Волинянка створила книгу про сина-Героя та 14 його побратимів, що полягли в одному бою

З Людмилою Петрівною – мешканкою села Седлище, мамою Сергія Бурдака, ми зустрілися в Любешові в день 35-ліття її сина. Жінка прийшла з квітами до Стели у центрі селища, з якої дивляться захисники-Герої поліського краю. Понад три роки минуло, як обірвалося життя її дитини, але час не згладжує біль – пані Людмилі непросто й тепер вертатися думками до того, яким був її Сергій, чому не міг стояти осторонь, коли почалася повномасштабна війна. Йдучи на нашу зустріч, вона, як сказала, вперше дістала зі сховку файлик, в якому лежать особисті речі її сина – маленька іконка, військовий паспорт і декілька гривневих куп’юр, залиті його кров’ю.

«Сергій дуже любив природу, а поєднав долю – з правоохоронною справою»

Перш про сім’ю, в якій виріс Сергій, котрий віддав життя за Україну, розпитувала Людмилу Петрівну. А жінка «глибше копнула» – згадала про непросту долю свого батька, родину якого свого часу совєти записали в куркулі й вислали в Тюменську область. У холодному Сибіру залишився лише один брат її батька – всі інші повернулися додому.

– Тож і мій тато, якому нині 82 роки, вже в Седлищі жив. І я тут на світ з’явилася. І з моїм чоловіком, Володимиром Бурдаком, ми – односельці, вчилися в одному класі, – розповідає жінка. – Він пройшов Афганістан. Слава Богу, живий-здоровий вернувся з тої  (зовсім не нашої!) війни, яка забрала багато життів українських хлопців. Ми одружилися. Народився найстарший – Сергій, за ним – донька Наталія, а потім – ще один син, Андрій. П’ятеро онуків вони нам подарували.

Про найстаршого, Сергія, його дитинство, юність такий спомин:

– Він дуже любив природу – ліс, річку... Здавалося, й професію вибере, відповідно до свого захоплення з дитинства, юності. Але – ні... В 11-му класі вирішив поєднати свою долю з юриспруденцією. Наполегливо йшов до цього. Непогано склав тести ЗНО і вступив у столичний виш – Національну академію внутрішніх справ.

Мабуть, непросто було йому, хлопцеві з романтичною душею, який міг годинами сидіти біля річки з вудочкою, чи тішитися знайденим у лісі грибом, звикати до дисципліни, але вибрана професія була «його», тож Сергій Бурдак успішно закінчив виш. Одержавши диплом, у 2012 році прийшов на роботу в Любешівське відділення поліції і, як каже Людмила Петрівна, прагнув допомагати кожному, хто потребував його помочі.

– Але обставини склалися так, що в 2020 році він пішов із правоохоронних органів, чи його, як то кажуть, «пішли», – згадує жінка непростий час у житті сина. – Справа в тому, що Сергій був великим правдолюбцем – завжди виступав за справедливість, а це не всім подобається. На цей час у нього була сім’я: ще в 2014-му він одружився – його дружина, Інна, – родом із села Бихів. У них росла донька Злата. Незабутній той рік, коли було їхнє весілля. Він був дуже щедрим для нашої сім’ї на гарні події. Тільки в травні віддали заміж доньку, Наталку, а через три тижні, у червні, Сергій одружувався.

Спочатку молодята жили у Седлищі, тож якийсь час в хаті було дві невістки, бо й молодший син Бурдаків уже мав сім’ю. А потім Сергій з Інною побудувалися в Любешові.

– Три роки ми жили разом, – пригадує Людмила Петрівна. – Важко було відпускати – звикли вже до онуки – золотоволоски Злати, яка росла татовою донечкою, – але довелося. Тож син дім збудував, садок посадив, доньку Бог дав їм із дружиною... Тільки, на жаль, життя його таке коротке.

«12 липня син приїхав у відпустку – і більше я його не бачила»

Звільнившись із поліції, Сергій, по суті, був удома – дім добудовував, ніби відчуваючи, що скоро тут не буде чоловічих рук. Все змінилося в лютому 2022-го.

– Він з першого дня повномасштабної війни, не задумуючись, пішов служити, – каже Людмила Петрівна. – Спочатку був на місці – в територіальній обороні. А 9-го травня їх – сорок чоловік – відправили на Володимир. Був трохи ще на Рівненщині, але спокій нас уже покинув, бо знали, що в будь-який час син може потрапити на передову. 12 липня Сергій був вдома – приїхав у відпустку. З допомогою родини сарайчик на дрова зробив.

