Якби не людське милосердя, жертви Голокосту були б ще більші
У період влади нацизму і Другої світової війни у 27 країнах Європейського континенту знищено 6 мільйонів євреїв. Зокрема, втрати єврейського населення в Україні — 1,5—1,8 мільйона
До цієї сумної статистики звернулася під впливом книги сучасного американського письменника Чарльза Белфора «Паризький архітектор». Події, описані у цьому бестселері, відбуваються в окупованому нацистами Парижі часів Другої світової війни. Архітектор–авангардист Люсьєн Бернар одержує замовлення від багатого підприємця: за велику суму грошей він має створити таємні схованки для жертв репресій. Люсьєн — людина, яка не дуже співчуває євреям, постав перед вибором: ризикнути життям і погодитися на цю заманливу пропозицію чи відмовитися від неї. Перемагає перше — він береться за незвичайну роботу. За якийсь час архітектор створює не одну таку схованку. І сам поступово змінюється.
«Як більшості французів, — читаємо в романі, — йому було байдуже, що відбувається з євреями. Усе, що його хвилювало, — це врятування власної шкури. Та він зрозумів, що тепер не зможе ігнорувати ненависть і жорстокість, із якими всі ставилися до євреїв. Покарання рейху за те, що людина — єврей, було схожим на варварство. На них полювали, як на тварин. Його нудило від того, що це все здійснювала не зграя напівголих дикунів, а громадяни, які пишаються своєю культурою та інтелектом, нація, яка породила Гете й Бетховена… Люсьєн знав, що більше не може залишатися байдужим до того, що відбувається…»
На щастя, було багато милосердних людей, які рятували євреїв. І в моєму рідному селі Переспа Рожищенського району жила така родина, яка заслуговувала статусу Праведника світу (цей термін держава Ізраїль використовує для відзначення неєвреїв, які ризикували життям під час Голокосту, щоб врятувати євреїв від знищення нацизмом). Я ще в дитинстві почула, що родина Зубчевських, яка мешкала на хуторі неподалік від моєї бабусі по батьковій лінії, переховувала у роки війни єврейську сім’ю. А схованкою став… штабель торфу, складений так, щоб у середині була порожнина, де могли якийсь час проживати люди (достеменно не знаю — може, і діти).
Про цей благородний вчинок земляків особливо заговорили у нашому селі на початку 1960–х років, коли Тетяна Жмурко — мати моєї однокласниці Алли із родини Зубчевських — спочатку одержала лист із американського міста Балтимор, а згодом на її адресу йшли посилки з за океану. Тоді ми, юні сільські дівчатка, вперше побачили на своїй подрузі імпортне пальто — благородного сірого кольору, із комірцем з голубої норки. А ще були в посилках салісові хустки, що цінувалися серед жінок…
Одне слово, сім’я євреїв, яка залишилася в живих завдяки родині Зубчевських (вони оселилися на хуторі біля Переспи, мабуть, ще тоді, коли Волинь була під царською Росією, — дід однокласниці, колишній офіцер царської армії, купив тут, наскільки відомо, землю), ставши, як мовиться, на ноги, згадала про своїх рятувальників і вирішила віддячити.
Ось такий приклад милосердя. І це при тому, що був великий ризик, — рятівників у разі викриття німцями чекала неминуча смерть. Подібних сімей, як ми сьогодні знаємо, було багато. Свого часу наша газета розповідала про пошукову роботу волинянина Дмитра Омелянюка, який знайшов 800 Праведників світу. А загалом серед українців їх є понад 2200. Імена цих людей викарбувані на Стіні честі в Єрусалимі. Якби не таке милосердя, то жертви Голокосту були б ще більші.
...Я ж, звичайно, при згадці про це ганебне явище, коли нацисти знищували людей лише тому, що вони є представниками єврейської нації, з пошаною думаю про рятівників із переспівського хутора.
