А МАМІ ВЖЕ – 90!

ДВА КРОЛИКИ З ЛІСОВОГО

Вересневої суботи, за тиждень перед храмовим празником в нашому селі, що святкується на Чесного Хреста, ми з мамою і дочкою вибирали тризубчастими мотиками свою експериментальну картоплю. Чому експериментальну? Скажу.
Торік добрий шмат землі, котрого мамі додали до звичних п’ятдесяти соток, вже мав облогувати. Сестри збирались сіяти там цукрові буряки, але щось у них з тієї затії не вийшло. Мама дуже переживала, що яловіє земля, спати не могла.
Виписав у тодішньому КСП “Коршів” гною, зорали лан, загітував із Луцька на толоку друзів і посадили картоплю. Але було то вже надто пізно — на початку червня, майже перед Трійцею. Втішав себе тим, що, як колись вичитав, для дозрівання бульби потрібно 90 днів. Може, й так, але для цього необхідні усі агротехнічні умови.
Ми ж їх не дотримались. Засадили поле “горішками”, пересохлими посадковими рештками. А тоді почалася літня спека. Словом, експеримент не вдався. Поклали у землю шість мішків, а зібрали... чотири — таких же “горішків”.
Нинішньої весни не став експериментувати. Попросив у приятеля-фермера Андрія Остапенка мішок елітного насіння бульби. Засадили невелику ділянку. Мама леліяла її. Сама просапала — зілинки до осені не було. Копали — і тішились. Наповнили вісім мішків.
Мама прагне всім допомогти. Змовляє лишаї, вроки людям і тваринам, знає зцілюючі молитви. А був і такий випадок. Якось у неділю швагро Тарас вирішив переорати на зиму город.
— Бійся Бога, — молила мати. — Гріх у неділю орати.
— А в мене в інші дні не вийде, — почав переконувати.
Швагро проклав півборозни, і навпроти колодязя коні зупинилися. Стьобав батогом — ставали на диби. Тоді віжки взяв хазяїн коней, сільський сусід Валентин Косовський. Але вони і його не послухалися. Оранку таки довелося перенести на будній день.
— Що вам подарувати,мамо? У вас же скоро день народження — дев’яносто буде, — запитав, коли сортували бульбу.
— Нічого мені не треба, — змахнула рукою. — То тепер дурна мода пішла, повидумували якісь іменини. Я свого дня народження ніколи не святкувала. Не до того було. Знаю тільки, що народилась на Покрову.
Подумала потім мама і раптом каже:
— Якщо вже щось хочеш, то купи два кролики. А найкращий подарунок мені Шумський зробив, нехай Господь дає йому здоров’я.
Віктор Анатолійович Шумський — голова СГПП “Рать” Луцького району, до якого недавно приєдналися пайовики нашого села. Побачили в ньому справжнього господаря сучасного села, який дбає і про землю, і про людей.
Десять років тому на Благовіщення у нашій хаті оновилася старовинна ікона Божої Матері. Саме тоді, коли привіз тата з госпіталю після важкої недуги.
— То якесь знамення: або на добре, або на погане, — сказав батько, перехрестився і поцілував сяючий образ Богоматері.
Восени того року хоронили тата. На Казанську — день їхнього весілля з мамою в листопаді 1935-го. На печальну перезву зібралася вся велика родина.
Мама народила семеро дітей. Вижили четверо. Це своєрідний феномен: наша мама неграмотна, жодного дня не ходила до школи, зате троє її дітей здобули вищу освіту, а наймолодша дочка Галя — середню спеціальну. Закінчили інститути, університети семеро внуків неграмотної бабусі, наймолодший — Сашко — навчається на будівельному факультеті Луцького технічного університету. Вже й правнучка Оля отримала “червоний” диплом дизайнера в Дрогобицькому педагогічному інституті, а інша правнучка Наталка здобуває там фах математика-програміста. Серед внуків моєї матері — кандидат наук, викладач ВДУ Олег Мазорчук, чотири дипломовані архітектори на чолі з гордістю нашої родини Олександром Грищенком, заступником міського голови Трускавця, головним архітектором курортного міста, лауреатом Державної премії України, яку він отримав за спорудження найпрестижнішого санаторію “Карпати”.
