ВЕЛИКА УКРАЇНКА

Виповнилося сто років від дня народження видатної української громадсько-політичної діячки, учасниці національно-визвольного руху, самобутньої поетеси Олени Теліги. Незважаючи на велике запізнення стосовно офіційного визнання заслуг Олени Теліги перед нацією, ім’я її давно і навічно вписане в Книгу народної пам’яті про великих українців і українок.

Олеся КОВАЛЬЧУК,
заслужений учитель
України, заступник голови Волинського обласного жіночого товариства
ім. Олени Теліги

Велич її подвигу — у свідомій і послідовній самопосвяті рідному народові, утвердженню національної ідеї. Будучи багатогранно обдарованою, життєрадісною особистістю, вона насамперед сповідувала вірність Чину — тобто патріотичної дії і без вагань засвідчила цю вірність своєю мученицькою героїчною смертю.
... Зірка життя маленької Оленки спалахнула під Москвою у сім’ї вихідців з України — Шовгеневих. Потім довелося жити в Санкт-Петербурзі, де батько, талановитий інженер, обіймав престижну посаду на державній службі. З пожвавленням національного життя в Україні родина у 1918 році переїжджає до Києва. Іван Шовгенів влаштовується на викладацьку роботу в політехнічному інституті, а згодом стає міністром в уряді УНР. Донька Олена навчається у престижній гімназії, і всі в сім’ї пов’язують свої власні плани з вірою у світлий завтрашній день України.
Однак після поразки Української революції Шовгеневи опиняються на еміграції і знаходять надійний притулок у чеському місті Падєбрадах (батько — ректор Української господарської академії, Олена — студентка Українського вищого педагогічного інституту ім. Драгоманова в Празі). Саме в цей час відбувається активне становлення її національної свідомості, чому особливо сприяє знайомство з відомим поетом і вченим Леонідом Мосендзом, що ввів її в коло українських політемігрантів-інтелектуалів.
Дівчина відвідує різноманітні молодіжні зібрання, бере активну участь у дискусіях і водночас не має відбою від залицяльників — надто ж з боку російських офіцерів-монархістів, що вважали витончену красуню-аристократку цілком своєю за духом. Який же шок довелося їм пережити, коли, бажаючи вразити чарівну доньку ректора власною дотепністю, стали глузувати з української мови, називаючи її собачою (“Залізяку на пузяку — геп!”, “Самопер попер до мордопису” тощо), почули гнівний осуд: “Ви — хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас уже більше не хочу знати!”.
Неабияку роль у кристалізації українського “я” юної Олени Шовгеневої зіграла дружба зі студентом УГА Михайлом Телігою — колишнім старшиною армії УНР, самодіяльним співаком-бандуристом, що походив із давнього козацького роду, переселеного на Кубань. З нерозлучної пари у школі українських танців (під орудою відомого хореографа Авраменка) Олена і Михайло стали такою ж нерозлучною парою в житті. Михайло дбайливо підтримував кохану дружину у її поетичній творчості, а згодом, по переїзді до Польщі всіляко сприяв самовираженню у громадській діяльності, беручи на свої плечі турботи про сімейний добробут. Щоправда, матеріальні статки були дуже скромні, житло доводилось винаймати у звичайних селянських хатах, до краю обмежуватися в харчуванні. Однак побут так мало важить, якщо є розуміння цінностей неминущих.
Отож, як і раніше в Падєбрадах чи Празі, Олена бере участь майже у всіх патріотичних заходах, що їх організовує українська політична еміграція в Польщі, часто виступає з рефератами і читанням власних поезій. У Варшаві знайомиться з Дмитром Донцовим, стає постійним автором його “Вісника”. Зацікавившись діяльністю ОУН, у 1939 році близько сходиться з одним із її керівників — Олегом Ольжичем, на той час уже визнаним поетом і вченим (що, до речі, дуже тішило його батька — блискучого українського лірика Олександра Олеся), учасником боїв за Карпатську Україну. Виявивши готовність влитися в організований патріотичний рух, активно працює в Культурній реферантурі ОУН, готує ідеологічні й вишкільні матеріали, які відправлялися на українські землі. Наступаючи на горло власній пісні, готується до просвітницької роботи в Україні з метою відновлення національної державності у разі нападу Гітлера на Радянський Союз.
