«Вітаємо! Ви виграли мільйон гривень!»: Баба Параска і Баба Палажка з… Великої Груші

Продовження. Початок у газеті «Волинь» №№ 39 – 51 за 2025 рік, №№ 1 – 3 за 2026 рік.

Серія № 17: «Біда не стукає. Вона – дзвонить»

«Вітаємо! Ви виграли мільйон гривень!»

…У хаті було так, як описують у романтичних книжках. Потріскував вогонь у печі – не гучно, а затишно, наче хтось тихо перегортав сторінки старого альбому спогадів. Параска варила борщ.

За вікном повільно падав сніг. Великий. М’який. Тихий.

А на подвір’ї дід Омелян відкидав сніг лопатою – і свою частину, і сусідчину Палажчину. Бо її квартирант Левко, на щастя Омеляна, знову поїхав у своє місто.

Лопата шкребла по бруківці рівно, спокійно, наче метроном старого життя.

У хаті пахло дровами, чаєм, грушевим варенням і грибною засмажкою. Це вже доварювався борщ за особливим рецептом Параски.

І саме в цю ідеальну картину зимового ранку врізався, як сокира в колоду, телефонний дзвінок…

– Алло! – сказала Параска обережно, ніби не в слухавку, а в темну криницю.

А з того боку – голос. Солодкий, як мед. Липкий, як жуйка під лавкою біля магазину. Привітний, як реклама, що ніколи не каже правди.

– Вітаємо! Ви виграли мільйон гривень!

Слово «мільйон» повисло в повітрі, як іній на гілці: красиво, але холодно.

– Мільйон? – перепитала Параска.

І в голові побігло: дах, піч, дрони, фронт, клуб, вікна… І навіть – «щоб людям легше».

По той бік голос уже не співав – він командував:

– Але потрібне підтвердження картки. І все – ваше.

Параска схопилася, пішла в комору – в те місце, де в селі ховають не тільки картоплю, а й нерви, секрети й останню надію.

Зняла першу банку грушевого варення. Другу. Третю. Під третьою – вузлик.

Стара хустка. У хустці – пенсійна картка.

Вона тримала її, як ікону, а пальці тремтіли, як гілля на вітрі.

– Диктуйте номер…

І вона, не встигнувши подумати, продиктувала.

«Ваш чоловік потрапив у аварію. Терміново потрібні гроші…»

Того ж ранку дзвінок прилетів і до баби Палажки. Дзвінок «нещастя».

– Ваш чоловік потрапив у аварію. Терміново потрібні гроші – 50 000 гривень.

Палажка на мить застигла.

Який чоловік? Пилип давно помер. Тепер під хрестом. Живий лише в її пам’яті.

І саме тому перша її думка була не про Пилипа. Перша думка була… про Левка. Бо він – «сватається». Бо знімає кімнату. Бо він – дивний. Таємничий. Не такий, як усі. Бо в нього – поїздки. Машина і дорога.

Серце здригнулося. Але розум – ні.

– Яка аварія? – перепитала вона.

А потім, замість паніки, Палажка зробила те, що робить справжня «шпигунка» (так її часто називає баба Параска), коли її пробують упіймати на гачок. Вона… зіграла.

– Ой… – простогнала в слухавку. – Щось серце прихопило… Я зараз «Корвалолу» вип’ю… Передзвоніть через пів годинки, добре?

І… вимкнула телефон.

А потім: накинула хустку, схопила свій телефон, і полетіла через Велику Грушу, як сирена, як пожежа, як тривога, як набат до дільничого Петра Вареника. І кричала на всі кутки:

– Аферисти!!! Аферисти!!! Люди, то ж аферисти!!!

 Біля магазину. Біля зупинки. Біля криниці. Біля клубу. Біля школи.

А з того боку – голос. Солодкий, як мед. Липкий, як жуйка під лавкою біля магазину.

Село остаточно прокинулося.