А 16 липня у складі 14-ї ОМБр хлопці, зокрема з Любешівщини, поїхали на Схід України. Пані Людмила пригадує той день, коли незадовго до від’їзду до них прийшов побратим сина, теж уродженець Седлищ Віктор Бурдак (як і її чоловік, Володимир, він пройшов Афганістан, а у 2015-му був в АТО, тож його, бійця з досвідом, призначили командиром стрілецького відділення 14-ї бригади):

– Перед від’їздом на Схід України Віктор Іванович мав декілька днів відпустки. Сиділи вони з моїм Володею на дворі, під горіхом. «Не переживай, Петрівна, – ми всі повернемося». Через два місяці, в середині вересня, вони справді всі повернулися – «на щиті».

Я трохи занедужала. Лягла й задрімала. Прокидаюся, а над моїм ліжком – постать мого сина, на ньому – голуба кофтина. В цьому образі Сергій зараз завжди переді мною.  

Служили вояки з Любешівщини під Бахмутом – у таких гарячих точках, звідки важко було вернутися, але, на щастя, обійшлося без жодного поранення. А потім їх відправили на ротацію – в село Мале Веселе, що на Харківщині (в радянську епоху це – Радгоспне). 

– Якщо я бачила свого сина востаннє в липні, то чоловік ще мав таку нагоду. Сталося так, що 8-го вересня він їхав на Харків, – Людмила Петрівна повертається спомином до того часу, коли лічені дні, власне – години – залишалися до чорного дня загибелі Сергія. – Віз фурою картоплю. А 9-го вони зустрілися з сином, котрий якраз приїхав у Харків ремонтувати машину. Батько пригостив сина шашликом, вони сиділи, розмовляли. Наступного дня знову побачилися, вже в більшому колі земляків. Хлопці привезли деякі речі, щоб з моїм чоловіком передати додому, оскільки збиралися йти у відпустку. Але в якийсь момент пролунав дзвінок. Після короткої розмови швидко зібралися, сіли в бус і вернулися на місце розташування. То була остання зустріч батька з сином, загибель якого батько дуже важко переживає. Він уже декілька разів був у Харкові – приходив на той самий ринок, де вони востаннє бачилися з Сергієм.

«Нам довго тіла хлопців не віддавали»

Про 10 вересня – такий спогад в матері, сина якої забрала війна:

– Я трохи занедужала. Лягла й задрімала. Прокидаюся, а над моїм ліжком – постать мого сина, на ньому – голуба кофтина. В цьому образі Сергій зараз завжди переді мною. Я нікому ще цього не розказувала... І от приходить дружина Віктора Бурдака – Надя. Її слова: «Ходи, бо щось із хлопцями сталося», – підняли мене вмить. 

Це був день, коли в одному бою в селі Мале Веселе загинуло четверо любешівців – Сергій Бурдак, Віктор Бурдак, Андрій Михальчук, Сергій Стефанюк. Останні троє – працівники НПП «Прип’ять – Стохід». А на площі селища в день похорону, 16 вересня, стояло аж п’ять домовин – поки тіла чотирьох рідні розшукували, то 13 вересня обірвалося життя ще одного земляка – Андрія Ланевича.

– 10 вересня, – каже Людмила Петрівна, – ми ще не знали, що робити. Зразу почули, що «Бурдаки – поранені». І, чесно, я до останнього не вірила, що моєї дитини нема. Нам довго тіла не віддавали. Ми обдзвонили всі лікарні Харкова – ніякої інформації. Ми мали номер телефона 14-ї бригади. Я телефонувала, а мені постійно говорили: «Ваш син – безвісти зник». Так було три дні. Дуже велику допомогу надала в пошуках Віта Кирилюк – колега Сергія по роботі в поліції, яка була хресною його Злати. Вона пішла по своїх каналах і, врешті-решт, ми сконтактували з тим моргом, де були хлопці. До речі, пригадую розмову зі слідчою. Набрала її номер, назвалася, а вона мені говорить: «Чєм я могу помочь?». Я їй на це: «Ви мені нічим не допоможете – віддайте тіло моєї дитини».

А чого так сталося, що важко було забрати загиблих? Як розмірковує мама Сергія Бурдака, певно, непросто віддавати  чотири тіла одночасно в одне місце. Тож і «кормили» рідних своїми поясненнями й обіцянками: то ще не у всіх зробили розтин, то якихось документів нема. Лише 15-го вересня до батьків, зокрема Сергія Бурдака, прийшли представники військкомату й принесли сповіщення.

– Уже з вибаченнями за те, що сталася така тяганина, – розповідає жінка. – Разом з тим почали говорити, «що то ви такого руху наробили?». Ми справді підняли всіх на ноги – підключилися й «афганці», на яких вийшов мій чоловік. Вони, по суті, й доставили тіла загиблих на Волинь.