У липні 1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН разом з Уласом Самчуком Олена переходить Сян і невдовзі опиняється в Києві, де береться за організацію літературного життя: сама очолює Спілку українських письменників, редагує газету “Українське слово”, налагоджує видання літературно-мистецького альманаху “Литаври”. Фашистські нишпорки вистежили підпільників, і Ольжич попередив Олену про можливий арешт, вимагаючи покинути Київ, але вона категорично відмовилася. 9 лютого 1942 року пішла на Трьохсвятительську до Спілки українських письменників востаннє. Засідка гестапо спрацювала з належною німецькою ретельністю, заарештувавши всіх присутніх членів спілки. Михайло Теліга не значився в чорному списку, але сам заради підтримки “дорогої Оленочки” визнав себе спілчанином і пішов услід за нею.
Один з катів після розстрілу поетеси та її побратимів у Бабиному Яру згадував, що не бачив мужчину, котрий би так героїчно вмирав, як ця молода гарна жінка. Звідки було знати випадковому свідку граничного вияву героїзму своєї жертви, що джерелом сили для неї було усвідомлення трагічного фіналу як конкретного Чину в ім’я України, що задовго до цього вже було написано зізнання:
І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог послав мені найвищий дар –
Гарячу смерть, не зимне умирання.
Сплав ніжності і сталі — такою була Олена Теліга і в житті, і в творчості. Небагато її віршів збереглося, не впорядкувала сама жодної збірки, віддаючись сповна вищій, на її переконання, меті: “Життя — це боротьба, а боротьба — це справжнє життя”. Максималістське життєве кредо уфразнено конкретніше у знаменитому вірші “Поворот”, який став ідейним дороговказом для емігрантів-однодумців. Уявляючи, що при поверненні в Україну доведеться зустрітися з ураженими більшовицькою психологією земляками, з межами недовіри, поетеса знає гідний вихід із драматичної ситуації.
Заметемо вогнем любові межі,
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.
Вражає гострота теліжинської публіцистики — бурхливої, піднесеної за своїм стилем (словесний смерч!) і водночас надзвичайно чітко проакцентованої логічно та багатої на ідейні імперативи. Тут і новий погляд на роль української жінки, як вірного товариша мужчини-борця, на завдання молоді, що не повинна дозволяти новітнім погоничам упрягти себе до чужого плуга, і заперечення ортодоксального трактування боротьби як тяжкої жертви й обмеження людської повноцінності та утвердження змагань за волю як радості життя.
Особливо актуальною видається з погляду ситуації в нашому сучасному політикумі стаття “Партачі життя”, де авторка справедливо звинувачує в українських бідах людей, позбавлених “цивільної відваги”, що видають себе за “еліту”.
“Під час бурі, під час боротьби, під час гострого напруження двох сторін, коли невідомо, кого чекає перемога, вони (партачі життя — О. К.) плутаються між одними й другими, готові стати кожної хвилини при боці все одно якого переможця, помагаючи йому лише в останньому ударі, щоб цим дешевим коштом купити собі право бути пізніше в перших рядах коло нього”. Брак мужності в суспільстві, “цивільної відваги” призводить до того, що партачі життя для всіх завжди його партачать, бо залишаються “елітою”.
Чи можна після читання подібних рядків не сказати, що відчуття присутності Олени Теліги нині нам потрібне особливо? Її душа — на сторожі наших здобутків у розбудові національної державності навічно. Її лірична героїня — новий тип українки-аристократки духу, який органічно поєднує палку закоханість у життя з громадянською відвагою,— залишається окрасою української літератури й понині.