Так, і після війни тут ішла війна. А тим вчинком хтось ще раз хотів нагадати правду історії і життя: «павшие от рук буржуазных» наклали головами, не усвідомлюючи, що чужий «статут», який вони насильницьки нав’язували українському народу, цей народ не сприймає. Могила третя, вона ще трагічніша. Тут найчастіше бачу квіти. Бо живі ще батьки, друзі, знайомі, рідні. Пекучий біль ятрить їхні серця за 73 молодих синів Волині. «Погибшие при исполнении интернационального долга»... Перед ким і який «долг» мали в далекому Афганістані українські хлопці, тисячі яких віддали життя, скалічено невідомо за що? За ту ж примарну комуністичну ідею, що й ті, хто в сусідній могилі. Четверта могила-символ. 16-18-річним синам Волині останнього воєнного призову, які служили в запасних частинах і померли не від куль, а від голоду, холоду і хвороб у 1944—1945 роках в глибокому тилу, на російській землі. Це одна з ланок планомірної системи геноциду мого народу. Недавно до них приєднався ще один символ — пам’ятний знак мученикам-холмщакам, сотні тисяч яких вбито, замордовано, спалено на етнічній українській землі. Мабуть, цей сумний пантеон з отими п’ятьма символами на Україні єдиний. Але ж як так сталось: з історії Волині, де зародилась УПА, викреслено цілу сторінку? Та весь світ знає, що у ті ж роки, про які розповідають символічні могили, активно діяли національно-визвольні сили. Вони користувались підтримкою народу, про них складено стільки пісень! А про бандитів люди пісень не складають. Вояки УПА змагались з двома могутніми, ворожими Україні режимами, добровільно йшли на смерть. Десятки тисяч українських синів і дочок загинули у відкритому бою, в концтаборах, в’язницях, на спецпоселеннях. Це історична правда і від неї нікуди не дінешся. Темі боротьби ОУН-УПА немало доповідей було присвячено і на недавньому світовому Конгресі істориків, який проходив у Луцьку. Є немало місць героїчної боротьби повстанців і на Волині. Чому ж на меморіалі не знайшлось місця символу мужності борців за незалежність України? Нехай би виросла тут ще одна могила-символ. Нехай би і сюди лягали квіти мертвим від живих. У багатьох країнах, та вже й у нас, доглядають і віддають шану навіть могилам колишніх ворогів-чужинців. Зрештою, пора встановити, попри маніакальний спротив антиукраїнства, моральну, політичну й історичну справедливість: пам’ять тих, хто боровся проти самостійної України, за її поневолення, на меморіалі увічнена. А де ж пам’ять їхнім жертвам — справжнім борцям за волю України і невинно убієнним сталінсько-більшовицьким режимом? Невже нас не кличе до цього громадянський, державний і просто людський обов’язок, а тих, хто з власної волі чи примусу сприяв злочину, — покаяння? Поруч з існуючими печальними символами є місце і ще для одного. Де повинна бути ця могила чи інша форма пошанування, нехай скажуть архітектори, проектанти, історики, мистецтвознавці, скульптори, громадськість. Поки що я пропоную лиш ідею, яка має право на логіку і життя. І це не лише бажання виправити чиюсь навмисну «забудькуватість» чи політичну зацикленість, несправедливість щодо пам’яті непошанованих на меморіалі. Проблема вийшла за ці рамки. Сум і сором: героїчна волинська земля, на якій постало могутнє Волинсько-Галицьке князівство, насмерть стояли козаки Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, зародилась і билась на два фронти Українська Повстанська Армія, а тисячі синів і дочок були розстріляні, закатовані, вивезені в Сибір і на північ, загинули в різні часи на будовах царської і совецької імперії, вмирали у фашистських концтаборах, мордувались і виселялись із своїх етнічних земель, до цього часу не спромоглась увічнити пам’ять тих, хто кістками і життям своїм мостив дорогу до віками омріяної незалежності України. Років сім тому була серйозна спроба спорудити такий пам’ятник борцям за волю України, був проект, його обговорили в ЗМІ і на всіляких нарадах. Та замість цього навпроти облдержадміністрації виросло щось інше. Боюсь помилитись з визначенням, але те, що це не втілення задуманої ідеї — це точно. Так воно часто виходить, коли з швайки робиться шило. Недавно представники Товариства «Холмщина» виступили з пропозицією спорудити на Меморіалі слави каплицю Холмської Божої Матері, встановити там копію знаменитої ікони. Ідея непогана, благородна. Але ідея пошанування вояків УПА, борців за волю України знов відсунеться у довгу шухляду. Як на мене, то ці дві ідеї можна успішно поєднати, оскільки доля депортованих з їх етнічних земель, замучених, вбитих — це теж із сумного мартирологу геноциду української нації, а мужність УПА на цих землях — літопис боротьби за незалежність. У вже згадуваній публікації «Волині» одинадцятирічної давності пропонувалось окрім могили-символу борцям за волю України спорудити на меморіалі, або ж в іншому місці, каплицю. Поруч спорудити стіну суму і мучеництва (на зразок стіни спалених сіл), вздовж якої — символічну могилу, куди перенести прах невідомого козака і вояка, привезти землю із священних для українців місць, поховань борців за волю України. Скільки їх розкидано по матінці-землі! На стіні повинні бути зазначені місця мучеництва і мужності українців. Ось тут, в каплиці чи церковці, якраз доречно було б мати копію ікони Холмської Божої Матері, яка теж пройшла страдницький і довгий шлях. Місцем для такого пам’ятника примирення і пошанування може бути як меморіал (вважаю найбільш оптимальним), так і територія колишнього кладовища навпроти гімназії № 4 чи на місці кінотеатру «Комсомолець». Є ще одна болюча тема — достойного вшанування пам’яті тисяч розстріляних в’язнів Луцької тюрми у червні 1941 року, впорядкування колишнього кладовища навпроти гімназії № 4, поблизу птахофабрики та інших. Торік «Волинь» у розлогій публікації порушувала її. Що ж вийшло, який результат? Дуже мізерний. Були лиш запевнення мені, як автору, що міська влада відновить зруйновану каплицю на місці колишнього кладовища, яке стало сквером, місцем розваг. Мильна бульбашка лопнула. Зате багатоповерхова споруда, що захопила частину колишнього цвинтаря, виросла, мов на дріжджах. Схоже сталось і з іншим об’єктом — місцями розстрілу в’язнів тюрми. Після виступу газети розпорядженням луцького міського голови була створена комісія «для вивчення і вирішення питання про впорядкування могил та вшанування пам’яті жертв розстрілу в Луцькій тюрмі», в склад якої ввійшов і автор цих рядків. Визначилось кілька місць захоронень, восени минулого року і весною цьогоріч мали бути закладені шурфи. Запалу вистачило на кілька засідань. На тому справа завмерла. А 23 червня — 65-а річниця трагедії ось-ось. Як і 15-а річниця Незалежності. Що говоритиме влада людям? Будемо й далі топтатись по людських кістках? Це лиш окремі аспекти болючої проблеми. І якщо у великих містах про неї час від часу говорять і щось вирішують, то у містечках, селищах, а особливо селах, — тиша. Певно, мертві не можуть кричати. Кричати повинна наша свідомість. Адже нема такого населеного пункту, де в забутті жертви війни, міжетнічної чи релігійної ворожнечі. Час, людська пам’ять стирають ці імена. А чому б не згадати їх бодай на якійсь пам’ятній дошці? Все то наша історія, з якої не викинеш неприємного, не перепишеш її. Це давно зрозуміли в інших країнах. Не зрозуміли ми, контужені нелюдською комуністичною ідеологією. Мабуть, першою приклад подала Іспанія. Там на одному кладовищі поховані непримиренні вороги, хто за життя під час світової війни стріляв один в одного. Перед їхніми могилами напис: вони вмерли за те, у що вірили. І нині там нема політичного протистояння, яке руйнує державу, економіку, сім’ї, душі. Отож, Боже борони, щоб мирила нас земля безмовними. Давайте порозуміємось живими, живими пошануємо пам’ять мертвих. Бо політика їм не потрібна. Вона відібрала у них життя. Їм потрібна наша щира християнська шана.
