Волинянин розповів, як за 15 років плавання океанами обійшов 31 країну світу - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.19 € 32.29
Волинянин розповів, як за 15 років плавання океанами обійшов 31 країну світу

Іван Кисляк тепер.

Фото з газети Полісся.

Волинянин розповів, як за 15 років плавання океанами обійшов 31 країну світу

Кораблем обійшов всю Америку

Іван Кисляк із села Личини на Камінь-Каширсьщині замолоду побував у тридцять одній країні світу і кілька десятків разів перетнув Атлантичний океан. Про його міжконтинентальні подорожі й екзотичні пригоди тепер нагадують хіба що торбина фотографій, завішена вимпелами кімната і звичка звіряти усі події з атласом світу. А ще саморобні штурвал і якір. Понад 15 років чоловік присвятив військовим та транспортним суднам.

Про його цікаву роботу на воду та морські походи пише газета «Полісся».

У 1962 році пана Івана призвали в ряди радянської армії. За розподілом потрапив на Балтійський військово-морський флот. Це був той неспокійний час, коли Радянський Союз і США стояли на межі виникнення ядерної війни через таємне розміщення радянською владою ракет на Кубі. Так молодий матрос півтора роки прослужив на військових катерах. Потім базу в Польщі розформували, а особовий склад перевели на Кольський півострів, де стояли підводники. А вже в 1965 році Іван Якович завершив службу і завербувався в торговий флот Мурманського морського пароплавства. Відтоді його життя набуло яскравих барв.

Свою роботу на суднах закордонного плавання Іван Кисляк розпочав у ролі старшого матроса. Потім керівництво помітило його здібності до кулінарії і перевело на посаду кока. А зарекомендував себе, сміється, домашнім самогоном. Однак лише задатків та витримки на судні мало, тож для роботи в камбузі закінчив спеціальні курси. Все ж повинен був попіклуватися про 40 членів екіпажу. Каже, їли чотири рази на день. Перші, другі страви, десерти. Однак у великий шторм супів-борщів не готували. Загалом харчували моряків відмінно ще й давали добову норму сухого вина – 200 грамів. Пізніше цей запас можна було обміняти на щось. А після 16 днів виходу з радянського порту команда отримувала всі закордонні продукти: від картоплі до черешень.

На пароплаві вихідних немає. Та й нелегко там. Як мінімум, потрібно звикнути до того, що завжди гойдає. Тож в команду був серйозний відбір – слабких не брали. Бувало, що й фізично підготовлені там довго не затримувалися. Попри це Івану Кисляку подобалося в морі і він залюбки подався б ще раз у плавання, якби був молодшим.

– За 15 років я пройшов 31 країну світу, всю Європу, Північну і Південну Америки. Часто ходили на Кубу. А зважаючи на те, що місяцями стояли в черзі на завантаження, то вивчили її вздовж і впоперек. Після роботи гуляли містами, відпочивали в барах, кіно. З місцевими добре розумілися, навіть товаришували. А в Канаді по великих озерах ходили аж до Чикаго. Через 13 шлюзів проходили, усе вгору підіймалися. Цікаво було. Тут до нас емігранти навідувалися. Особливо в Торонто і Гамільтоні зустрічалися із українцями, навіть камінь-каширці були. Вони просили чорного хліба, бо там такого немає. Взагалі наші люди живуть всюди, де б я не був. І в Сирії, і в Лівії, і в Марокко, – розповідає про робочі будні і свята корабельний кухар. – Часто заходили в Північну Ірландію. Кожен мав свою вудку – ловили рибу, навіть акул. Але все це від безробіття і нудьги.

Читати такожУ мережі показали фото волинського села сто років тому

Найбільше до душі моєму співрозмовнику припала Венеція. А от найкращим для заходу пароплавів був Гамбург – вільне місто світу для моряків. Іван Якович пригадує: заходили в порт – грав гімн Союзу, вітали моряків. Відходили – те ж саме. Дякували за службу і бажали щасливого плавання.
Раз в рік команда ходила на північне побережжя, мис Шпіцберген. На Нову Землю возили ракети для випробування. В принципі, перевозили усе. Був і одяг, і провіант, і снаряди. По чистій воді йшли до іншого континенту за тиждень, а якщо шторм – долали відстань місяцями. Судна льодового класу всюди проходили, але якщо побережжя в Північному Льодовитому океані замерзало, їх проводили криголами. Звичайно, траплялися й аварії.
– Везли ячмінь на Балтику. У Північному морі в затоці Скаггерак між Данією і Швецією зіштовхнулися з нідерландським пароплавом. Практично за 30-40 кілометрів від берега протаранило четвертий трюм, але нас швидко врятували. В доці діру залатали за тиждень, – відновлює в пам’яті події давнини моряк-поліщук.

Моряки мали 6 місяців відпустки на рік. Іван Кисляк зізнається, що аж набридало відпочивати. Сміється, як згадує, що навіть дільничий приходив, аби забрати на роботу – сачкувати у ті часи нікому не дозволено було.
— А покажеш посвідчення – гуляй собі далі.Тільки на море уже не тягнуло поїхати – не було такої потреби. Зимою в тропіках були – навіщо відпустка? І без того завжди засмаглий ходив, аж бронзовий. А потім одружився і через рік остаточно зійшов на сушу, — з присмаком жалю каже чоловік.

Від заокеанських спогадів аж тепло стає і грайливо поблискують очі бувалого моряка. Чорно-білі знімки і маленькі корабельні прапори, акуратно розвішені на стінах поруч з картою світу, бережуть не одну історію. Як змушені були йти на «боку» напівзатопленого корабля через зміщення вантажу, як з пробоїнами боролися, грали у футбол, гуляли містами, ходили на екскурсію в Палац Націй ООН у Женеві… Видається, аби переглянути їх і почути пережите, знадобиться не один день. Приємно Іванові Яковичу і те, що діти пішли його шляхом, присвятили себе морю. Обоє – батькова гордість і втіха. Болить тільки, що можновладці розвалили український флот. Тепер наші моряки змушені найматися на іноземні судна за контрактом. Це те ж, що у Польщі на панських полях гнути спину… Попри це, донька Олена працювала на великому пасажирському лайнері: до 6 тисяч мандрівників і 1,5 тисячі командного складу. До речі, в Перу навіть знайшла свою долю – Антоніо-моряка. Закохані побралися і мешкають в Одесі. Натомість син Валентин працює на вантажних суднах.

З роками Іван Кисляк повернувся на рідне Полісся. П’ять років «мандрував» додому: змінив квартиру в Мурманську на Білорусь, тоді переїхав у Івано-Франківськ і нарешті оселився в Ковелі. А затим стежина привела в Личини, у батьківський дім. Тут Іван Якович і проводить свої будні. Садить грядки, ходить по гриби і читає історичні книги. Сердиться тільки, що їх так мало в бібліотеках…

 

 

 

 

Джерело: Газета Полісся.