БУЛО У БРАТІВ ТРИ МАТЕРІ

У Дубно на міському меморіальному кладовищі 110 поховань. І лише в одному з них знайшли вічний спочинок цивільні особи. Часто біля могили побачите немолодого вже чоловіка, в якого важкі спогади викликає і дата на гранітній плиті — 26 червня 1941 року. Тоді він, п’ятирічний хлопчик, став свідком загибелі матері. Віддавши шану дорогій людині, поспішає на інший цвинтар, аби вклонитися ще одному горбочку землі, під яким десять років тому упокоїлась жінка, котра хоч і не була йому рідною, та стала нею в нелегку годину життєвих випробувань


Василь ЯНОШІ


... У ніч на 22 червня 1941 року капітан Іван Набережний, схопивши планшетку, поцілував сонних синочків — Василька та Віктора, обійняв дружину. Не знала Домінікія Григорівна, що більше не побачить чоловіка. Це вже пізніше стало відомо, що Набережний встиг підняти назустріч фашистським літакам кілька ланок винищувачів (одну з них повів Іван Іванович Іванов, який здійснив перший повітряний таран неподалік Дубна, посмертно став Героєм Радянського Союзу). Сам командир ескадрильї ринувся у смертельну круговерть і склав крила, витративши весь боєкомплект над лісами сусідньої Березнівщини.
У тривозі минуло кілька днів. Ледь зазорів четвер, коли біля двору зупинилась полуторка. Знайомий боєць Борис Ворожко був небагатослівним: «Швиденько, Григорівно, збирайтесь!» Ледь ЗІЛ вирвався із Дубного (сюди долинав гул стрілянини) на шосе, як поблизу Панталійського мосту дорогу вантажівці перепинили якісь люди в чорних комбінезонах. За кілька хвилин дорослі пасажири були перебиті, машина опинилась у кюветі. Куля, призначена матері, черкнула по руці та спині молодшого сина. Хлопчики голосно плакали від страху, бачачи кров і трупи довкруг полуторки. Можливо, це і було причиною, що німецькі десантники не прикінчили дітлахів.
Взявшись за руки, брати попрямували назад у місто. Дістались своєї квартири, але хазяйка зачинила перед ними двері: «Йдіть собі, не хочу біди!». Три дні тинялись вулицями голодні. Налякані, ночували на вулицях у парку. Підібрав їх німецький патруль. Допровадив у табір, що розміщався на теперішній вулиці Миколи Лисенка. Там уже було до ста хлопчиків і дівчаток, звезених звідусіль.
Нелюди в білих халатах зробили неповнолітніх донорами. Юних пацієнтів присипляли і регулярно висмоктували з їх тілець кров для вояк третього рейху.
Сердобольні дубенчанки, котрі доглядали дітей у концтаборі, допомагали їм чим могли. Прибиральниця Ліда Завадська чомусь виділила із загальної маси знедолених не по роках серйозних братів Набережних, майже півроку крадькома підгодовувала їх. Коли дівчину вивозили в Німеччину на примусові роботи, просила матір: «Не дай згинути хлопчикам — у них ні батька, ні матері». І Марія Йосипівна (їй зараз 104 роки) прийняла від дочки «естафету», зробила все, аби брати не поповнили ряди небіжчиків.
У березні 1944-ого дізналась, що малолітніх в’язнів кудись вивозитимуть. Взяла весільні обручки, довго умовляла конвоїра, поки той обміняв хлопчиків на золото.
Спершу Василько та Вітя жили в Завадських. Нелегко сім’ї доводилось. Тут і власних дітей нічим годувати; главу сім’ї на фронт забрали, десь у Східній Пруссії поліг вправний столяр. А які статки у прибиральниці? Та була вона духовно міцною.
Скінчилась війна. Обставини склалися так, що мусила братів-сиріток передати завідуючій поліклінікою Валентині Сергіївні Вербицькій. Дружина начальника райвідділу НКВД, вбитого повстанцями, не побоялась погроз, півроку опікувалась Набережними. Але потім медпрацівницю перевели в інший район, обіцяла забрати хлопчиків та загубились у нелегкий повоєнний час сліди славної жінки. Отак Василь та Віктор опинились під опікою дубенчанки Ганни Юхимівни Міхневич. Власних дітей у неї не було, чоловік Михайло перебував на фронті. Свою невитрачену любов перевела на сиріток. Інвалідом першої групи по війні вернувсь у Дубно її Михайло. Він знав Івана Набережного, бо 1941-ого працював мулярем у військовій частині. Тому клопоти дружини сприйняв за свої, допомагаючи хлопцям стати на ноги. Спочатку після школи провели на армійську службу Василя, потім — Віктора.
Василь зостався у Харкові, закінчив інститут, одружився. Тривалий час працював у партійних органах, директором заводу, пенсіонер, але не пориває зв’язків із рідним підприємством, трудиться змінним інженером. І сина Геннадія вивів у люди, і внуків дочекався. А ще не забуває стежини у місто своєї юності.
Віктора життєві дороги закинули на далекі Курили. Майже п’ять років віддав морфлоту, будучи акустиком — очима й вухами підводного човна «М-3», якого моряки лагідно звуть «щупачком».
На новорічному вечорі (це було на початку 1960-ого) біля ялинки в Будинку культури зустрів русяву робітницю швейної фабрики Раїсу. Створили сім’ю, шанують один одного, ділять житейські радості й клопоти. Ось уже 45 років крокують поруч, двох дочок виховали. Радіють старенькі трьом внукам.
— На добрих жінок мені повсякчас щастило, — ділиться Віктор Іванович. — Про дружину нічого й казати. А візьміть названих мам. Правда, ми з Василем інакше їх, як рідними, ніколи не вважали. Дай Боже, вічне царство Ганні Юхимівні Міхневич за щедру душу, терплячу вдачу і людяне ставлення до долі сиріт.
На думку Віктора Івановича, щедро Всевишній за добро заплатив Марії Йосипівні Завадській: не кожному вдається прожити стільки. У квітні відзначили їй 104 роки! Стареньку брати і зараз звуть ненею, рідною матусею, цікавляться її життям-буттям. І не раз згадують важкі повоєнні дні, коли найголовнішим було вижити. А ще Набережні бідкаються, що загубились сліди Валентини Сергіївни Вербицької. Коли ще жива, то хай доля в неї буде щасливою, а вік — довгим.