Ім’я, яке найбільше не люблю, і… кохаю. Історія на вечір

Мені здавалося, що так можуть звати або діда, який свариться на курей, або сусіда, котрий усе життя лагодить мотоцикл «Мінськ» і кричить на телевізор.

Але точно не чоловіка, в якого можна закохатися.

– Трохим? – перепитала я тоді подругу. – Ти зараз жартуєш?

– Ні. Дуже хороший хлопець.

– Хороші хлопці не називаються Трохимами.

Подруга сміялася так, що аж кавою вдавилася.

А я стояла на своєму.

Бо в моїй голові чоловік мрії мав зватися якось красиво.

Максим. Артем. Данило. Ну, в крайньому випадку – Сашко.

А не… Трохим.

І коли за два тижні ми випадково зустрілися на дні народження спільних знайомих, я вже наперед була налаштована скептично.

А потім у двері зайшов він. Високий. Темноволосий.

З трохи втомленими очима й такою усмішкою, ніби він точно знає щось хороше про це життя.

– Привіт! Я – Трохим.

Я мало не сказала: «Шкода». Але стрималася.

Того вечора він жартував найменше з усіх.

Не намагався нікого вражати.

Трохим? – перепитала я тоді подругу. – Ти зараз жартуєш?

Не розповідав, яка в нього машина.

Не крутився біля дзеркала.

Він просто тихо допоміг господині носити тарілки. Накрив пледом чужу дитину, яка заснула на дивані. І непомітно полагодив кран у ванній.

Я чомусь увесь вечір дивилася тільки на нього.

– У тебе таке обличчя, ніби ти все ще не можеш змиритися з моїм іменем, – раптом усміхнувся він.

Я ледь не вдавилася соком.

– А ти звідки знаєш?

– Бо ти щоразу трохи морщиш носа, коли його чуєш.

І тут він засміявся.

Господи…

У нього був такий сміх, що в мене всередині ніби хтось відчинив вікно після довгої зими.

Потім були прогулянки. Кава. Дурні повідомлення серед ночі.

Його: «Я вже під твоїм під’їздом».

Моє: «я ще голову не помила!».

Його: «То я почекаю. Хоч до пенсії».

А ще – дивне відчуття спокою поруч із ним.

Наче я нарешті перестала комусь щось доводити.

Одного разу мама запитала:

– Ну що, як там твій… Трохим?

І я раптом усміхнулася так, що сама себе не впізнала.

Бо вперше це ім’я прозвучало для мене красиво.

Дуже красиво.

…Минуло два роки.

Тепер щоранку я чую:

– Маленька, ти де поділа мою синю футболку?

І щоразу думаю про одне й те саме: «Яке ж це все-таки рідне ім’я – Трохим».

Хоч колись я була певна, що ніколи його не полюблю.

А тепер так звати чоловіка, без якого я вже не уявляю свого життя.

Мене, до речі, офіційно звати не Оля, Ольга, а… Олівія. Проте це вже інша історія.

Василина ПИСАНКА.