«А, може, не обов’язково бігти, щоб відчувати життя?»
Коли серце вміє… ходити
Осінній Київ дихав дощем і світлом ліхтарів. У повітрі стояв запах мокрого листя, і місто виглядало втомленим, але живим. Олесь повертався з роботи пізно, як завжди, з термокружкою кави в руці. Його шлях пролягав через невеликий сквер біля Дніпра, де часто сиділи художники, музиканти, і просто ті, хто не поспішав додому
Того вечора він уперше побачив її.
Вона сиділа у візку, закута в сірий плед, і тримала на колінах блокнот. Освітлена тьмяним світлом ліхтаря, малювала щось олівцем, час від часу зупиняючись і дивлячись поверх ліхтарів. У цю мить, попри тьмяність, ще можна було роздивитися її очі – глибокі, світлі, і водночас такі, ніби бачили більше, ніж більшість людей за все життя.
Він спинився, не знаючи чому.
– Гарно виходить, – сказав він.
Вона підняла погляд і злегка усміхнулася:
– Це просто ескіз. Пейзаж. Щоб не забути, як виглядає осінь.
– Олесь, – представився він, – а ти, якщо не секрет?
– Олеся, – відповіла.
І обоє засміялися.
Олесь почав приходити щовечора. Приносив чай у термосі, яблука, іноді книги. Вони сиділи на лавці біля річки й говорили – про фільми, музику, дитячі спогади, про війну, яку обидва знали по-різному.
Вона – тому, що пройшла її.
Він – тому, що чекав друга, який не повернувся.
Згодом вона розповіла правду.
– Я була парамедиком. Витягувала пораненого з-під мінометного обстрілу. Встигла його врятувати. А мене… мені пощастило залишитись живою. Тільки... ноги більше не слухаються.
Він мовчав. Довго. Потім сказав:
– Ти – героїня.
– Не треба, – різко відповіла. – Герої не плачуть ночами, не кричать у подушку від того, що не можуть просто пройтись босоніж по траві.
Вона опустила очі, а він лише торкнувся її руки.
– Але ж ти жива. І малюєш осінь. А це – вже перемога.
Минали тижні. Олесь став для неї не просто співрозмовником. Він був тим, хто не жалів, а просто був поруч. Приносив нові фарби, допомагав спускатися до води, коли вона хотіла малювати відблиски сонця на хвилях.
Герої не плачуть ночами, не кричать у подушку від того, що не можуть просто пройтись босоніж по траві.
І поступово тиша між ними стала особливою – тою, коли вже не потрібно слів.
Якось вони сиділи біля Дніпра, коли над містом розгорівся рожево-золотий захід.
– Знаєш, – сказала вона тихо, – я іноді мрію, що можу знову бігти. Не до когось, не від когось. Просто бігти, щоб відчути, як вітер торкається обличчя.
Він нахилився до неї:
– А може, не обов’язково бігти, щоб відчувати життя?
Вона подивилась на нього – і вперше за довгий час не відвела погляду.
Вони стали парою. Без великих зізнань, без обіцянок. Просто якось природно: разом пили каву, разом мовчали, разом сміялися.
Але одного вечора, коли Олесь прийшов до неї з квітами, Олеся сказала:
– Олесю, ні. Я ніколи не зможу ходити. Навіщо тобі така дружина?
Його очі потемніли. Він сів навпроти, взяв її долоні у свої.
– А навіщо мені хтось інший, якщо я вже знайшов ту, без кого не можу дихати?
– Ти не розумієш…
– Розумію, – перебив він. – Бо я теж боявся жити. Поки не зустрів тебе. Ти дала мені віру, що душа сильніша за тіло. І я хочу бути з тобою – не тому, що жалію, а тому, що люблю.
Вона мовчала. А потім заплакала – не від болю, а від того, що вперше хтось побачив у ній не інвалідність, а людину, жінку, світло.
Навесні вони знову прийшли до того самого скверу. Олесь штовхав її візок, а вона сміялася, тримаючи в руках повітряну кульку у формі серця. Біля Дніпра він став навколішки – не перед слабкістю, а перед силою.
– Олесю, я не знаю, якою буде дорога далі. Але якщо дозволиш, я хочу йти нею поруч.
Вона схилилася, торкнулася його обличчя.
– Мій Олесю... Ти навчив мене, що коли серце любить – воно вміє ходити.
І тоді вітер розвіяв її волосся, сонце пробилося крізь хмари, і світ став таким яскравим, що вони обидва заплющили очі.
Бо іноді щастя – це не кроки, а серцебиття двох, що звучить в унісон.
Зорян СТОЖАР
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
