Сьогодні минає 25 років з часу, як на території Львівщини сталась автокатастрофа, внаслідок якої загинуло восьмеро дітей, ще понад два десятки отримали тяжкі та легкі тілесні ушкодження. Розбився автобус, в якому поверталися з екскурсії у древній Львів вихованці оздоровчого табору «Будівельник»...
Сьогодні минає 25 років з часу, як на території Львівщини сталась автокатастрофа, внаслідок якої загинуло восьмеро дітей, ще понад два десятки отримали тяжкі та легкі тілесні ушкодження. Розбився автобус, в якому поверталися з екскурсії у древній Львів вихованці оздоровчого табору «Будівельник».
Катерина ЗУБЧУК
ЧОМУ ЗАМОВЧУВАЛАСЬ ТРАГЕДІЯ? Задля інтересу беру підшивку нашої газети за 1981 рік. 15 липня розбився автобус. Ні відразу після цієї події, ні через тиждень-два не знаходжу жодного слова про трагедію. Воно й зрозуміло: це був той час, коли на такі «ЧП» накладалось табу. Сьогодні, до речі, декому теж хотілося б жити так само із зашореними очима, не травмуючи свою психіку «різним негативом». І буває, що дехто з читачів нарікає: мовляв, забагато в газеті повідомлень про різні вбивства, крадіжки... Тільки ж життя наше не стане благополучнішим, якщо видавати бажане за дійсне. До речі, після того, як кримінальна справа з приводу ДТП була розглянута в Кам’янко-Бузькому районному суді і винуватець автопригоди згідно з вироком був засуджений на 15 років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправно-трудовій колонії загального режиму, автор цих рядків підготувала публікацію «На крутому схилі». Але й тоді у ході підготовки номера до друку виникли, м’яко кажучи, претензії до публікації у цензора. Чомусь таємницею виявилось те, хто загинув в автокатастрофі, їх кількість, не кажучи вже про поіменний перелік. Все «зайве» було зняте. Навіть термін «катастрофа» не міг фігурувати. Сьогодні я вирішила повернутись до цієї сумної події, назвати усіх, хто загинув внаслідок аварії на трасі Львів—Луцьк, і від імені редакції та наших читачів висловити співчуття рідним і близьким. Це Євген Дробот, Тетяна Віліщук, Павло Якимчук, Олена Ельманас, Володимир Казимірчук, Ігор Наумчук, Наталія Перекора, Світлана Виноградова. Тоді їм було від дев’яти до шістнадцяти років. Вони не зустріли світанку своєї зрілості, не стали дружинами, чоловіками, батьками. Але вони залишились назавжди в пам’яті тих, кому дорогі. Отож, чверть століття тому на крутому схилі за 17—18 кілометрів від Львова неподалік села Жовтанці Кам’янко-Бузького району сталась дорожньо-транспортна пригода. Коротко нагадаю про її причини, які з’ясувались в ході слідства і під час судового розгляду. Як свідчив змінний водій, підсудний Андрій Бондарук користувався таким прийомом управління автобусом, як відключення трансмісії від двигуна з метою, як сам пояснював, економії пального. Коли ж швидкість автобуса на схилі стала зростати, декілька разів застосував гальма. Автобус на слизькій від дощу дорозі занесло, що й призвело до аварії. А ще наведу один діалог. В ході судового засідання народний суддя В.Є.Ральніков, який головував, задав підсудному питання: «Чому ви не поїхали прямо на дерево, а вивернули кермо, в результаті чого автобус перекинувся?». «Я б тоді сам міг загинути»,— відповів той. Уявляю, яке обурення викликали ці слова у батьків дітей, які загинули.
ОЛЕНКА БУЛА ЄДИНОЮ ДОНЬКОЮ Єдиною дитиною в сім’ї Зінаїди та Григорія Ельманасів була їх Олена (Лєночка). Того року у квітні їй минуло чотирнадцять. Вона дуже хотіла потрапити в табір, оскільки вже була в «Будівельнику» раніше, і їй там дуже сподобалось. Путівку батьки взяли їй ще весною. Залишалось п’ять днів до закінчення зміни. 11 липня, в суботу, Олену забрали додому, щоб покупалась, побула в сім’ї. В неділю батько завіз її назад у табір. Про трагедію мати Олени Зінаїда Григорівна дізналась, будучи далеко від Луцька. Вона працювала у відділі технічного контролю картонно-руберойдового заводу, і її робота була пов’язана з відрядженнями. На цей раз поїхала на схід України. Коли повідомили про трагедію, то вдома був її чоловік Володимир. Він їздив по лікарнях і моргах Львова у пошуках дочки. Знайшов. Після цього стали викликати Зінаїду Григорівну з відрядження. Відразу не повідомляли, що така страшна біда, а сказали нібито дочка отруїлась водою. — Була страшна спека, як нинішнього липня, — пригадує Зінаїда Григорівна.— На вокзалі у Києві неможливо було купити квитка. Але там я зустріла наших людей з заводу, які взялись допомогти. До того ж зателефонували з Луцька у касу, щоб мені продали квиток. І коли мене взяли за руку і повели до каси, то я зрозуміла, що сталось непоправне, але, звичайно, повірити у це не могла. В купе я всю ніч просиділа. Коли приїхала у Луцьк, то мене зустрічали із «швидкою допомогою». Я зійшла на перон, чоловік взяв мене за руку, і стало все зрозуміло... Якби не люди (на цьому особливо наголошує Зінаїда Григорівна), якби не однокласники Олени, які аж до десятого класу провідували її і зараз підтримують з нею стосунки, то, напевно б, не вижила. Ельманаси приїхали з Байкальська в Луцьк на будівництво картонно-руберойдового заводу у 1974 році. Тут їм пообіцяли швидко надати квартиру. Вони цю квартиру одержали. Все було благополучно. Була робота, житло, тішила донька. Тільки через сім років вони її втратили...
