Колишня горохівчанка Ольга Яворська запам’яталась мені тридцятилітньою, приблизно, жінкою з довгим світло-русим волоссям, що вільно спадає на плечі. То було влітку 1988, а чи 1989 років...
Колишня горохівчанка Ольга Яворська запам’яталась мені тридцятилітньою, приблизно, жінкою з довгим світло-русим волоссям, що вільно спадає на плечі. То було влітку 1988, а чи 1989 років. Випадок звів нас на Арабатській стрілці і мені не раз траплялося бачити, як вона іде від моря до бази відпочинку і як чоловікам мимоволі обертаються їй услід голови. Ще запам’яталася дещо загадковим, неначе звернутим в саму себе, поглядом.
Петро БОЯРЧУК
А одного разу дещо пізніше при зустрічі в Горохові хтось спробував нав’язати мені в її присутності якусь зовсім недоречну за тих обставин дискусію і я відповів на чиюсь роздратовану репліку про „бандерівщину”, яка „підносить голову”, упевненістю в тім, що український національно-визвольний рух і українська ідея неодмінно переможуть, погляд з-за серпанку її задуми раптом неначе відкрився і сяйнув приязню. А невдовзі після проголошення Україною державної незалежності вона виїхала разом із сім’єю в Канаду. Жодної інформації про пані Ольгу тривалий час я не мав. Аж то років два-три тому від тодішнього горохівського міського голови Валерія Собуцького почув: щойно Горохів відкрив в Інтернеті свій сайт, як вона вийшла сюди зі словами вітання. З’ясувалося, з допомогою усіх доступних їй засобів постійно відстежує події в Україні та на Волині, з якими начебто й не розлучалась. А горохівчанка Галина Карпець, котра листується з Ольгою, передала мені від неї вітання, а водночас і вдячність нашій газеті за публікації про національно-визвольний рух на Волині та проблеми українського національного відродження. Недавно ж отримав від Ольги Яворської листа і кілька світлин, з яких довідався про факти, що про них і не підозрював. Українка за національністю, народилася Ольга Яворська на півночі Росії. Точніше – в місті Інта, що в Автономній Республіці Комі. Її мати, уроджена українка-західнячка Анна Мегес, беручи під час Другої світової війни участь в українському національно-визвольному русі, була членом юнацької сітки ОУН. Батько, Сергій Мощенко, — корінний східняк-харків’янин, зрусифікований українець, який до певного часу навіть українською мовою не володів, ту ж війну зустрів кадровим військовим, червоноармійцем. Але і вона, і він опинилися в таборах ГУЛАГу. Вона – за те, що „бандєровка”, „враг народа”. Була засуджена есесерівським військовим трибуналом за статтею 54 КК УРСР на 10 літ позбавлення волі після того, як, заарештована в 1944 році, пройшла у Львові крізь страшні тортури слідчого ув’язнення в Бригідках. Він — теж на 10 літ і теж військовим трибуналом за статтею 58 КК РСФСР (російський відповідник названої вище 54-ої), за те, що мав нещастя 1942 року потрапити в гітлерівський полон і попри все залишитись живим. „Ось така історія, — написала мені Ольга Яворська. – Моя дорога мамця, Царство їй Небесне, хоч знала, за що сидить. Тато ж після трьох років німецького полону вже схожим був на скелет і за совєцькими гратами умер би з голоду, аби не його однокамерники. Татові батьки одержали на нього похоронку. Тому й посилок він ні від кого не отримував, бо вважався загиблим. Тато за гратами вивчив українську мову і за гратами став українським націоналістом. А своїх рідних він розшукав вже аж ген після звільнення з ГУЛАГу та одруження з Анною Мегес. Мені, коли він їх розшукав і зголосився до них живим, вже був рік. Я виростала серед людей, яких не раз згадувала ваша газета, серед героїв ваших матеріалів. Тому, читаючи, ніби зустрілася із своїм дитинством.” Продовжуючи листа, Ольга Яворська розповіла, що горохівчанка Дора Бакальчук, яку згадано в одній із наших давніших публікацій, „була старшою дружкою на весіллі у мами”, що „історію” уродженця села Рачин Горохівського району курінного УПА Олексія Брися та його дружини Галини Дробітько (в дівоцтві) з Луцька вона чула в дитинстві від них