Історія воїна-Героя з Волині: «Як ти мене любиш?», – питала я чоловіка, й чула: «Як рибка воду»

А ще розповідає про свою мрію – створити реабілітаційний центр для ветеранів війни й назвати його «Вікторія»:  – У цій назві буде завуальоване «Віктор і Я». Так я хочу від душі подякувати і своєму чоловіку, і всім військовим (справжнім ТИТАНАМ!) за те, що вони зробили для України

«Вітя помилився одною цифрою, набираючи потрібний йому номер, й так ми з ним познайомилися»

Ольга жила в місті Апостоловому на Дніпропетровщині. Вона двічі виходила заміж – і кожного разу ці шлюби були короткочасні.

– Перший чоловік, – розповідає жінка, – зрадив мене, коли нашому синові було одинадцять місяців, і попросив, щоб ми розлучилися. А другий, коли я була вагітна, зламав мені носа, й я пішла від нього. Сама ростила двох синів.

Віктор жив у селі Юнівка, що на Локачинщині. У цивільному шлюбі в них з дружиною є син. Одне слово, у кожного – своє життя, й навряд чи перетнулися б їхні шляхи, якби не випадок, про який жінка згадує так:

– Вітя помилився одною цифрою, набираючи потрібний йому номер, і так ми знайшли один одного. Того дня він дзвонив дівчині Олі, з якою, як розповідав потім, познайомився (в його цивільному шлюбі на той час уже щось було «не так»), а натрапив на мене – теж із таким же ім’ям…

Це й був той випадок, завдяки якому п’ятнадцять років тому вони зійшлися. Але до цього минуло пів року – про цей час у жінки такий спомин:

– Я тоді вчилася у Франківську – в Галицькій академії. Коли їздила на сесію, то ми зустрічалися з ним у Львові – саме в цьому місті було наше, вже не телефонне, побачення. Вітя на той час працював на будівництві у Луцьку. Приїхав у Львів, щоб побачити мене. А потім двічі я була в Луцьку. Він якось мені зателефонував і сказав, що, мовляв, ми – не малі діти, щоб отак зустрічатися, й запропонував жити разом. Але додав таке: «Знаю, що ти не схочеш переїжджати в село. Воно справді так. Тим більше, що я – одна донька в матері, тож перебрався Вітя в Апостолове – в приймаки пішов. Старшому синові, Миколі, було шість з половиною років, молодшому Іванові – два. А для Віті ми зробили «його село» – побудували сарайчика, в нас були і свинки, й кури, собачка, бо до цього в нього лежала душа. Йому треба було вийти зранку – покурити, з курочками привітатися, свого друга-песика поніжити…

П’ять літ пара жила в цивільному шлюбі, але вже й тоді мали срібні обручки. А потім Віктор, за словами Ольги, почав ревниво докоряти, що ж то вона не хоче йти за нього заміж:

– Я тоді працювала в громадській приймальні народного депутата від нашого округу, була якоюсь мірою публічною людиною, і ось чоловік сказав: «Що то ми з тобою на різних прізвищах?». 13 січня 2017 року, до речі – у п’ятницю, ми зареєстрували шлюб. І на торжестві було тринадцять гостей. Вітя ж ні разу офіційно не одружувався. То ж захотів, аби я біле плаття одягла, фату. Коли ми розписалися, то він змінився. Але не в гіршу сторону (буває, чоловік після весілля вважає, що «жінка вже нікуди не подінеться – вона – моя»), а – в кращу. Після моїх попередніх, дуже коротких шлюбів, це заміжжя стало справжнім подарунком долі. Хотілося б, щоб мене ще хтось так любив, але я в це не вірю – такого відданого кохання більше не буде.

Мама не боялася, що дочка знову «наступить на ті самі граблі»? На це запитання Ольга відповіла:

– А в неї вибору не було – я її поставила перед фактом. А ось мама Віктора, як розповідав згодом, дізнавшись, що він одружується з жінкою, в якої два сини, мудро наставляла: «Сину, люби цих дітей ще більше, як своїх, – нерідні діти мають це відчувати». Мої сини мали цю любов. Вони з першого дня, як побачилися, називали Вітю татом. А після того, як його не стало, то обоє носять прізвище Дмитрук, вважаючи, що Віктор – їхній рідний тато-Герой. 

«Я виконаю свою місію – і піду…»

На початку повномасштабного вторгнення Віктор був у Юнівці.

– Він поїхав додому, бо його мамі мало виповнитися вісімдесят років, – розповідає Ольга. – Потім збирався в Польщу, аби заробити грошей на здійснення моєї мрії про свій бізнес – я хотіла відкрити салон макіяжу. І на свою хату планували зібрати кошти. Задумів було багато. І от – 24 лютого 2022-го. Вранці зателефонувала йому й сказала, що почалася війна. Вітя не хотів вірити, аж поки не відкрив в інтернеті новини. Я з синами ще майже цілий березень протрималася вдома. Але одного дня, коли він якраз подзвонив мені, приліт був менш як за двадцять кілометрів від Апостолового – нашу хату аж затрусило, шибки ледь не повилітали. Менший син злякався: «Мамо, що це таке?». А Вітя, який все це чує в трубці, кричить: «То скільки ти там будеш сидіти? Взяла дітей – і поїхала сюди!».

Ольга знала, що на той час вже ходили евакуацій­ні потяги із Запоріжжя. Але здавалося, як можна їхати, коли вдома – хазяйство? Про це й говорила чоловікові. Але він сказав на її аргументи: «Кидай все – продавай, віддавай, на сусідів залишай, просто відкрий ворота й випусти живність… Що хоч роби, але втікай звідти».

І вони з синами поїхали в Юнівку. Про це – такий спогад:

– Ще коли ми з дітьми були в Апостоловому, то чоловік говорив, що чекає дзвінка з військкомату. Хоч повістки йому не приносили – він сам з’явився, щоб його взяли на службу. Але про це я взнала вже тоді, як його не стало. Син розповів, що батько просив не казати мені, як то було.

Так склалися обставини, що коли Віктор мав іти у військо, то Ольга з синами поїхала в Івано-Франківськ, до брата. Шлях її чоловіка на війні був коротким. 15 травня він потрапив на навчання. А першого вересня, за словами дружини, Віктора повезли на «нуль». Через тиждень він загинув. За цими ліченими місяцями розлуки було дуже багато всього, що пережило подружжя і на відстані, й під час незабутніх зустрічей.

– Вітя два рази провідував нас, – каже Ольга. – Якось телефонує й говорить: «Чуєш, мала, мене переводять у снайпери, але ще будуть вчити. Я приїду хоч на пару днів – забери мене зі Львова». Потім він ще два тижні навчався і в цей час, 30 – 31 серпня, знову був удома. Я до нього в Юнівку приїжджала з синами. А ще, коли чоловік у червні навчався в Черкасах, ми з меншим сином до нього їздили. Завдяки цьому побаченню, Вітя тоді ще не потрапив на Донеччину.

…А ось світлина – пам’ять про їхню останню зустріч. На ній – все сімейство. І подружжя, й діти – у футболках, які Ольга купила на прохання Віктора. На кожній з них – промовистий напис: «У мене є кохана сім’я», «Мій коханий носить форму ЗСУ», «Мій тато – воїн ЗСУ».

Я поїхала в Луцьк – у морг на опізнання. Тепер я знаю, що за словами: «Ноги грузнуть у бетон». Ти стоїш – і в тебе якраз таке відчуття, що ніби провалюєшся й не можеш зрушити з місця...     