ІГОР ПОМІНЯВСЯ МІСЦЕМ З ЛЮБОЧКОЮ І... ЗАГИНУВ Галина Філюк — одна з тих мам, чия дитина постраждала внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Їй довелося довго і терпеливо лікувати доньку, виводити з психологічного шоку. В той час Галина Іванівна працювала у «Промбуді-6». Дехто з батьків про трагедію дізнався 15 липня ввечері. Вона ж — лише наступного дня, коли прийшла на роботу. Серцем відчула, що її Любочка була в тому автобусі, котрий розбився. У «Промбуді» дали їй машину, вона поїхала в табір. А завідуюча, як виявилось, списків екскурсантів не мала і не знала, хто ж поїхав до Львова. Люди, почувши про біду, ще зранку приїхали і забрали багатьох дітей з табору. Отож, сталась плутанина: невідомо було, хто на екскурсії, хто вже вдома. Завідуюча табором, побачивши матір Люби, тільки й спромоглась, що вимовити ім’я дівчинки: «Люба, Люба...». Повторювала, нібито пластинка «заїла». Галина Іванівна зрозуміла, що її дочка їздила на екскурсію до Львова. На пошуки Любочки вирушила негайно. В автобусі, що йшов на Львів, на кожній зупинці заходили люди і тільки те й говорили, що про «страшну аварію». Галина Іванівна, затиснувши, як кажуть, серце в кулак, мовчала, бо боялась, що коли дасть волю почуттям, то може не доїхати. Та ось один мужчина сідає і каже, що бачив як розбився автобус. Не втрималась, спитала: «І що там?». Він тільки руками показав, що автобус зім’яло, як гармошку. У Кам’янці-Бузькій зійшла. На очі потрапила міліцейська машина, попросила, щоб підвезли в лікарню. Відкрила двері з написом «Санітарна кімната», а там лежить Любина спідничка і закривавлені сандалі. За списками дочки в цій лікарні не знайшли. «А де вона може бути?» — запитала і почула у відповідь, що восьмеро дітей у Львівській клінічній лікарні, а решта — у морзі. У травматологічній лікарні знайшла свою Любочку... Не відразу Галина Іванівна потрапила в палату до дочки — не пускали туди. Після того, як сказала, що хіба з міліцією її виведуть з лікарні, — дозволили побачитись з Любочкою. Три з половиною тижні сиділа вона біля неї аж поки не забрала до Луцька. Під кожною палатою, як зараз пригадує жінка, була охорона. — Я відразу уваги не звертала, а потім помітила, що якісь мужчини за нами ходять... Йдемо з Любочкою на вулицю — вони супроводжують. Це тепер я розумію, для чого була така пересторога: щоб ми не спілкувалися ні з ким стороннім. Інформація про автопригоду мала залишатись конфіденційною. 14 липня 1981 року в таборі «Будівельник» відбувся обласний огляд художньої самодіяльності. У хорі господарів огляду солісткою була її дев’ятирічна Любочка. Хор табору «Будівельник» був відзначений. Таким чином Люба і потрапила в число тих, кого взяли на екскурсію до Львова. Менші діти їхали в іншому автобусі. Але піонервожата, як потім розповідали Галині Іванівні, покликала Любочку: йди, мовляв, в наш автобус —будемо співати. Щоб ця маленька дівчинка краще бачила все довкруг, з нею помінявся місцем Ігор Наумчук. Цей хлопчик загинув в автоаварії. Сама Любочка запам’ятала на все життя, що повертались зі Львова ввечері. Всі були стомлені, дрімали. Дрімала й вона. Прокинулась від дикого крику: автобус носило збоку вбік. А потім, коли отямилась, то побачила, що лежить на траві, поряд — велосипед. Ще подумала, що це її якийсь велосипедист, певно, збив, тому й рука зламана — вона висіла, як батіг. А це хтось з мешканців села Жовтанці приїхав, очевидно, велосипедом на місце пригоди. Вилікувавшись, Люба довгий час не могла їхати автобусом. В уяві була та страшна картина: автобус «водить», а за спиною кричать люди...
