До Володимира-Волинського приїхала українсько-німецька сім’я - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.76 € 33.41
До Володимира-Волинського приїхала українсько-німецька сім’я

Вони зуміли збудувати стосунки, яким не страшні ні локдауни, ні кордони.

Фото slovopravdy.com.ua.

До Володимира-Волинського приїхала українсько-німецька сім’я

Їхнє знайомство варте кадрів романтичного фільму: він побачив у столичному натовпі дівчину у червоній сукні і не зміг відвести від неї очей

Вони зустрілися поглядами, розсміялися і пробалакали чужою для обох мовою кілька наступних днів. Вони зуміли збудувати стосунки, яким не страшні ні локдауни, ні кордони, і створити сім’ю на засадах взаємоповаги, порозуміння і любові. Володимирчанка Маша, яку багато хто в місті знає під дівочим прізвищем Калашнюк, та її чоловік Ян, уродженець Німеччини, приїхали до Володимира на різдвяні свята, повідомлє газета «Слово правди».

Так розпорядилися Доля, Всесвіт чи Бог

Їхнє знайомство було настільки випадковим, що інакше, ніж втручанням якоїсь вищої сили, його складно пояснити. Але почалося все з того, що німецький адвокат Ян Фон Айє вирішив приїхати до Києва.

«Я завжди цікавився Східною Європою, але ніколи тут не бував, – розповідає він. – Вторік навесні вирішив помандрувати в ці краї. Вибирав спонтанно, і зупинився на Україні. Спершу думав полетіти в Одесу, до моря. Але вирішив, що найкраще пізнавати країну з відвідин столиці. Спланував мандрівку на 5-6 днів. Ранок першого дня присвятив відвіданню визначних місць,  в обідню пору був на Майдані Незалежності. І от бачу: переді мною стоїть гарна дівчина в червоній сукні. Вона мені дуже сподобалася, ми зустрілися поглядам…»  «А з моєї точки зору виглядало це так: приємний молодий чоловік намотує круги довкола мене і усміхається, – додає Маша. – Це було кумедно. Ми обоє розреготалися і заговорили. Усе сталося абсолютно випадково».

Їхнє знайомство було настільки випадковим, що інакше, ніж втручанням якоїсь вищої сили, його складно пояснити. Але почалося все з того, що німецький адвокат Ян Фон Айє вирішив приїхати до Києва.

Маша пригадує, що те літо було не дуже насиченим цікавими подіями, тож щоб заповнити його чимось корисним, записалася на курси англійської. У неї саме закінчилося заняття, а в подруги через 15 хвилин починалося, і вони мали цей час, щоб побалакати. «І тут зустрічаємося з Яном, а подруга тим часом проходить мимо, пишучи повідомлення: «Я бачу, в тебе тут є дещо цікавіше, тож не заважатиму», – сміється Маша. – Ян запитав, чи можу показати цікаві місця у Києві, які люблять кияни». «Бо для мене завжди цікавіше спілкуватися не з гідами, а місцевими жителями, які можуть розказати про своє місто і показати його з такої перспективи, як це не зроблять екскурсоводи, – пояснює він. –  Мені цікаво, як живуть місцеві люди, чим цікавляться і так далі». Тому на першій зустрічі Ян розпитував, зокрема, про податкову систему в Україні, а Маші доводилося пояснювати це англійською, якою володіла не настільки добре, як зараз. Та порозумітися їм вдалося із першого дня.

На кожен із тих днів, які Ян був у Києві, Маша, котра керує творчою студією «Бегемот Нося», мала певні плани – воркшопи, заняття, зустрічі з друзями. Але вони, без жодних дій з її боку, скасовувалися чи переносилися. «Так, наче сам Всесвіт втрутився», – сміється дівчина. Зауважує, що весь цей час спілкувалися як приятелі, без жодного натяку на романтику. В останній день київських вакацій, сидячи біля Дніпра, споглядаючи вогні вечірнього міста, Ян зізнався, що не хотів би, щоб ця історія просто так закінчилася. «То давай не будемо її закінчувати», – сказала Маша.

І щойно повернувшись до Німеччини, Ян забронював квитки, аби на наступні вихідні знову бути в Києві.