А дільничий Петро Вареник, до якого Палажка влетіла, як вихор, подумав, що у Великій Груші – не просто повітряна тривога, а з Білорусі путін наступає… 

– Петре!!! Дзвонять! Шахраї!!! Телефонна афера! Бо кажуть, що мій чоловік, який уже три роки, як помер, здійснив аварію!

Дільничий Вареник не закричав. Не панікував. А тільки примружив очі.

– Спокійно, бабо Палажко… Слухайте уважно.

І тихо, як змову, сказав:

– Скажіть їм, що на картці грошей нема – всі готівкою знімаєте. Але до вечора тихенько назбираєте. І хай приїжджають о 19:00. До вас додому, у Велику Грушу.

– А що далі?

– А далі – буде засідка.

«Краще б я ті гроші на заставу Тимошенко віддала!»

– Тут – хвіртка… Тут – город… Тут – відступ через вікно… Тут – схованка…

Дільничий Вареник розкладав варену картоплю по столу, як колись Чапаєв перед Петькою у фільмі 1934 року, про який любив згадувати батько баби Палажки Дормидонт. На столі ще – квашена капуста, сало й… узвар. Бо – робота. А сьогодні на них вона чекала надзвичайна. Надзвичайно небезпечна.  

Вареник дивився, як шахіст на дошку. Палажка – як лисиця на курник. Обоє розуміли: увечері хтось прийде «по гроші» – і їх треба вполювати...

Але саме в цю мить за вікном вони почули гвалт. Не просто плач. А голосіння, від якого мороз пробирає, навіть якщо в печі жар.

– Обікрали!!!  Не беруть трубки!!! А я ж мільйон виграла!!! Картку продиктувала!!! Люди добрі!!! – кричала Параска

А біля неї дід Омелян, із лопатою, зі снігом на чоботях, намагався заспокоїти, як міг:

– Та сядь, Параско…

–  Та не рви ти душу… Я ж, думала, мільйон виграла! А віддала їм двадцять тисяч і п’ятдесят дві копійки!

…Баба Палажка з дільничим Петром Вареником побігли на голосіння. Параска тільки глянула на Вареника:

– Петре… Зателефонували, сказали – мільйон виграла. І я продиктувала картку… Дивлюся через годину на баланс, чи прийшов той мільйон, а в мене на картці вже нічого немає. Навіть дріб’язок підчистили… Украли всі двадцять тисяч і п’ятдесят дві копійки!

– А в що ти так грала, кумцю? – поцікавилася Палажка.

– Та я не грала, а… виграла!

– Як так?!!

– А так! – знову буркнула, ридала Параска. – Краще б я ті гроші на ЗСУ віддала! На дрони!!!.. Або – навіть на заставу Юлії Тимошенко!!!

– Що?! – тут уже вибухнула Палажка. – Для Юлі?! Ти що, з глузду з’їхала?!

– А що?! – ридала Параска.

– Хай хоч на щось святе пішли б, а не в шахрайські кишені!

– Та ти що верзеш?!

– А ти що, розумна?!

І пішло. Як буря по городу. Як град по даху. Як сварка через межу. Як базар у суботу…

Добре, що Вареник скористався сигнальним свистком, а не службовою зброєю.

– Ану мовчати! Бо зараз обом штраф випишу! Параско, пишіть заяву в поліцію. Ка-лі-гра-фіч-но!

Коментар від Мурчика-Копілота:

«Люди – дивні істоти. Вони не вірять сусідові. Але вірять телефону.

Вони знають, що безкоштовний сир – тільки в мишоловці.

Але все одно думають, що мільйон може впасти з неба.

Висновок простий: якщо дзвонить «щастя» – то це не щастя.

Це – біда у відпустці».

Реанімація самогоном

…Зимою о 19:00 у Великій Груші вже була ніч – не «вечір», а ніч – чорна, як дьоготь на колесах, бо світло знову вимкнули за графіком на вісім годин.