ПАМ’ЯТНИК БІЛЯ ТРАСИ Уже десять літ минуло, як на місці трагедії неподалік села Жовтанці стоїть пам’ятник тим, хто загинув внаслідок автопригоди. Це фігура Божої Матері. На плиті — імена тих, чиє життя так рано обірвалось. Ініціатором спорудження пам’ятника стала греко-католицька громада села. Оскільки на цьому місці часто розбивались автомобілі, то люди вирішили, що якимось чином треба освятити його. А, зважаючи на те, що автопригода, в якій загинуло восьмеро волинських дітей, була найвражаючою, то зійшлись на тому, що увічнять саме їх пам’ять. А взявся реалізувати цей задум місцевий житель В.М.Варшавський (нині він живе у Львові у дочки). Кажуть, що йому явилась у сні Мати Божа і сказала, що він повинен взятись за будівництво пам’ятника. Якоюсь мірою до увічнення загиблих дітей причетна й наша газета. У 1996 році В.М.Варшавський написав листа у редакцію «Волині» — звернення до тих, чиї діти постраждали в автодорожній пригоді. Він просив відгукнутись і повідомити прізвища загиблих, щоб можна було викарбувати на пам’ятнику. На цей лист, який був надрукований в нашій газеті, відгукнулись, зокрема, і вже згадувані Галина Філюк та Зінаїда Ельманас. Подружжя Ельманасів було і на відкритті пам’ятника. В день п’ятнадцятиріччя трагедії відбулось Богослужіння. Отець Василь — настоятель греко-католицької церкви села Жовтанці — щиро молився разом з громадою за тих, хто зовсім юним відійшов у вічність. Напередодні сумного чвертьвікового ювілею трагедії ми разом із Зінаїдою Ельманас та Галиною Філюк побували на тому місці, де колись розбився автобус. На пам’ятнику так і написано, що він від Варшавського В.М. та жителів села Жовтанці. По тому, як доглянутий, видно, що став священним місцем. — Ніхто не пройде мимо, не проїде, щоб не зупинитись і не перехреститись, — розповідала місцева жителька Любов Анатазівна. Ми розшукали в селі фельдшера-акушера Катерину Гринчак, яка добре пам’ятає трагічну подію. — Я якраз квіти полола, — розповідає Катерина Василівна.— Моя покійна мати каже: «Таке щось сталося... Так люди біжать, плачуть...» Хтось з шоферів приїхав і повідомив про тяжку аварію. Я зібрала, як могла, свою сумку на першу допомогу і поїхала. То неможливо передати, що довелось побачити!.. Катерина Василівна на якусь мить замовкає, не стримуючи сльозу. В уяві постає жахлива картина, про яку розповідати навіть через десятиліття важко: — В когось нема руки, хтось уже мертвий. В однієї дівчинки все обличчя у склі — скло в очах, в роті, всюди кров. Я так розхвилювалась... Кожен, хто має своїх дітей, думає в такі хвилини, що з твоїм сином чи дочкою може статись біда. Почала робити обезболюючі уколи. Бачу, що потерпілих багато, а я не маю чим їм допомагати. Попросила, щоб хтось поїхав у село і викликав «швидку допомогу». Приїхали медики з Кам’янки-Бузької, Львова. Того жаху я ніколи не забуду. Хтось питав, чи жива її сестричка. Всі кликали на порятунок маму. Я такий стрес пережила, що ще довго ці діти були в мене перед очима. Під час поїздки в Жовтанці Галина Філюк та Зінаїда Ельманас домовились про те, що 15 липня, тобто сьогодні, отець Василь відслужить панахиду за упокій волинських дітей, життя яких виявилось таким коротким. ... Шестеро дітей поховані на кладовищі у Гаразджі. Двоє — в Ківерцівському та Маневицькому районах, де жили. Я побувала у Гаразджі на могилі Олени Ельманас. Коли Зінаїда Григорівна йшла на пенсію, то бідкалась про одне: «Чи ж вистачить мені грошей тепер на квіти?». З квітами прийшла вона до дочки і на цей раз. І так — впродовж двадцяти п’яти літ. Батьківська пам’ять — це все, що вони можуть дати добрій, ніжній, ласкавій Оленці. Про те, ким була для них дочка, кажуть ось ці слова якогось поета зі Сходу: «Если б даже весь мир за неё предложило нам небо, он бы тоже за жизнь её платой достойною не был».