А вже через кілька зустрічей запропонував разом полетіти в гості до його батька, який, вийшовши на пенсію, емігрував у Тайланд. «Я відповіла – гаразд, але в мене теж є тато, тому спершу ти маєш поїхати до нього і попросити дозволу на таку подорож», – розповідає Маша. «Мені це здалося трохи старосвітським, коли повнолітня дівчина запитує в батьків про дозвіл на поїздку. Але якщо для Маші це важливо, то без проблем», – згадує Ян. «Для мене це був гарний знак, що він легко погодився поїхати в українську глибинку і поспілкуватися з моїми батьками. Отже, він ставиться до стосунків серйозно і відповідально», – пояснює Маша. – «Крім того, батьки мене дуже люблять і піклуються про мене. Тож для них теж було важливо побачити людину, з якою  збираюся їхати світ за очі, впевнитися, що він хороший і з ним не страшно мене відпускати». Ян прилетів до Львова і на блаблакарі приїхав до Володимира, якраз на День міста. Знайомство минуло вдало. «Я, щоправда,  все перекладала, бо батьки англійської не знають. Але Ян сказав мамі «дякую, дуже смачно» – і цим підкорив її», – сміється Маша.

 

У неї також склалися гарні стосунки із Яновим батьком, який живе з дружиною в Тайланді, і з мамою, яка мешкає в Німеччині і дуже тепло та гостинно приймає українську невістку. «Вона приязна, легка у спілкуванні жінка. Янова мама бачить, що ми любимо одне одного, що я про нього піклуюся, і тішиться за нас. Гадаю, вона мене полюбила», – ділиться Маша. «Машу дуже легко полюбити, її всі люблять», – зауважує Ян.

«Я ніколи не прагнула і не мріяли вийти заміж за іноземця», – зізнається вона. – «Не була до цього готова. Не настільки добре знала англійську, щоб одразу вільно спілкуватися про все. На першій зустрічі це було складно. Часом, бувало, він пише дуже довгі повідомлення, а я відповідаю коротко – так, круто  мило, сумно. Дуже простими словами. Звісно, зараз я балакаю англійською краще, але на початку це були короткі фрази. Але коли ти щодня спілкуєшся іноземною – наживо, в переписках, у відеочатах – ти не можеш її не поліпшити».

Завдяки своїм почуттям вони стерли мовні бар’єри і пройшли випробування весняним локдауном. Найсуворіший карантин Маша разом з батьками провела в селі, з поганим зв’язком, практично без інтернету. Але навіть там знаходила можливість поспілкуватися з коханим. А минулої осені Ян і Маша одружилися.

Правила життя інтернаціональної сім’ї

Подружжя Маші і Яна вирішило не обмежувати себе кордонами однієї країни, а будувати інтернаціональну сім’ю. «Я давно зрозумів, що не хочу все життя прожити в Німеччині, – пояснює Ян. – Тож зараз частину часу плануємо жити в Україні, мені дуже подобається Київ. Вдома не зовсім до душі нинішній курс країни, хочеться більше свободи, можливостей вирішувати самостійно, куди і як рухатиметься життя, більше власної відповідальності. Мені не до душі, що все вирішує уряд, який вибирав не я, а мої співвітчизники-пенсіонери».

У Західній Європі, яку ми вважаємо землею прав і свобод, вільного вибору насправді небагато, зауважує Ян. Просто, як то кажуть, «на іншому березі трава завжди зеленіша». Німеччина – це успішний впізнаваний бренд, створений попередніми поколіннями. Але чи буде майбутнє цього бренду так само успішним, якими цінностями воно наповниться, Ян не впевнений. Німеччина, каже він, це суспільство пенсіонерів. Нація невпинно старіє, відсоток тих, хто вже на пенсії, постійно зростає. «Зараз, по суті, наше покоління платить за все. А хто платитиме за нас?» – риторично запитує він. Пенсіонери також мають найбільшу електоральну вагу при прийнятті важливих для країни рішень, і молоді вони не завжди до вподоби.

Маша вивчає німецьку, щоб здати обов’язковий тест для дозволу проживання в країні, а Ян потроху вчить українську.

Ян наводить приклад свого батька, який у Німеччині мав звичайний рівень життя, а от після переїзду в Тайланд, з тими ж прибутками, побут значно поліпшився: там у нього є будинок, велика машина, можливість забезпечувати всі свої потреби. Тому Ян з дружиною також зацікавлені в такому міжнародному житті, можливо, навіть десь у середземних країнах або у східних, без прив’язки до одного дому, місця. Але зараз їхні домівки – це Німеччина й Україна.

Сімейною мовою спілкування у подружжя так і лишатиметься англійська, хоча Маша вивчає німецьку, щоб здати обов’язковий тест для дозволу проживання в країні, а Ян потроху вчить українську.

Особливість міжнародного способу життя й є те, що певний час доводиться проводити порізно. Однак стосунки на відстані не засмучують і не лякають. «Для мене це не складно, – запевняє Маша. – Маю цікаве життя – студія, багато друзів, в Яна теж є робота, він багато читає, має класних товаришів. Тобто не можна сказати, що сиджу край віконця (чи біля віконечка месенджера) і чекаю, коли з’явиться він. В нас обох класні життя, ділимося ними одне з одним, розповідаємо, як минають дні, якими справами їх наповнили».

