Завтра відзначатиме своє 60-річчя директор Маневицького закритого акціонерного товариства “Енерго” Сергій Ващук...
Завтра відзначатиме своє 60-річчя директор Маневицького закритого акціонерного товариства “Енерго” Сергій Ващук. Не буде перебільшенням сказати, що якби у всіх наших селищах працювали такі виробничники, то це було б великим благом для людей. Ювіляр довів, що і в “глибинці” можна вершити серйозні справи. А ще Сергій Ващук — просто цікава, оригінальна людина
Олександр НАГОРНИЙ
– Сергію Панасовичу, пригадується, що ви не раз зверталися за допомогою до преси і, зокрема, було опубліковано вашого великого листа на першій сторінці тоді ще “Радянської Волині”. З чим ви тоді боролись? – Довір’я до преси у мене посилилось з того часу, як ви приїхали за компартійних часів розглядати скаргу на мене і зробили принципові справедливі висновки. А в 1990 році керівництво на свій розсуд вирішило приєднати наш колектив — “Райагропроменерго” — до ремонтно-транспортного підприємства. Це після того, як ми, почавши з нуля, створили потужну виробничу базу. Адже коли організували електротехнічну групу при райсільгоспуправлінні, то перший секретар райкому партії Микола Остапець скептично сказав, що з’явилися нові дармоїди біля колгоспів. Ми ж відразу перейшли на госпрозрахунок і почали надавати послуги не лише колгоспам, а й всьому населенню. А чиновники захотіли рахувати наші гроші. Тоді виступ газети нам допоміг і реорганізація не відбулася. – Як вдалося вижити підприємству під час розвалу економіки? – Тоді прийшла влада, яка сказала: якщо хочеш вижити, то працюй, а не хочеш — не роби. Особисто я міг “вижити”. Я тоді з Прибалтики, Молдови завіз п’ять тонн емальованого проводу. Ситуація так склалася, що я міг внести в касу свою зарплату, продати провід і без проблем купити автомобіль. Однак совість не дозволила цього зробити. Була серйозна скрута. Але ми вижили. Створили закрите акціонерне товариство. Першими почали виготовляти водопровідні поліетиленові труби, які розходились по всій Україні. В Білорусі купили лінію для виготовлення кабельного проводу. За наші послуги господарства розраховувались хлібом. Тож знахідкою був для нас млин, який отримали із заводу, який заборгував атомній електростанції за електроенергію. А нам атомники були винні кошти за роботу. Ось такий бартерний ланцюжок... Якщо є млин, то як не побудувати міні-пекарню? Тоді везли збіжжя до нас з усіх сіл. Ремонтували електродвигуни, обладнали станцію технічного обслуговування легкових автомобілів. – Словом, у вас розмах: від цвяхів до випікання хліба. – Тепер наші бригади ще й займаються електромонтажем на Луцькому автозаводі, співпрацюють з будівельними управліннями “Житлобуд-2”, “Луцьксантехмонтаж-536”. Я горджуся, що ми виграли тендер і виконали всі електротехнічні роботи на 16-поверховому будинку, що на Київській площі. Отже, ми вже вийшли на вищий рівень обслуговування. До речі, і цвяхів уже не виготовляємо. – Сергію Панасовичу, а скільки ж працівників у вашому “Енерго”? – 46 чоловік. Якось раніше, коли я перебував на стажуванні в Німеччині, то жив у кімнаті з директором, який мав п’ять тисяч робітників. Коли я розповідав, що ми виробляємо, то мене теж запитували про штати. Зізнаюсь, що обманював: називав цифру 300. Уже давно таких енергетичних підприємств, як наше, не існує навіть в Україні. – Я здогадуюсь, що вся ваша родина належала до енергійних, не лінивих людей, які, як правило, колись мали велику господарку. – Мій дід Самуїл з нашої маленької Загорівки Маневицького району був неграмотним. Не знаючи мови, продав воли, ще якесь майно і опинився аж в Аргентині, повернувся і купив чимало землі, а в Буенос-Айрес послав свого сина, мого дядька цебто. До речі, я зібрав гроші і відвідав своїх двоюрідних брата і сестру в 2000 році (дядько помер). Вважав це своїм обов’язком. У війну два сини мого діда, в тому числі мій батько, були поранені на фронті, ще один загинув, перебуваючи в УПА. Батько працював до 75 років на шляхрембуддільниці. Уже мати ходила до начальства і скаржилась, чому його не звільняють. Дай, Боже, щоб я так довго працював. Мене теж поносило трохи по світу, бо шістнадцятилітнім, підговоривши друга, ми подалися в Лисичанське профтехучилище, довелося і в шахті трохи попрацювати. Заочно закінчив після служби в армії Київську сільськогосподарську академію. – Сергію Панасовичу, таких підприємливих, наполегливих людей, як ви, “вербують” у різні партії. – Я перебував в одній партії, але вийшов з неї і на причинах не хочу зупинятися. Був депутатом районної ради протягом трьох скликань. При Горбачові мене викликали і сказали, що керівником може бути лише член партії. Я вагався з однієї поважної причини: тато і мама були побожними людьми і їм було б неприємно мати сина-комуніста. З іншого боку, було боляче кидати господарство, вважай, збудоване містечко. Я погано вчинив і намагався, щоб батько не дізнався. Але через деякий час у газеті опублікували мій портрет як кращого пропагандиста. Я тоді не спав цілу ніч, постарався, щоб газета не потрапила в руки батька. Після смерті батька я допомагав різним церквам, намагаюся відвідувати Службу Божу. – Ми все про роботу і про роботу. А що ви для себе зробили в житті? – А як же без роботи? У мене – 44 роки стажу. Своїми руками побудував будинок ще тоді, коли з дружиною Ольгою вчилися заочно у вузах, а жили на квартирі. Мурував, штукатурив, накривав... Уже згодом спорудив дім на два входи — і для сина Олександра (донька Ірина в Тернополі). До речі, маю дві внучки і два внуки. Сад, щеплений моїми руками. Давно себе не уявляю без бджіл — мене навіть обрали районним пасічником. Ось тільки здоров’я якось почало підводити, казали, що треба переходити на групу. Вилікувався голодом. І тепер по тижню голодую, іншим допомагаю в боротьбі з хворобами. Я тепер їм, щоб жити, а не навпаки. – Сергію Панасовичу, на закінчення традиційно хочу запитати про ваші плани. – Я вас розчарую, бо на меті нічого грандіозного не маю. Зараз ось з нетерпінням очікую відкриття нової пекарні. Випадково на Тернопіллі спробував домашнього хліба. Повіз туди нашого пекаря для навчання. Довго над цим проектом працювали, але сподіваюсь, що елітний домашній хліб куплятимуть і лучани.
