Анастасія Філатенко: «Дякую журналістиці за людей, яких хотілося наслідувати, а не лише писати про них»
Народний міністр освіти і культури Волині, серце якої зупинилося минулої п’ятниці у віці 77 років, про правила та закони в професії і в житті
Якось біля під’їзду будинку, де мешкаю, зустрілася з сусідкою. Відверто кажучи, була не в найкращому настрої, давала себе знати втома. Але вона, побачивши мене, озвалася першою, до того ж несподівано для мене: «А я вам так заздрю!»
— Ви — мені? — здивовано перепитала.
— Звичайно. Я хоч і маю вищу освіту, люблю свою роботу, та хіба я мала змогу зустрічатися зі знаменитими людьми, як ви, хіба переглянула стільки концертів? Та й взагалі, що там казати, маєте таку професію, що я, переконана, не одна вам по-доброму заздрю.
На почуте від сусідки розсміялася. А коли піднялася в квартиру, порозмірковувала і зробила висновок: вона таки має рацію! Справді, професія, що стала моєю долею, подарувала зустрічі, які неможливо забути. Після них не лише з’являлися на сторінках газети інтерв’ю, статті, репортажі, а лишалися, як правило, світлим спомином у пам’яті й серці люди, з якими спілкувалася.
Це журналістика обдарувала мене зустрічами, прихильністю і гарними словами, а то й подякою з уст незабутніх, воістину великих людей, зокрема в царині мистецтва. Бо ж хіба забудуться щирі розмови зі світлої пам’яті народними артистами Миколою Кондратюком, Анатолієм Солов’яненком, Євгенією Мірошниченко, Муслімом Магомаєвим, Святославом Ріхтером, Людмилою Зикіною та й багатьма іншими! Хоч вони вже відійшли у Вічність, та доки житиму на цій землі, вони зі мною.
А якими незабутніми були спілкування з Дмитром Гнатюком, Анатолієм Паламаренком, Богданом Ступкою, Ларисою Хоролець, Адою Роговцевою, Ларисою Кадировою, Йосифом Кобзоном… Та хіба всіх перелічиш! Завдяки професії зустрілася на журналістських шляхах-дорогах із видатною Ліною Костенко, перед якою благоговію ще зі студентських літ, майстрами слова Олесем Гончарем, Дмитром Павличком, Іваном Драчем.
Та й самому треба бути цікавим — перш ніж досі незнайома людина відкриє тобі душу, вона має щось у тобі відкрити, щоб було цікаво спілкуватися.
Професія журналіста допомогла бодай доторкнутися до великої на всі часи Лесі Українки. Щоразу, коли бувала в її Колодяжному, не полишало відчуття, що ступаю стежкою, де ще не схололи сліди цієї геніальної жінки, яка увійшла своєю творчістю і вчинками на віки вічні в моє життя. Це тут, на Волині, Лесине Нечимне, яке надихнуло її на створення далеко від рідного краю безсмертної «Лісової пісні». Тут же, поблизу Нечимного, у Білині, живе воістину золотий голос України Тетяна Відник, яка удостоєна звання лауреата в радіоконкурсі «Золоті ключі». Тут же, на цій благословенній землі, жили і живуть люди, які осяяли моє життя щирими почуттями і сонячними думками. Не біда, що вони не були знаними в Україні і світі митцями, зате кожен із них був Людиною, ростив хліб, учив дітей, жив так, що хотілося їх наслідувати, а не тільки писати про них...
Можу ще і ще пригадувати імена артистів, письменників, художників, педагогів, до яких завжди йшла чи їхала з трепетом душевним. А ще взяла собі за правило готуватися до цих зустрічей, не ставити безбарвних запитань, а шукати і знаходити те, чим їх можна здивувати, щоб вони відкрилися. Та й самому треба бути цікавим — перш ніж досі незнайома людина відкриє тобі душу, вона має щось у тобі відкрити, щоб було цікаво спілкуватися.
Ці основи дав нам Київський національний університет імені Тараса Шевченка, факультет журналістики, куди я, до речі, тричі вступала. І оскільки щоразу треба було складати п’ять екзаменів, аж п’ятнадцять їх склала, доки вступила. Ні тоді, ні нині не можу і ніколи не казала, що мене «зрізали». Розуміла: що було з нами робити, коли на курс набирали лише одну групу з 25 чоловік, а заяв — понад 300! Вихід був єдиним — скласти всі іспити на п’ятірку. А це, зрозуміло, не так просто.