«Я шукала рідних тих, хто до останнього подиху був із моєю кровинкою…»

Ми розмовляли з Людмилою Петрівною. Вона в якісь моменти замовкала, плакала. Я просила вибачення за те, що ворушу незагойну рану, розуміючи, що три чи два роки тому жінка просто не погодилася б на інтерв’ю для газети. Коли обмовилася про це, то почула:

– Я й зараз не готова до такої розмови. Знаєте, мене нема у фейсбуці – у той же день, коли моя дитина загинула, я вийшла з мережі й до цього часу не можу вернутися. Але в мене є те, внутрішнє, що допомагає мені щось зробити для збереження пам’яті сина та його побратимів. Як тільки поховали хлопців, я почала моніторити інтернет – шукала рідних тих, хто загинув разом із моїм Сергієм. Хотілося дізнатися більше про його побратимів.

На жаль, у Людмили Петрівни не було контактів їхніх матерів, дружин, тож не могла з ними поспілкуватися. Та ось 31 березня 2023-го у місті Володимирі була зустріч із керівництвом 14-ї бригади. І вона з Оксаною Бедаревою – дружиною загиблого Юрія Бедарева з села Гірки, зі своїм чоловіком поїхали в княже місто.

– На саму зустріч мій Володя не захотів іти – мовляв, нема там що робити. А ми з Оксаною пішли. До речі, попередньо нам телефонували – не просто запрошували, а й збирали питання, на які керівництво мало відповідати. Ми прибули без питань, зате того дня я дізналася, що в залі, де була зустріч, сиділи сарненські жінки з Рівненщини – рідні побратимів мого Сергія. І ми, вже після  всього офіціозу, поспілкувалися. З того часу в нас є група «10 вересня» й ми досі на зв’язку. В мене виникла думка створити книгу пам’яті наших хлопців – їх же 15 полягло в одному бою!

Якраз завдяки цій групі Людмила Петрівна не просто ініціювала створення книжки, а й, побувавши не в одному населеному пункті Волині, Рівненщини, зібрала інформацію про кожного захисника-Героя – спогади рідних, друзів, колег, побратимів – і стала упорядником книги, яку так і назвала «10 вересня. Ціна свободи» (допомогло те, що вона – філолог за освітою, викладає українську мову та літературу в Седлищенському ліцеї).

– Сина нема – його, як і побратимів, котрі загинули, не вернути. Але я хочу, щоб і наступні покоління знали про них, шанували їхні імена. Якщо ми, рідні, не збережемо пам’ять загиблих синів, чоловіків, то цього ніхто не зробить. Після того, як книжка була видана, з’явилася інша ціль – «Рушник пам’яті», й ми його створили – мами, дружини загиблих вишили імена захисників-Героїв Любешівщини. Мені довелося багато пережити – після того, як провела в останню земну путь сина, протягом чотирьох місяців похоронила ще двох рідних людей – маму й свекруху. Інколи дивуюся, звідки в мене беруться сили? Думаю, мене на цьому світі тримає моя дитина – мій Сергій, ніби скеровує на добрі справи в ім’я тих, хто загинув за Україну.

«...А зараз – вирвана частина серця»

Ось така розповідь мами, яка втратила сина. На цьому можна було б і крапку поставити. Але Людмила Петрівна з такою теплотою говорила про сім’ю свого Сергія – його дружину Інну, доньку Злату, що не могла не поспілкуватися з пані Інною. І вже від неї почула, якими були роки, прожиті із Сергій, і як їм зараз – без чоловіка, тата. І, по правді, відповіддю на це стали слова, якими жінка підписала фото, надане для газетної публікації, на якому – тато, мама й донька: «Наші щасливі роки. А зараз – вирвана частина серця». А вже безпосередньо в розмові сказала:

– Сергій не раз говорив мені: «Злата – то найцінніше, що в нас є. Садочок, гуртки, секції – для її розвитку, тож ти маєш її всюди возити, заохочувати». А як Злата любить ліс, де вперше, ще зовсім маленькою, побувала з татом! Сергій, коли в поліції працював, то, приїхавши з роботи, хоч на трошки – до лісу йшов. І Злата – з ним. Вона з татом першого свого гриба знайшла й зараз знається на них краще за мене...

Було й таке зізнання:

– Знаєте, Сергій багато чому мене вчив – хотів, щоб я вміла в хаті щось, за потреби, відремонтувати. Це здавалося трохи дивним – думала, що в мене ж є чоловік, то для чого вникати в не жіночі справи? Бувало, навіть сердилася. А ось як вийшло – Сергій, ніби готував мене до життя без нього. За цю науку тепер вдячна, бо бачу, що жінки після втрати чоловіка залишаються багато в чому безпорадними, я ж даю раду, коли і з машиною треба розібратися... Дуже важко психологічно жити в хаті й бачити щодня те, що зроблено руками чоловіка. Згадувати незабутні миті – що він сказав, як подивився... Хоч і кажуть, що час лікує, – далі буде легше – це не так. Знаєш, що вже ніколи сюди не зайде Сергій, що в тебе нема повноцінної сім’ї, якою ти
дорожила.

Катерина ЗУБЧУК.