Волинянин перетворив пасіку на мальовниче бджолине містечко...
Волинянин перетворив пасіку на мальовниче бджолине містечко.
Ольга ГЕМБІК
У родині Анатолія Пилиповича Варова ніхто і ніколи не займався бджолярством. Його першого на пасічника благословив колгосп у рідній Пермській області, пославши на відповідні курси. Усе трапилося випадково – просто штатному пасічникові терміново потрібна була заміна. Зараз росіянин Варов, який після війни оселився у Рожищі й мешкає тут ось уже 60 років, пригадує, що з усіх помічників бджоляра тест на профпридатність пройшов лише він. Усі охочі допомагати розбіглися, щойно колгоспна пасіка почала роїтися. - Я теж не на жарт перелякався, побачивши чорну хмару бджіл, - розповідає Варов. – А потім думаю собі - м’ясо трохи поболить, а костей мені таки не переламають! Мене тоді, дванадцятирічного, так прошпарили – ложку не міг втримати, пальці аж розвело. А потім я зрадив березам з яблунями... Ще коли воював, Варов вирішив для себе: якщо повернеться з війни живим, обов’язково оселиться в Україні. Не важливо - Полтавщина, Волинь, - аби серед фруктових садів, якими вразила його країна. Анатолій Пилипович каже, що на рідній Пермщині росте лишень черемха, малина, смородина, берези... А уже поновити дитяче заняття бджолами серед пишного українського цвіту було справою часу. До втілення своєї мрії Варов встиг побувати у кавалерії, у контррозвідці, повернутися з фронту з нагородами. Орден Слави третього ступеня Варов отримав, коли виконував обов’язки командира взводу – тоді його війська відбили шість контратак противника. Далі були медаль „За відвагу”, орден Вітчизняної війни... Нині Анатолієві Варову 87 років. Чоловік виглядає значно молодшим свого віку, а таємницю такої хорошої форми пояснює просто: - Бджоли не люблять сторонніх запахів, тож я ніколи не пив горілки, не курив, зате залюбки й зараз випиваю склянку свіжого меду, одразу з-під медогонки! *** Пустивши коріння на Волині, Анатолій почав усерйоз займатися бджолярством. То він стояв біля його витоків у Рожищенському районі – під його егідою тут було створено бджолооб’єднання. - Я обслуговував вісімдесят три колгоспи у Ківерцівському, Маневицькому і Рожищенському районах, - каже Варов. – І поки наловчився працювати з бджолами, часто руки були плюшевими від укусів. Але тридцяти років роботи на пасіці для Варова видалося замало. Чоловік вийшов на пенсію, щоб і далі ходити коло бджіл. Колись товариш – земляк з Пермі – передав пасічникові журнал „Пчеловодство”. Загнув кутик на певній сторінці. Там було надруковане ще дореволюційне фото оригінальної пасіки – бджоли вилітали не зі звичайних вуликів, а з розцяцькованих невеличких палаців. „Я хочу, щоб твою пасіку прикрашала така дивина!”, - писав товариш. І ця думка надовго засіла у голові Анатолія Варова. Але до цього все якось не доходили руки. І ось зовсім недавно пасічник купив фарби і за зиму-весну розмалював свої дев’ять вуликів для тринадцяти бджолосімей під багатоповерхові різнокольорові будиночки. Як годиться, з дверима, вікнами, невеличкими шторками на них. - Зараз я шукаю майстра, який би перетворив один з моїх вуликів на церкву, розмалював, встановив купол, - планує Варов. – Сам я так не намалюю. Я дуже хочу, щоби бджоли ходили до церкви. А то як же так – бджолине містечко є, а храму в ньому немає! - А ресторану в містечку не треба! – наостанку додає пасічник. – Знаю, є такі випадки, коли господарі підмішують у підгодівлю для бджіл трохи спирту – захмелілі бджоли стають неконтрольованими, грабують чужі вулики. То злочин! Мої бджоли, які живуть у таких гарних вуликах, не можуть бути агресивними. До всього, вони носять найсмачніший мед.