Село стало схоже на стару фотографію: контури є, а деталей нема. І тільки сніг ледь відсвічував темряву, наче хтось щедро розлив по землі молоко чи насипав цукру.

Листоноша Іван Почуй-Зубрицький ішов темною вулицею спокійно. В одній руці – ліхтарик. У другій – перцевий балончик від собак, хоч його, казали, вже знав кожен пес у Великій Груші. У поштарській сумці – газети і кілька листів, напевне, із суду, бо паперових листів зараз не пишуть…

Він чесно виконував роботу.

– От би мені такого китайського ліхтарика в молодості, – бурмотів про себе. – Я б усі листи вночі розносив…

Він звернув до двору Палажки. Бо йому телефонувала її донька – Василина з Луцька – і попросила:

– Дядьку Іване, мама має вам передати пакунок. А ви його підпишіть:

«Луцьк, 16-те відділення. До запитання».

Іван думав:

«Ну донька – то донька. Їй видніше. Могла б до мами на різдвяні свята й приїхати, але ж зять боїться, що по дорозі їх перепинить ТЦК. Навіть не можуть свою поштову адресу вказати…». 

Почуй-Зубрицький постукав у двері до баби Палажки.

Вони майже миттєво відчинилися.

Але не встиг листоноша ступити на поріг, як – бац!

Це дід Омелян одразу огрів Івана кочергою по голові.

А в ту ж мить Вареник, вискочивши з тіні, наставив пістолет:

– Руки вгору!

Але які «руки вгору», коли Іван уже відкинув «копита» – звалився, як мішок з борошном.

Його ліхтарик покотився по підлозі й засвітив просто в стелю.

– Йой… – прошепотіла Палажка. – Та то ж наш Іван…

– …Швидку! Швидку!!! – сіпнувся дільничий Вареник.

– Яку швидку, коли світла нема?! – махнула рукою Палажка крізь сльози. – Самогон давай! Бурачанку, щоб одразу подіяло!

І от у темряві, при ліхтарику, посеред кімнати почалася реанімація по-велико-грушанському.

Розстібнули комір. Посадили. Підперли. Піднесли до носа. Ковточок. Іван закашлявся.

Другий ковточок. Іван відкрив очі.

– Люди… – прохрипів. – Я ж… пакунок маю відправити… Луцьк… 16-те… До запитання…

Омелян почухав потилицю:

– Та йой… Іване… То я тебе… не того…

– Та ти мене вбив, – образився Іван. – Я ж тобі газету «Волинь» носив, і «Цікаву», і про любов, і ось нова «Читанка» в сумці є…

…А через два дні Іван Почуй-Зубрицький, який ходив з ґулею, але роботу не кинув, приніс свіжий випуск «Волині». Омелян розгорнув. Побачив матеріал. Побачив комікс. Побачив їхню історію…

Читав довго. Мовчки. Як читають не очима, а совістю. А потім тихо сказав:

– Параско… От бачиш… Пишуть. Попереджають. А біда все одно дзвонить.

 Параска сиділа біля печі. Тепло було. Світла не було. Але тепло було.

І Мурчик-Копілот, підібгавши лапи, занотував:

«Коли світла нема – видно, хто людина.

Біда не стукає. Вона дзвонить.

Шахрай не має обличчя. Але має голос.

Найстрашніше не те, що забрали гроші. А те, що забрали довіру.

А найдорожче в селі – не гроші. А люди. І правда. І пам’ять.

Бо гроші можна втратити. А совість – або є, або нема».

…Омелян підклав дрова. Вогонь затріщав.

Параска глянула на полум’я. Її очі засвітилися – тиша знову стала живою.

Далі буде…

Остап ЧЕРЕШНЯ (у співпраці з Мурчиком-Копілотом).

Зараз також читають: Як баба Параска з бабою Палажкою писали листа в газету «Волинь».