Дякую Богу, що в університеті були такі викладачі, що соромно перед ними чогось не знати, не прочитати книжкової новинки, не побувати в театрі, не переглянути нову кінострічку… Власне, змарнувати день, нічого для себе не взявши з того, що давав університет, його кращі викладачі. А ще з нами щедро ділилося, аби ти тільки хотів брати, особливе місто на землі — Київ.
Університетські уроки, хоч і були різними — уроками добра і підлості, щасливі і печальні, — згодилися в житті, не давали зігнутися перед труднощами, ні в чому і ніколи не лицемірити, не називати біле чорним, хоч знаю, що цього часом від мене чекали і від цього залежала моя кар’єра.
… Коли в журналі «Сучасність» читала листи чудової поетеси, мужньої людини Ірини Жиленко до свого чоловіка, письменника Володимира Дрозда, то відкладала журнал, бо сльози заважали. Це ж як треба було збиткуватися, як нівечити душі, принижувати справжніх патріотів України, гнобити їх дух і свободолюбство! Якраз про часи мого перебування в університеті писала Ірина Жиленко. Багато чого я не знала. Писала вона щиро і відверто про Василя Симоненка, Ліну Костенко, Івана Драча, Леся Танюка, Аллу Горську, В’ячеслава Чорновола, про те, як горіла бібліотека Академії наук, про університет, про те, що мені було близьким, незабутнім і дорогим.
Саме завдяки Ірині Жиленко сповна зрозуміла, чому нас так лякали травневим днем перепоховання Тараса Шевченка в Україні. Наші «наставники» забороняли навіть близько підходити до пам’ятника Кобзареві, з’являтися в парку його імені. Казали, що «хлопці в цивільному» все одно нас сфотографують, а значить, коли не хочемо неприємностей, маємо не з’являтися того дня біля пам’ятника, або перед тим слід забрати документи з університету, бо однаково виключать. Виявляється, як пише Ірина Жиленко, до пам’ятника прийшли поети, письменники, щоб покласти квіти, прочитати вірші генія, сказати своє слово про становище України, її залежність від «старшого» російського брата. І це зібрання мирних людей розігнали, навісили ярлики буржуазних українських націоналістів, а згодом заборонили навіть підходити до пам’ятника 22 травня.
Коли, вже працюючи в газеті на Волині, написала про цю заборону, одержала листа від читачки про те, що я це, мовляв, вигадала. Вона теж ходила парком, біля пам’ятника Шевченку була, і ніхто їй нічого не забороняв. Написала їй відповідь, що і нам не забороняли, окрім одного дня — 22 травня, коли Шевченка перепоховали в Україні згідно із «Заповітом»…
Та все одно, що б там не було, дякую долі, професії, завдяки якій мала розкіш спілкування з чудовими людьми і то, як я вже казала, не лише зі знаменитостями. Найкращі періоди, найкращі дні, відрядження, що обіцяли зустрічі з різними людьми, навіть з тими, після спілкування з якими лишався на душі гіркий присмак.
Усі роки, починаючи з вересня 1967-го, я віддала одній газеті — «Волині» (колись — «Радянська Волинь»). Радію і тішуся тим, що саме колектив мене вибрав на присвоєння звання заслуженого журналіста, а не призначило начальство. Мене навіть не було в редакції, коли колеги мали визначитися щодо кандидатури. Знову мене не було в редакції, коли газета опублікувала Указ про присвоєння звання у листопаді 1989 року. У трускавецький санаторій одна за одною йшли телеграми. А згодом, коли приїхала, моя співробітниця передала список тих людей, які дзвонили, щоб привітати мене. Телефонували з різних куточків Волині ті, які знають мене особисто чи за публікаціями в газеті. Для мене дуже важливо, що вони щиро пораділи. Одна з телеграм, яку одержала в Трускавці, була короткою, але такою дорогою. Після слів вітання — лаконічна фраза — «заслужено заслужена». Була першою на Волині жінкою-журналісткою, якій присвоїли це звання.
Мені не соромно за прожиті в журналістиці літа, і я їх ніколи б ні на що не проміняла. Не надбала, як і мої колеги, ні розкішних авто (власне, ніякого не маю), ні палаців, ні статків. Нас учили в редакції: «Не залазьте в моральні борги» — і ми цьому слідували. Не мати моральних боргів бажаю й молодим колегам.