особисто, що в товаристві її батьків „було багато людей з Волині, а зокрема – і пані Надія Волянська та пані Ніна Адаркіна (в заміжжі) з Луцька. Що всі вони – ті „найсильніші, хто вижив, пройшов через страшний „селекційний” табірний відбір і мав щастя встигнути створити сім’ю та народити дітей”. „Як не парадоксально, з огляду на умови, що в них перебували, це звучить, але, — написала пані Ольга, — я щаслива, що виростала в такому оточенні, бо то був цвіт нації. Ті люди чудово співали, грали на різних музичних інструментах, кожен володів кількома мовами”. Вийшовши „на волю”, Анна Мегес та Сергій Мощенко, як й інші вчорашні табірники, мусили ще відбути певний строк на висилці. Втім, аби не їхати на неї, як говорили, „з Сибіру в Сибір”, могли залишатись (безвиїзними, під комендантським наглядом) у тій же підневільній Інті. І втішатися, що з російської Півночі, на відміну від безмежних просторів Зауралля, куди здебільшого і відправляли „бандєровцев”, до України таки ближче. Поселилися тут же, побіля табірної зони збудованих бараках, в одному з яких і народилася Ольга Мощенко. В листі написала про себе, – „внучка українського січового стрільця, донька „ворогів народу”. З пелюшок бачила поряд із „своїм” бараком загорожу табірної зони, над якою, з „вільного” боку, а тому виходило, що і над „вільними” бараками, височіли спостережні вежі вартових. З малечку бачила шеренги в’язнів, котрі час від часу, відповідно до змін у робочих зонах, проходили крізь ворота табірної „вахти”. І перші її фотознімки (на руках у батька, потім – у матері) були зроблені тут же, — на фоні табірної огорожі та контрольно-перепускного пункту і вежі вартового. А що між стовпом на першому плані та іншим, який залишився за кадром, натягнуто шнур, на якому провітрюються на тому ж фоні дитяча ковдрочка та пелюшки, то це і мусило, мабуть, створювати ідилію „щасливого дитинства”. Пишучи про цю світлину, пані Ольга вказала, — не раз чула від дорослих, що „небезпечно робити знімки зони, особливо, де видно оглядову вишку”. Тому упродовж десятків літ залишалася ця фотографія тільки на плівці. „Уперше, — зазначила, — її віддруковано вже після смерті моїх батьків, в 1991 році”. Тобто, знову ж таки, — після проголошення Україною державної незалежності. І саме цей факт, схильний вважати, остаточно розкриває підсвідому причину виїзду Яворських за межі України, щойно трапилася така змога. В свідомості Ольги зоставалася пам’ять про табірний КПП, високу огорожу і ворота, вежу вартового поблизу. Було відчуття, що ти усе ще – побіля табірної зони, до якої можеш потрапити знову навіть за фотознімок, випадково зроблений „не на тому” фоні і лише через те, що „того” фону, куди не повернись, просто не було, бо чи не скрізь – „запрєтка”. Хтілося забратись від неї геть. Чомусь здається, це прагнення Ольга увібрала в себе з молоком матері. Противитись йому не мала сили. Та й не противилась. Лише тепер – полинова гіркота в ось цих адресованих нашій газеті та авторові словах: „Я ще раз хочу вклонитися вам до землі за відродження пам’яті про тих, хто поклав своє життя на алтар Вітчизни, хто втратив молодість і здоров’я заради незалежної України. Я бачила в Інті величезне кладовище з хрестами і табірними номерами на них замість імен. Майже під кожним із них лежить українець. Скільки ж є таких кладовищ, навіть і жодним хрестом не позначених, на території колишнього „соціалістичного табору свободних республік”? Мільйони стали жертвами боротьби за українську самостійницьку ідею. Але, як не страшно це усвідомлювати, в жертвах та смертях їхніх на сьогоднішній день начебто нема ніякого сенсу, бо й за п’ятнадцять років незалежності не одержали ці люди в Україні визнання. Тим, кому потрібна імперія, в цьому є вигода, бо вигідна їм наша зневіра. Не піддаймося їй, не відступімо. І, коли щось не так, вибачте за стиль та граматику. Я закінчувала російську школу в Інті. Українську мову вчила самотужки — з „Кобзаря” та маминої пісні, а зараз більше користуюся англійською”.
