Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Олена Теліга, Олександр Олесь, Василь Стус — то не просто блискучі митці слова, а й національні герої.
Геть українську літературу із ЗНО — і кому полегшає?
«Ото на сьогодні при тій клятій «коронації» хоч одне в нашій школі зроблять добре, — казала бабуся десятикласника, почувши новину про плановані зміни в тестуванні випускників. — Тепер нам обом буде легше, бо сам онук читати лінується, за «дебільником» світу не бачить, а мені вже несила перечитувати і переказувати йому великі тексти за програмою. Не стане екзамену з літератури, то навіщо над нею дуже сидіти»
Наразі, як би не страшно в це повірити, літературу із ЗНО новоприйнятим законом таки вилучено для вступників на всі спеціальності, окрім гуманітарних — тобто, для більшості претендентів на здобуття вищої освіти.
Словом, за процитованою вище обивательською логікою, має суттєво полегшати і лінькуватим до навчальної праці, і їхнім домашнім кураторам, і несумлінним учителям, і перевіряльним службам, і, певно, самому ініціатору –УЦОЯО (Українському центру оцінювання якості освіти), укладачам тестових завдань, та й усьому МОНу з Верховною Радою вкупі, які авторитетно засвідчили, наскільки ревно оберігають вони студіюючу молодь від перенавантаження.
Та, на жаль, нікому з них невтямки, що найперше суттєво полегшає тій силі, від зловтішних очікувань якої застерігала у соцмережах притомна громадськість, обурюючись політичною сліпотою ініціаторів. Узагальнене ім’я її — п’ята колона, яка суто в нашому національному просторі успішно функціонує як затятий ворог українства, і йому не перестає снитися, що вранці всі прокинуться в цупких обіймах Москви.
Слів немає: тягнути до 20 предметів у підлітковому віці — не всім під силу. Але — не туди б’єш, Іване.
До речі, чи не стосується тих Іванів мудрий висновок видатного мислителя Махатми Ганді, що не буває гіршого ворога в народу, ніж інтелігенція, вихована окупантом. Ну не з доброго ж дива ця «полегшувальна» опіка нагадала педагогам із певним стажем час «боротьби за злиття націй». Коли в освітньому просторі по–єзуїтськи винахідливо просувався далекосяжний намір «устраніть пєрєґрузку учащіхся за щьот націанальнава кампанєнта». Сьогодні вже не можна не знати, задля чого тоді вдавалися до підміни понять, замаскованої під інтереси відповідного споживача. Однак… Втім, не постукавши по дереву, не будемо з тими синдромами короткої пам’яті заходити у недобрих здогадах аж так далеко. Водночас не випадає без тривоги спостерігати за відсутністю активної адекватної реакції суспільства, коли все частіше чиясь комерційна, а надто політична вигода чи просто непрофесійні та безвідповідальні дії чиновництва видаються за турботу про благо для всіх, за державницьке мислення.
Слів немає: тягнути до 20 предметів у підлітковому віці — не всім під силу. Але — не туди б’єш, Іване.
Бо, найперше, чи взагалі припустимо — надто в контексті новітньої ворожої агресії! — легковажити зі світоглядними дисциплінами, серед яких літературі, безперечно, належить чільне місце? Чи не вона є найпотужнішим джерелом українознавства, пізнання рідних витоків, менталітету, звичаєвого права, історичних процесів, культуротворчих традицій через змалювання конкретніших людських доль? До того ж реалії часу постають у художньому слові через бачення і осмислення їх співвітчизниками–інтелектуалами, багатими як хистом, так і громадянською відповідальністю. Важко переоцінити і виховну силу численних подвижницьких біографій самих творців нашого красного письменства — і насамперед у плані не показного, а самозреченого служіння українській ідеї. Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Олена Теліга, Олександр Олесь, Василь Стус — то не просто блискучі митці слова, а й національні герої.
Не ради ж красного слівця мовив свого часу Євген Маланюк: «Як в нації вождів нема — тоді вожді її поети». Чи можна такого не знати? То хіба здатна молода людина стати свідомим та успішним будівничим державного майбутнього без уважних студій над цим багатющим знаковим матеріалом як могутнім чинником національної ідентифікації?
По–друге, як то теж загальновідомо, белетристика поряд з пізнавальною несе в собі не менш вагому моральну місію.
По–третє, уроки літератури покликані функціонувати в школі насамперед задля естетичного вишколу, що є особливо актуальним, коли культуротворчий простір все настирливіше заполоняє відвертий перебір з брутальністю і художнім несмаком.
П’яниця Чіпка звертається до дружини свого однолітка з проханням розпочати обід першою (бо так було прийнято у «відсталому дореволюційному» селі ставитися до жінки): «Коб ви, пані–матко».
Врешті, чи можна повноцінно оволодіти рідною мовою без штудіювання нею створеної літератури? До слова, дуже доречними бувають на тлі нинішньої пандемії лихослів’я і в побуті, і укрсучліті відкриття сучасними школярами мовного етикету літературних героїв явно не аристократичного походження. До прикладу, п’яниця Чіпка звертається до дружини свого однолітка з проханням розпочати обід першою (бо так було прийнято у «відсталому дореволюційному» селі ставитися до жінки): «Коб ви, пані–матко». А сварливі Кайдаші чи Лукашева мати з Килиною уміли допекти одне одному до печінок і без звичної тепер нецензурщини. І що вже казати про лексичні скарби ніжності у розмовах закоханих Наталки й Петра, Оксани та Яреми, Івана й Марічки…
Власне, перераховувати всі плюси для становлення української ідентичності, пов’язані з відповідальним вивченням рідної літератури, — то все одно, що лічити зорі в небі. Від чого ж хочуть розвантажити майбутніх інженерів, програмістів, економістів? Вочевидь — від національної означеності!
Нехай же нікому не видається манною небесною лукава новація в підлабузницькій масці («Стережись того, хто лиже, бо підсуне свинку» — Павло Глазовий). Натомість, добре поміркувавши, які втрати чекають на нашу кохану юнь, коли вітчизняна словесність потрапить до розряду не суперважливих шкільних предметів, сприяймо, хто як може, аби одіозний закон був якнайшвидше відкликаний.
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України
