газет, що їх усе життя збирає рівнянин, вистачить, щоб вистелити дорогу до столиці...
газет, що їх усе життя збирає рівнянин, вистачить, щоб вистелити дорогу до столиці.
Ніхто так не цінує журналістської праці, як пенсіонер Микола Іванович Котюк. Він не лише скрупульозно зберігає старі газети, а ще й постійно їх перечитує
Ольга ГЕМБІК
«ПАРТИЗАНСЬКА СТЕЖКА» МІЖ РАРИТЕТАМИ Миколу Івановича застаємо за читанням свіжої газети. З дня у день, з року в рік — це нормальний стан чоловіка. Щоправда, поняття свіжості преси для жителя села Маслянка, що на Рівненщині, дуже умовне. Ось уже понад півстоліття Котюк складає на горищі усі газети, які будьколи потрапляли йому до рук. Не для того, щоб вони припали пилом – тижневики і щоденки пенсіонер перечитує щодня. Каже, тому має хорошу чіпку пам’ять, ніколи не забуває, коли трапилася та чи інша подія. У селі Котюк – рекордсмен з передплати. Колись, каже, передплачував чи не всі можливі газети. Поштарі сердилися, що неодноразово рвалася поштарська сумка, а до Котюків мусили носити пресу за кілька заходів. А скільки ще газет додатково купувалося у кіосках! Перепрошую, на горищі не дуже комфортно, заздалегідь вибачається 67річний пенсіонергазетолюб. – Там немає де і кроку ступити. Заглядаємо туди і дізнаємося, що у Миколи Івановича поміж газетними стосами на горищі є своя „партизанська стежка”, він орієнтується поміж численними в’язанками „Сільських вістей”, „Радянської України”, „Червоного прапора”, „Переможця”, „Зорі”, „Гомону” тощо й потрібну публікацію знаходить уже інтуїтивно. Це при тому, що колекція любителя преси з дня у день постійно поповнюється. Основне правило горищенської бібліотеки – щільність і послідовність. Пан Микола розуміє, що горище не гумове, а газети, на щастя, виходять щодня. Книжок „газетяр” не читає принципово, не має часу за пресою. Каже, усе можна почерпнути з газет. Єдиний виняток – Святе Письмо. У Маслянці знають: якщо треба відшукати номер газети півстолітньої давності, допоможе або бібліотека, або Котюк. Але пан Микола позичати газети не дуже любить. Люди не вміють поважати чтиво, каже він. – Ставлять на публікацію сковорідку, каструлю! Як так хтось писав, трудився, друкував, випускав? Я зі своїми домашніми завше сварився, щоб вони номер за номером складали, а не як доведеться. Найбільша прикрість, коли поміж номерами якийсь один відсутній.
І «ВОЛИНЬ» ЖИТИМЕ НА ГОРИЩІ На наше прохання Котюк зносить кілька в’язанок з тих тонн, що залишаються наверху. Нарікає, що газети потроху нищаться. Мріє про просторіше горище й бідкається, що нікому той скарб не буде потрібний після його смерті. А між іншим, тими газетами можна вистелити дорогу до столиці! Гортаємо пожовклі сторінки – в обласному „Червоному прапорі” за 9 березня 1953 року сумують по смерті Сталіна, армійський „бойовий листок” “Радянський воїн” розповідає про змагання танкістів у Овручі на Житомирщині, газета місцевого Млинівського колгоспу „Світанок” за 1968 рік сповіщає, що колгоспники одержать аванс на трудодні... Виявляється, й зараз комусь це потрібно. Он вам і перша реклама: “Товариші колгоспники! Вчасно і без втрат проведемо збирання цукрових буряків!”, з блиском в очах гортає жовтаві сторінки Котюк. – А он іще одна: “Усі на вибори! Оберемо достойних!”, датована 1973 роком. Певна річ, зараз газети цікавіші... Тут вам і нові теми, і сміливі висновки, є критика політиків. Прощаємося, залишаємо Миколі Івановичу газету “Волиньнова”. Пенсіонер захоплено гортає сторінки, дивується, що така цікава газета оминала його домівку. Котюк поринає у читання, а ми тихцем ретируємося з подвір’я, щоб не заважати. Уже знаємо, що й цей примірник оселиться на горищі.
