Епізод боїв під Ковелем, який визволили від німців 6 липня 1944 року...
Епізод боїв під Ковелем, який визволили від німців 6 липня 1944 року.
Олександр НАУМЧИК
Навесні 1944 року точилися жорстокі бої за Ковель. Сюди із Сарн, де базувався штаб фронту, була відряджена група журналістів і кореспондентів фронтової газети “За Родину”, щоб висвітлювати бойові дії передових частин. Покинувши на світанку село, де залишалася кореспондентська база, журналіст Борис Бялік, згодом відомий письменник, і фотокореспондент Святослав Шаровський відправились до військових частин, які оточили Ковель. Через декілька днів цей шлях, як згадував на зустрічі з ковельчанами Борис Бялік, привів їх в дивізію, що блокувала місто із заходу. Зустріли тут їх чудово, а ввечері вони познайомилися з гарненькою, розумною дівчиною-лікарем. — Ви дійсно залишитесь на ніч з нами? — поцікавилась вона. — Чому тільки на ніч? — здивувалися вони. — Ми пробудемо тут декілька днів. В цей момент журналістів покликали до начальника штабу дивізії. Дівчина крикнула їм вслід: — Будуть пропонувати іти звідси... Начальник штабу сказав: — Ви чуєте стрілянину справа і зліва? Дві німецькі танкові колони рвуться до Ковеля. Говорять, що командир їх корпусу вистрибнув з парашутом в місто, і тепер його танкісти пробиваються до нього. До ранку, можливо, в оточенні буде не Ковель, а наша дивізія. Тому вам тут бути небезпечно. Тут від вас, не ображайтесь, користі буде мало. Хлопці мовчали. Тут він додав: — Дорогами вже не пройти — годину тому перерізана остання. Але болотом, по азимуту (компас у вас є? Ні, то дам) ще можна... Безумовно, якщо вийти негайно. Журналісти повернулися до хати, де лежала в спальному мішку дівчина-лікар. Вона читала книжку і ні разу не глянула в їхній бік, але хлопці відчували, що її зараз хвилює питання: “Що ж буде далі?”. — Борисе, — сказав пошепки йому на вухо Славик, — якось негарно виходить. Ми обіцяли затриматись на декілька днів, подавати інформацію в політвідділ про хід боїв. А тут, наче перелякані кури, “драпаємо” в тил. Але ж було розпорядження командира. І, повернувшись до дівчини, Борис Бялік сказав: — До побачення! Не дивлячись, вона дорікнула: — Ви знаєте, що ми більше, можливо, й не побачимося. Ви чините дуже правильно. Але які ви все-таки боягузи. І на кінець додала: — А я залишаюся! Нічний шлях через болото був не менш небезпечним, ніж на передовій. Журналісти провалювалися в липкий намул і з трудом вилазили з нього, допомагаючи один одному. Був момент, коли вони хотіли повернутися назад. Хіба смерть від кулі страшніша, ніж в трясовині болотній? Але як вони могли показатися — такі мокрі, брудні, змучені — і подивитися у вічі дівчині? Наступного дня Борис і Святослав були вже в селі, де розмістилася їхня редакційна база. Колеги, зустрічаючи їх, широко розкривали очі, а деякі щось незрозуміле бурмотіли. Все вияснилося в політвідділі. Виявляється, що Бориса Бяліка рахували вбитим і навіть похоронили. В цю ніч німці бомбили село. А через годину знайшли нібито його тіло на окраїні села. Планшета з документами при ньому не було, мабуть, загубив, вирішили, обличчя спотворене. Але зріст, звання і орден були такі, як у Бяліка. І ні в кого не було сумніву, що то не хтось інший, а він. Один із політвіддільців привів “загиблого” до його могили. На дощечці було акуратно написано: “Майор Бялік. Редакція “За Родину”. Хтось із присутніх жартома сказав: — І мертві “оживають”, і знову в бій йдуть. А майор Бялік стояв перед могилою, де замість нього була похована інша невідома людина, і згадував тисячі безіменних воїнів, що загинули на війні, і тих, хто залишився під Ковелем.
