Курси НБУ $ 39.23 € 42.44
Хуторянин із Камінь-Каширщини утримує власне стадо корів

Хазяїн по декілька разів на день навідується на пасовище, аби помилуватись, як мирно поскубує травичку його череда.

Фото Юлії Музики.

Хуторянин із Камінь-Каширщини утримує власне стадо корів

В одноосібника Григорія Гаврилюка – їх пів сотні!

Хуторянин із Закорчів’я, що біля Комарового Камінь-Каширського району, утримує власне стадо ВРХ.

Обійстя Гаврилюків розкинулося на ділянці площею понад гектар. Поряд — новозведений просторий сусідський двоповерховий будинок, а оддалік видніється ще один. Під дружний гавкіт величезних собак, що пильнують господарський двір, проїжджаємо хутір і рушаємо на пасовище знайомитись із трударем, що утримує понад пів сотні голів ВРХ.


Мирно випасаються корівки разом із отарою овець, оточені електричною огорожею, п'ють водичку у заплаві Стиру. А Григорій Савович по декілька разів на день навідується на пасовище, аби подивитись, чи все добре, й помилуватись тим, як мирно поскубує травичку його череда. Там ми й застали господаря.

— Розводити худобу я почав   ще   на  початку  2000-х. Коли розпався колгосп, де працював шофером, то спочатку кілька років їздив на заробітки, а потім подумав: «Треба робити щось на своїй землі». Починав із кількох корів, потім їх стало десять, згодом — ще більше, — розповідає чоловік, додаючи, що значного прибутку від цього він не має, адже доводиться багато грошей вкладати у вигодовування худоби, а в результаті заготівельники не платять і 40 гривень за кілограм живої ваги.

Одного сіна потрібно викосити гектарів зо двадцять. Це, як зауважує пан Григорій, для нього найтяжча робота, бо ж треба й косити, й ворушити, й гребти, й тюкувати, й возити та складати. Добре, що має помічників — п’ятьох дітей та сімнадцятьох онуків, що приїжджають допомогти. Дуже виручає й електропастух, бо коли його не мав, чоловікові доводилося з ранку й до вечора при будь–якій погоді самому пильнувати череду.
Найприємніше господарю, коли у нього купують теляток на вигодовування. «Люблю худобу, тішуся, дивлячись, як вона випасається, росте…» — зауважує пан Григорій і каже, що розводить передусім м’ясних корів, молочних має лише кілька. Його улюблені й найбільш рентабельні породи — волинська м’ясна та абердин–ангуська, порадували цьогоріч приростом і телята породи шероле.

Вдень худобу стереже електропастух.

— Усього корів у мене десь двадцять п’ять, у череді вони всі разом — із телятками, телицями, биками. Вирощую їх безприв’язним способом. Вдень худобу стереже електропастух, а на ніч заганяю її в кошару, що біля двору. Зимує вона теж не на прив'язі, вільно переміщуючись із загороди у хлів. Буває, тримають її під відкритим небом цілий рік, та мені шкода своєї скотини, не хочу, щоб вона була на морозі, — каже вже немолодий тваринник, з усмішкою зізнаючись, що облишити займатися розведенням худоби дружина й діти вмовляють його давно.
— А що ж я тоді буду робити? — питає чоловік. — Так устав вранці та й пішов до худоби. Хіба ж краще тинятися без діла?
Має Григорій Савович усю власну сільськогосподарську техніку. Орендує лишень прес для тюкування сіна. А вже готові тюки складає під величезний навіс на подвір'ї.

«Скільки часу в зимовий період іде у вас на те, щоб погодувати й напоїти всю худобу?» — запитую в господаря, на що він відповідає: «Години дві зранку й ввечері. А ще ж заглянути потрібно й протягом дня, подивитись що та як». Тільки одного сіна, яке в основному і складає зимовий раціон тварин, на день потрібно принести зо двадцять тюків.
Розпитую в хутірського трудівника, чи не оформляв він своє господарство як фермерське. «Брат мій оформив. А я щось так подумав, що це ж із паперами треба морочитися, час витрачати. Я вже не в тих літах…» — відказує чоловік, зауважуючи, що гарною підмогою для нього була дотація на утримання молодняка, та цьогоріч її не заплатили ні копійки.

На думку Григорія Савовича, скотарство — не надто вдячна праця. Та все одно це можливість мати більш–менш сталий прибуток. 

На Волині дуже мало господарів вирощують десятки голів ВРХ. А от у Комаровому її розводять уже декілька селян, маючи у власних чередах до пів сотні голів.
На думку Григорія Савовича, скотарство — не надто вдячна праця. Та все одно це можливість мати більш–менш сталий прибуток. «Всім можна займатися і в нас. Аби підтримка якась трохи від держави була, то й менше людей їздило б на ті закордонні заробітки», — каже чоловік. 

Юлія МУЗИКА


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel