Із собою отець Іван привіз улюблену швейну машинку.
Священник покинув Париж і тепер шиє церковний одяг у маленькому українському селі
Отець Іван Городицький — оселився у Ладанцях на Львівщині, де живе 304 людини. До приходу на парафію він служив у паризькому соборі Святого Володимира, але вирішив повернутися до України. Отцеві 29 років, в Ладанцях він лише три, але під його керівництвом тутешня громада навчилася будувати раніше не типові для себе речі: інтерактивний клас, молодіжний центр, а головне — спільноту, що вміє по-справжньому підтримувати одне одного
Ладанці — село на окраїні Перемишлянщини. Тут уже є інтернет, але досі немає газу. Рідні отця спершу переживали, де молодий священник узагалі подівся, — сюди, буває, складно навіть додзвонитися. Часто зникає світло, а до інших сіл — хіба полями за хорошої погоди, пише Reporters.
У парафіяльному будинку триває ремонт: стріха, яку зовсім недавно почали реконструювати, поки що безсоромно пускає до хати сонце, вітер і все, що падає з неба.
— Коли я приїхав, будинок був у жахливому стані. Особливість ладанецької парафії така, що всі, хто тут служив, скоро йшли. Хтось пробув два роки, хтось менше, когось забирали.
Пристрасть до рукоділля отець Іван має з дитинства. Майстрував колобки зі старих перин — сім’я не була заможна, а дітям хочеться гратися незалежно від батьківських статків. Іванова сестра Мар’яна згадує, що вже у старшій школі брат плів для неї й мами вишукані прикраси з бісеру, нічим не гірші за вироби професійних майстринь. Хотів вступати до Академії мистецтв, та зрештою обрав інший заклад — духовну семінарію, що співпрацює з Українським католицьким університетом. Частково хлопця відштовхнув спосіб дозвілля студентів мистецького вишу — алкоголь і цигарки. Але здебільшого переміг потяг до церковного служіння.
Із собою отець Іван привіз улюблену швейну машинку.
В дитинстві Іван спостерігав за священником у рідному селі. Чоловік втратив усю сім’ю. Дружина й діти померли, але він смиренно служив. Городицький вважає, що десь тоді йому вперше і спало на думку неодружене священство. Батьки порівняно швидко змирилися, а родичам і сусідам довелося сказати кілька жорстких фраз, щоб закрити цю тему раз і назавжди.
У семінарії брат Іван помітив у себе схильність до шиття і напросився у підмайстри до швачки, що обшивала духовну академію. Хлопець швидко дав раду фелонам (обрядовому одягу священників), обрусам (вишиваним церковним скатертинам), рясам і головним уборам. Натомість семінаристи швидко зрозуміли, що здібний у швацькій справі одноліток — то їхній шанс модернізувати власний одяг. Тоді якраз з’явилась мода на «слім фіт» — одяг по фігурі, а брат Іван умів перешивати підрясники, штани й сорочки, підкреслюючи статуру. Церковний одяг у нього замовляли навіть із Європи, а владика Тарас Сеньків, єпископ Стрийський, запропонував хлопцеві окрему швейну майстерню у Стрию. Проте брат Іван відмовився.
Після навчання брата Івана висвятили на диякона Стрийської єпархії УГКЦ. Але в Україні після висвячення він лишався тільки місяць: владика Борис Ґудзяк запропонував Іванові поїхати служити до паризького храму Святого Володимира, де бракувало священнослужителів. Городицький погодився.
— Коли приїхав до Парижа, мені ласкаво, але чітко сказали, що кутюр’є я тут не стану і швейної майстерні не матиму. Приходив додому, витягав швейну машинку і шив потайки, щоб не порушувати цих неписаних правил, хоча на стрийській парафії улюбленої справи мені ніхто не боронив. Так Париж моє шиття і занехаяв, — сумно коментує парох.
Повернувшись, Городицький здивував усіх своїх знайомих — ніхто не міг збагнути, як можна добровільно поїхати з Парижа.
Із собою отець Іван привіз улюблену швейну машинку. З неї й почалися спроби налагодити зв’язок із парафією — через рукоділля та спільне з ладанецьким жіноцтвом прагнення до краси.
