Її називали «народним міністром культури й освіти Волині»

Моє слово – про заслуженого журналіста України Анастасію Філатенко, якій сьогодні виповнилося б 85 років. Це слово – про незвичайну жінку, яка відмовилася від особистого щастя заради творчості: так, на превеликий жаль, склалося, що для неї були закриті земна любов і земне жіноче щастя, бо жила роботою без вихідних.

Святослав ПИРОЖКО, заслужений журналіст України

«Істинний геній, але геній більше в задумах, аніж у звершеннях. Повністю звершитись йому не дозволив режим, а почасти й він сам себе зупиняв…≫, – Олесь Гончар записав таке 2 лютого 1994 року у своєму ≪Щоденнику≫ про Олександра Довженка, а мені згадуються ці слова, як думаю про Анастасію Філатенко.

Так трапилося, що з нею я познайомився не за прізвищем, а за її псевдонімом – ≪Н. Волошко≫. Такий підпис я часто зустрічав під матеріалами,  надрукованими в університетській багатотиражці КДУ, яка версталася в тому ж поліграфічному підприємстві, що й моя газета, в котрій майбутній журналіст підпрацьовував відповідальним секретарем і таким чином мав суттєвий додаток до холостяцької стипендії. Якось ми зустрілися з  університетською колегою біля пам’ятника Тарасові Шевченку, що навпроти ≪червоного корпусу≫ (страшно тепер подумати, як-то було давно, бо тоді відзначали тільки 150-річчя від дня народження Кобзаря), і вона сплеснула руками:

– Ти цікавився моєю активною дописувачкою, то вона ось щойно від мене відійшла. Шукай у тому багатолюдді – може, й побачиш. Орієнтир: згадуй перший рядок із Головкового ≪Пилипка≫: ≪У нього очі – наче волошки в житі≫. Ото звідти і псевдонім.

Чесно кажучи, тою рекомендацією Жанни Бондаренко я не скористався аж до того, як у газеті ≪Радянська Волинь» упав в око підпис під якимсь матеріалом: «Н. Волошко» (до слова, на ту пору в жодній із газет не прийнято було друкувати, як це побачиш частенько тепер, однозначні авторства). Анастасія Філатенко, успішно закінчивши навчання, отримала направлення до Луцька і була прийнята на роботу у найголовнішому в той час відділі партійного життя обласної газети «Радянська Волинь». Таке членство тоді цінувалося, бо й мені, двадцятичотирирічному, запропонували посаду редактора Горохівської районної газети.

Журналістка з волошковими очима через п’ять років очолила відділ освіти і культури редакції обласної газети, в якій мінялися назви і редактори, а Анастасія Філатенко (аж до виходу на заслужений відпочинок) самовіддано вела улюблені теми. І я сумніваюся, що в Лесиному краї є хоч одна школа чи інший навчальний заклад або клуб чи будинок культури, чи бібліотека, де б не побувала за ці десятки літ невтомна газетярка.

А як старалася вона писати, свідчать численні її творчі нагороди, серед яких і висока державна: 1989-го року Анастасії Філатенко – першій серед волинських колежанок – присуджено звання «Заслужений журналіст України».

1989-го року Анастасії Філатенко – першій серед волинських журнаілсток – присуджено звання «Заслужений журналіст України».

Мені, зізнаюсь щиро, було приємно, що в тому Указі Президії Верховної Ради було і моє скромне прізвище. А першим, до слова, удостоєний цього почесного звання на Волині багаторічний редактор обласної газети Полікарп Шафета. Ми – діти війни і належали до покоління журналістів, котрим усе своє свідоме життя довелося творити в умовах колоніального поневолення України, періодично віддавати данину окупаційному режимові у вигляді відповідних «підручних» творів.

Я якось показав Анастасії випущений 1951 року видавництвом «Радянська школа» підручник для 6-го класу «Хрестоматія з української літератури», що якимсь дивом завалявся у моїй домашній бібліотеці, і ми не вірили очам своїм, споглядаючи на перших сторінках книжки портрети Леніна і Сталіна та «Гімн СРСР».

– Отак нас вчили змалку! Молодець – випускник мого факультету Борис Олійник, який написав: «Не знаю іншої країни, де так народ не любить владу, а влада так не любить свій народ». Значить, не всі комуністи страждали на сліпоту, – сказала тоді Анастасія.

Як і більшість українських журналістів того періоду, ми не втратили національної гідності, щиро вболівали за долю рідного народу, материнської мови, української культури. Ми з Анастасією Володимирівною – ровесники, тільки я народився у січні, а вона у травні. Здавалося б, могли б спілкуватися й на «ти», але цього не вдалося навіть за келихами «Артемівського», ба – вона, бувало, першою уточнювала:

– А у вас що, простої біленької не п’ють?

Нас багато що об’єднувало ще до знайомства – ну, хоча б те, що випускний твір у десятирічці ми, звісно, не змовляючись, написали за Гончаревими«Прапороносцями». І Настуня (бувало, що я звертався до неї аж так, але неодмінно на «Ви») не раз розпитувала про колишній мінометний полк, у якому воював старший сержант Гончар, а «аз грішний» після здобуття журналістського фаху уперше одягнув лейтенантські погони.

 Вона глибоко сумнівалася в офіційній «правді» про загибель автора памфлету «В Луцьку, в місті воєводському…» Ярослава Галана, і була готовою заглянути колись до архівів горезвісної московської Луб’янки, цитуючи при цьому Сергія Ейзенштейна: «У нашому житті правда завжди тріумфує, але життя часто не вистачає». На жаль, не вистачило і їй…

Я не люблю МаксимаГорького хоча б за те, як він заперечував – досить брутально – переклад його відомого твору «Мати» на українську мову… Але мені подобається, як він написав у спогадах про мого улюбленого письменника Антона Павловича Чехова, в жилах якого текла і явно чиста українська кров: «Людина – вісь світу. А – скажуть – вади, а хиби її ?Всі ми голодні любов’ю дол юдини, а при голоді й погано випечений хліб – солодко живить». Анастасія Володимирівна свій творчий хліб місила й випікала тільки смачно, а нам із нею було добре.

Прочитайте також: Анастасія Філатенко: «Дякую журналістиці за людей, яких хотілося наслідувати, а не лише писати про них».