– Коли я проводжала чоловіка, то всю дорогу від Луцька до Рівного плакала… На позиції Вітя був три дні. Потім йому дали день відпочинку й він знов пішов на «нуль», звідки вже не повернувся. 9 вересня нам принесли «похоронку». Я поїхала в Луцьк – у морг на опізнання. Тепер я знаю, що за словами: «Ноги грузнуть у бетон». Ти стоїш – і в тебе якраз таке відчуття, що ніби провалюєшся й не можеш зрушити з місця…

Сьогодні, коли минули вже три роки, як Віктора нема, Ольга перебирає в пам’яті все те, що було пов’язане з ним, і каже:

– Вітя часто мені казав: «Коли тебе нема поряд, то я, як тіло без душі». Тепер теж знаю, що це означає. Я багато його слів зрозуміла. Бувало, він дивиться телевізор. Я – біля нього. Питаю: «Ти мене любиш?». – «Так», – каже він коротко. Я далі допитуюсь: «А як ти мене любиш?», і чую від нього: «Як рибка воду». Вітя не міг без мене жити, як риба без води не живе.

А ще жінка пригадує, яким він був «скаженим» у доброму сенсі цього слова, – міг серед будня придумати свято і тих, хто біля нього, налаштувати на цю хвилю:

– Вітя був переповнений любові до всіх і до всього. Казав: «Життя коротке – треба жити на повну!». Або: «Я виконаю свою місію й піду». Ніби відчував, що недовгим буде його земний шлях…

Поховали його на кладовищі села Сірнички – неподалік від Юнівки. Біля його тата. Вітя мені якось, коли вже був у війську, казав: «Як я загину, то мене жертимуть чужі ворони, буду серед чужих людей». Як переселенка, я мала право вибрати місцем спочинку чоловіка Луцьк чи Дніпропетровщину, де він прожив понад десяток літ.

Але я зробила так, щоб він не був серед чужих.

«У мене був свій нелегкий шлях – і я його пройшла»

Ольга пригадує ті важкі десять місяців, коли їй, дружині загиблого воїна, довелося добиватися від держави належної їй виплати:

– На жаль, так є, що в нашій державі, м’яко кажучи, не поспішають з цим. То «розслідування ще йде», то ще просто ось така відповідь: «У нас іде війна – почекайте!». На це я говорила: «Коли ви брали мого чоловіка на війну, то не чекали…».

І такий гіркий спогад Ольги:

– Через два тижні після похорону чоловіка його рідня просто попросила мене виїхати від них (я хотіла побути хоч до сорока днів). Скажемо так, щоб не ворушити пережитого, стосунки в нас не склалися. Я вважаю, що мама Віті, коли казала те, що мені довелося почути від неї, то це говорив її біль, – вона ж втратила сина! Тож тепер кожного разу, коли буваю в церкві, то прошу Бога (Господь дуже карає тих, хто ображає дружину загиблого воїна), щоб він простив їй ті слова. Вітя був найменшою її дитиною – в них був дуже сильний зв’язок. Я не засуджую рідню чоловіка. Просто розумію, що в мене був свій нелегкий шлях – і я його пройшла.

Уже два роки Ольга з синами живе в Луцьку, на Вишкові. Вона привезла сюди з Дніпропетровщини, майже за тисячу кілометрів, улюблену собаку свого чоловіка породи кане-корсо, яку подарувала коханому ще до війни маленьким цуценям. За словами Ольги, він нею так тішився, планував, як то вона приведе потомство, як йому вдасться щось заробити на цьому й купити нового металошукача («було й таке захоплення у Віті – шукати щось цікавеньке в землі»). А ось, коли мова зайшла, де ж Ольга з синами жила перший рік після загибелі чоловіка, то жінка з вдячністю згадала тих людей, котрі підтримали її в непростий для неї час:

– Нас прихистили віруючі люди-волонтери – вони впустили нас до себе в квартиру на проспекті Волі. У мене ж не було ні подушки, ні одіяла, елементарного посуду – тільки найнеобхідніші наші з синами речі та ще ті, що встигла, поїхавши в Апостолове, вислати сюди. Мене дуже підтримала однокласниця Віті – Лариса – перше його, як я довідалася, шкільне кохання. Я про неї знала від чоловіка й це – єдина жінка, до якої я Вітю ревнувала, хоч ніколи її не бачила. Коли ми вже були знайомі, то Лариса розповіла, що була на похоронах, але стояла осторонь, щоб я не догадалася, хто вона. Мені дуже хотілося з нею поговорити, розпитати, яким Вітя був тоді, коли я його не знала. І коли ми почали з нею спілкуватися, то я зрозуміла, що вона залишиться першим коханням Віті, а я – останнім, бо сказала: «Я така щаслива, що він знав, що таке любити й бути любимим! Щаслива, що Бог дав йому тебе!». Ольга з теплотою розповідає про такий зворушливий випадок:

– Ми довго ходили вулицею удвох з Ларисою, плакали. Я сказала їй в розпачі: «Ти знаєш – це ж мені вже ніхто не подарує квітів!». І ось одного дня, коли ми мали зустрітися, Лариса зателефонувала й попередила: «Ти далеко від будинку не відходь». І ось я бачу, що йде Лариса й несе мені… орхідею – як колись Вітя. Це якраз Лариса знайшла мені мою першу роботу в Луцьку – на авторинку. Хоч я нічого не знала ні про автомобілі, ні про аксесуари для них, але власниця ринку мене навчила й праце­влаштувала.

«Чому ви не хочете жити й реалізувати свої мрії – ті, що були спільні у вас з чоловіком?».

Ми зустрілися з Ольгою на її нинішньому робочому місці – в кабінеті на проспекті Волі, де вона надає послуги з макіяжу, депіляції, допомагає жінкам схуднути. Власне, це той її власний бізнес, про який мріяла і на відкриття якого чоловік хотів заробити грошей.

– У якийсь момент я зрозуміла, що мені потрібне спілкування з жінками, яким випало пройти такий самий непростий шлях, який долала я. Знайшла громадську організацію «ВідНОВА», зустріла там зранених болем дружин загиблих воїнів. І ніби побачила себе на різних стадіях проживання непоправної втрати… А потім почала ходити до психолога. І там почула: «Чому ви не хочете жити й реалізувати свої мрії – ті, що були спільні у вас з чоловіком?». І тоді я освіжила знання з техніки макіяжу, закінчила курси візажиста й відкрила свій кабінет. Спершу це було маленьке приміщення в Липинах, а ось тепер – тут.

Але це, як каже Ольга, – лише перший крок. Вона почала вивчати тейпування (метод наклеювання еластичних клейких стрічок на шкіру для підтримки м’язів та суглобів, зменшення болю…) й виношувати свою велику мрію – створення реабілітаційного центру для ветеранів війни.

– Перш вивчала реабілітацію в Києві онлайн, потім – офлайн. Буду мати диплом міжнародного зразка, – розповідає жінка. – Я розумію, що можу допомогти тим хлопцям, які вернуться з війни. Вже знаю, що реабілітаційний центр матиме назву «Вік­торія». У цій назві буде завуальоване «Віктор і Я». Так я хочу від душі подякувати і своєму чоловікові, і всім військовим (справжнім ТИТАНАМ!) за те, що вони зробили для України. Хочу, щоб у цьому центрі воїнам-ветеранам було комфортно, куди вони зможуть просто зайти, щоб випити кави. Я вивчаю психологію, розвиваюся й вірю, що Бог дасть мені таких людей, з якими ми створимо цей простір.

І у свого Віктора Ольга просить допомоги – навіть не просить, а вимагає її, бо «не можна було залишати мене саму». Він мусить з небес її підтримати…

А ще Ольга словесно намалювала таку картинку:

– Я уявляю, як Вітя сидить на хмарці, бовтає ногами й нікого не шукає – чекає мене. Я прийду до нього. У день похорону пообіцяла, що пам’ять про нього житиме до тих пір, поки битиметься моє серце.