Батько так і не дочекався визначеної йому якоїсь ювілейної медалі. В автобусі, пригадую, випадково зустрівся з тодішнім головою Ратнівської сільради, до якої належало наше село. Забув уже навіть прізвище того голови. Він сказав мені: завтра привезу батькові нагороду. Мама приготувала обід, навіть найсмачніші свої фірмові налисники з сиром.
На жаль, ні сільського голови, ні обіцяної медалі батько так і не діждався, хоч я кілька разів телефонував і нагадував про це горе-керівнику.
— Тату, нащо вам та бляшка? — хотів було заспокоїти батька, коли він вкотре, уже ледве дихаючи, заводив мову про медаль.
— Може, для тебе бляшка, а для мене — медаль. Я за неї до Берліна повз, у снігових окопах мерз.
Заради справедливості скажу: коли батько жив, то принаймні на День Перемоги в сільраді згадували, за що він повз до Берліна — присилали школяриків з вітальними листівками. А дев’ять років по тому, як тата не стало, на те свято чи несвято ніхто не згадав вдови фронтовика. І раптом — диво. На цьогорічний День Перемоги до хати моєї матері прибула поважна делегація від СГПП “Рать”. Привезли розкішний рушник і голубу салісову хустку з френзлями. Мама ніяк не може натішитися тими дарунками, усім показує, хто завітає до неї.
Тепер повернемося до кроликів. Кілька років тому, коли у зв’язку зі старістю мама з гіркотою в душі позбулася корови, свиней, іншої домашньої живності, що потребувала щоденного старанного догляду, залишила собі для розрядки пару кролів. Коли вже їх вигодувала, якийсь зловмисник викрав ту її останню радість з хліва.
Зателефонував тодішньому начальнику районної міліції, попросив знайти злодія. Це для мене було принципово: хто посмів познущатися над сокровенними трудами старенької вдовиці? Через кілька днів сусід з нашої вулиці повернув покражу. Мама йому простила той гріх.
І раптом — знову стара тема.
— Мамо, — вмовляю. — Нащо вам ті кролі? Щоб другий раз вкрали? Скоро зима. Здоров’я ж і сили у вас через день різні.
Мама переконує мене своїми доводами:
— Бачиш, скільки листя капусти, морквиння гниє. Три рядна сухої конюшини з садка маємо.
Скоро я забув про її забаганку. І тут незаплановане відрядження в село Лісове Маневицького району. Наштовхнуло на нього повідомлення, що в поліських селах з’явилося море грибів.
Згадав, що колись приходив у редакцію читач з Лісового, запрошував на незбагненні грибні місця. Визначив собі ліричну “лісову” тему і попросився у відрядження. На жаль, вибрався у нього запізно.
Коли приїхали за сто кілометрів від Луцька до Михайла Власіка, була вже пообідня пора, почав накрапати дощ.
— Ризиковано зараз їхати за грибами, — сказав Мишко. — Після сльоти з лісу навряд чи виберемось. Може, іншим разом. А зараз, якщо хочете, я вам подарую двох кроликів?
Щось тіпнулося в моїй душі, немов струмом пронизало. “Ні, від такої пропозиції я вже не відступлю”, — подумав.
— Дякую, але з якої нагоди ви маєте мені дарувати кроликів? Я у вас їх куплю, — і простягаю 20 гривень.
Михайло навідріз відмовився від грошей, але таки подарував два кролики. Три доби вони мешкали в картонному ящику на балконі міської квартири.
У празникову суботу, на Чесного Хреста, доставив той живий подарунок матері у село. На порозі хати запитав:
— Мамо, вгадайте, що я вам привіз?
Без вагань сказала:
— Мабуть, кролики.
Святослав КРЕЩУК, заслужений журналіст України.
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО і Володимира ДРОБОТЬКА.