«Нам завжди є чим зайнятися, – продовжує дівчина. – Коли ж приїжджаю в Німеччину, Ян намагається постійно бути зі мною. Він зараз працює з дому, тому в обідню перерву обов’язково виходимо на прогулянку – байдуже, яка погода. Йдемо на природу, в ліс,  де любимо гуляти. Влаштовуємо собі такі маленькі побачення. Завдяки цьому щодня живемо з відчуттям, що кожен день принесе щось цікаве, що відкриємо для себе щось нове».

З нових відкриттів – Різдво у Німеччині. «У нашій сім’ї традиційно на Святвечір пісня вечеря, а там переддень Різдва святкують, зібравшись за багатим столом. У Янового вітчима є вініловий програвач і платівки, і ми слухали німецькі різдвяні пісні з вінілу – було круто й дуже атмосферно. Такий чарівний дух Різдва!» – ділиться Маша.

Гостини без гостинців і заморожений борщ

Попри стереотип, що будувати стосунки представникам різних націй складно, для них культурні відмінності не дуже відчуваються. Мабуть, тому, що і Маша, і Ян – сучасні, молоді, відкриті до світу люди. Але, зізнаються, кожен помічає певні незвичні детальки у культурі іншого.

«В Україні мене трохи дивує, що люди набагато раніше одружуються, народжують дітей, ніж в Німеччині. За німецькими мірками Маша – дуже юна дружина. Водночас маю відчуття, що цінність родини, сімейної підтримки тут міцніша», – ділиться спостереженнями Ян.

Маша відзначає, що німці делікатніше ставляться до приватного простору і, прийшовши до тебе додому, в жодному разі не зазирнуть, наприклад, у твою спальню. Також  дивує, що коли в Німеччині запрошують на каву, то це буде саме кава, максимум – якесь печиво до неї. І, звісно, розмова. А в нас обов’язково для гостей готують різноманітне пригощання. Так само там не прийнято йти в гості з гостинцями, що для українців незвично: як то так, з порожніми руками?

Німці делікатніше ставляться до приватного простору і, прийшовши до тебе додому, в жодному разі не зазирнуть, наприклад, у твою спальню.

«Коли вона запитує, що принести моїм друзям, я кажу – добро і гарний настрій», – сміється Ян. – «Українці дуже щедрі і гостинні. Але такі прийоми господарям додають стресу – що приготувати і так далі, на це витрачаються сили й енергія. Коли зустрічаєшся просто «на каву», фокусуєшся на спілкуванні, на тому, щоб цікаво провести час разом, а не коли і як подати їжу. Звісно, ми теж влаштовуємо вечірки і святкові обіди, на які готуємо страви і запрошуємо гостей. Але це добровільно і при нагоді, а не щоразу, коли збираємося разом».

«Хочемо брати церковний шлюб, у православній церкві – бо для мене це дуже важливо. Водночас мій чоловік належить до іншої конфесії, тому більшість наших церковних ритуалів йому незрозумілі. Все це будемо пояснювати і проговорювати, – каже Маша. –  Але мені подобається, що Ян до всього відкритий, життя сприймає як велику і цікаву пригоду. Відколи ми разом, жодного разу не сварилися».

«Бо поважаємо одне одного. Навіть якщо маємо різні погляди на якусь ситуацію», – додає він. – «Ми – дві абсолютно різні особистості, з різними характером та життєвим досвідом. Не намагаємося одне одного змінити, не прагнемо одне одного контролювати. І нам це вдається. Я тішуся, коли Маша проводить час з друзями, лишається в подруг на ночівлю, коли я в Німеччині. Бо моя кохана людина гарно проводить час. Я не хочу бути контрол-фріком, вказувати, в котрій годині бути їй вдома, ревнувати. Ми вільні люди, які добровільно обрали одне одного. Разом почуваємося супер-комфортно. Не маю жодних сумнівів у Маші, а вона в мені. Ми дуже розслаблені разом».

Це, а ще повага до інтересів, прагнень і бажань одне одного, – міцний фундамент їхніх стосунків. Це проявляється і в дрібничках. Тому коли Маша захоплюється квітами з крамнички, Ян сприймає це як місію до виконання – і вже за кілька днів вони стоять у неї на столі. Вона ж, знаючи, що чоловіку дуже подобається українська кухня, у кожен приїзд до Німеччини варить каструлю борщу. Ян його заморожує окремими порціями, а потім розігріває і смакує стравою, яка має особливу цінність, адже зроблена з любов’ю.