Волинський маестро: «Наша Україна вимріяна, виборена, вистраждана і виспівана…»

Сумні думки напередодні свята

Друга неділя листопада настала для України з Днем працівників культури та майстрів народного мистецтва. Якби не війна, на сцени країни вийшли б тисячі митців, гідно вшанували б своє професійне покликання та подякували б за вітання своїй багатомільйонній публіці милозвучністю українського співу, витонченістю хореографії,  легкокрилою музикою… 

Далеко не скрізь так буде, бо чи не кожна українська громада вже чотири роки поспіль щоранку вбирається в чорну хустину скорботи за загиблими воїнами, а серцях українських родин натомість бажання почути життєрадісну улюблену мелодію селиться чорний смуток за найріднішими людьми. 

У вогні воєнного лихоліття українська когорта митців зуміла вправно «перекувати» своє мирне ремесло зброєю проти ворога. На сторінках газети «Волинь» читачі повсякчас знайомляться з краянами, котрі бережуть духовну скарбницю нації та водночас допомагають ЗСУ коштами, зібраними під час змістовних благодійних культурно-мистецьких дійств. Вам, друзі по творчості та ненависті до москалів, – вітання з професійним святом найперше з усіх фронтів, де ваша одержимість – у великій повазі!

«Співати задарма тепер мало хто погоджується…»

«Важко тепер докликатися людей до клубу навіть на благодійні заходи. Молодь  – на фронтах чи за кордоном», – болить тиша в сільських закладах культури багатьом моїм друзям-культпрацівникам. Гірко й від правди, почутої від лідерки іменитого пісенного колективу: «Співати задарма вже мало хто погоджується. Як не проси, навіть талановиті  аматори-початківці після двох-трьох репетицій відмовляються ставати хористами. Мовляв, вони – трата особистого часу». 

Не секрет, що й мирними роками культури виживала далеко не завдяки стабільним видаткам із державного бюджету, а «за залишковим принципом», успадкованим від близькоруких радянських вождів разом із транспарантом «будєт хлєб – будєт пєсня».  

Цими днями проблем працівників галузі культури та студентів, які обрали своїм професійним хлібом мистецьку ниву, торкнулися в розмові з деканом факультету культури та мистецтв Волинського національного університету імені Лесі Українки, заслуженим діячем мистецтв України, професором, кандидатом мистецтвознавства Віталієм Охманюком. 

Співати задарма вже мало хто погоджується. Як не проси, навіть талановиті  аматори-початківці після двох-трьох репетицій відмовляються ставати хористами. Мовляв, вони – трата особистого часу.  

Найперше хотілося нескінченно слухати його теплу розповідь про Олександра Огородніка, народного артиста України, почесного громадянина Волині, повного кавалера ордена «За заслуги», багаторічного директора-художнього керівника Заслуженого народного ансамблю пісні і танцю «Колос»  Підгайцівської сільської ради. 27 жовтня минуло п’ять років, як легендарний маестро вийшов у засвіти. Газета  «Волинь» вшанувала життя митця публікацією «В українському мистецтві стільки тепла і правди, що від них нас, людей, здається, сонцем переймає», а  вдячні «колосівці» вклонилися Олександру Володимировичу на його могилі. В небо злетіла пісенна молитва на його честь та для незабутніх колег композитора, заслуженого працівника культури України, заслуженого артиста естрадного мистецтва України, соліста та керівника оркестру Ярослава Найди, балетмейстера ансамблю, заслуженого працівника культури України Миколи Полятикіна. З сердець нинішніх піснярів та художнього керівника «Колоса» Віталія Охманюка знову заясніли зворушливі спогади та реалії, які просять і серце, і думку повернутися до надрукованого.

«У колективі потрібні найперше відповідальні люди, а професіоналів ми зробимо…»

Звістка про смерть Олександра Огородніка була шоком для кожного, кого він прийняв у «Колос», як у родину. В ній Олександр Володимирович від кожного очікував найперше – порядності. Полюбляв казати і молодим, і досвідченим колегам: «Нам у колективі потрібні найперше відповідальні люди, а професіоналів ми зробимо навіть із тих, хто не має спеціальної освіти».  Під цю мудрість 1999-му році 18-річним студентом училища культури прийшов Віталій Охманюк. Був поруч пана Олександра баяністом 21 рік поспіль і тепер на висоті своїх літ та посади він, нинішній лідер «Колоса», усміхаючись, пригадує, як нелегко було під невтомний життєвий ритм Олександра Огородніка встигати «на ходу» опановувати величезну програму колективу, гастролей якого постійно чекала Волинь, Україна й  більше 50-ти країн світу. Власне, жорсткість (не жорстокість) керівника на собі відчув кожен хорист, оркестрант чи танцюрист, зате для кожного учасника ансамблю в день іменин чи  іншої родинної події пан Огороднік знаходив неповторне слово поваги та неодмінно прегарний спомин, пов’язаний із долею та дорогами «Колосу»!

«Певне, я мушу жити вічно, аби ми звучали бездоганно!» – казав Олександр Володимирович, коли сердився на чиюсь неуважність чи фальш. Разом з тим мудро давав розуміти всім: славу «Колоса» тримає на зірковій висоті кожен його учасник.  Здавалося,  митець жив у приміщенні обласної ради, на балансі якої раніше був колектив, дбаючи аби він був багатий костюмами, інструментами, транспортом…  Відкривав двері чиновників не криком чи претензіями, а інтелігентністю, авторитетом та беззаперечними аргументами. Коли й встигав бездоганно вести всю документацію, слідкувати за ідеальним порядком у Торчинському будинку культури та на всій його території, скрупульозно опікуватися архівом ансамблю, не мовлячи вже про дрібниці на кшталт прасування костюмів, валізи для них, тощо.  Його кабінет був схожий на музей, в якому про успіх «Колосу» розповідали дарунки світових знаменитостей та земляків чи не з усіх сіл Поліського краю. 

 

«Хотілося ще пожити, щоб ще більше зробити», – ділився сокровенним із «колосками», мабуть, уже відчувши  безсилля перед невиліковною хворобою.

…А «Колос» став непосильною ношею?

Після смерті маестро долі легендарного «Колосу» судилися поневіряння: наче забувши вмить усі заслуги колективу та одержиму працю, всенародне визнання  його засновника Анатолія Шапова та послідовника Олександра Огородніка, ансамблю позбувся зі свого балансу бюджет обласної ради, «скинувши» його на утримання Торчинській громаді. Чиновники чи забули зробити, чи не вважали за важливе порахувати, що для неї це – непосильна «ноша».

Канути в Лету ансамблю-гордості краю не дала Підгайцівська територіальна громада. У травні 2021 року її депутати прийняли рішення прийняти колектив у комунальну власність громади (голова Юрій Семенюк), й відтоді його проблеми постійно на часі заступника лідера громади Валентина Приходька. 

За словами Віталія Охманюка, пан Валентин не лише опікується «Колосом», а вже й є співає в ньому. На відповідному рівні працює оркестр, мало-помалу в ансамбль повернулися хористи, які в чомусь зневірилися, в комусь розчарувалися, до іншого не могли звикнути, дорівнюючи зміни до чеснот та правління Олександра Огородніка. 

Через війну важко відновити танцювальну групу. Немає хлопців. Після оновлення Урядом порядку перетину державного кордону, що дозволило безперешкодний виїзд чоловіків віком від 18 до 22 років, студенти вишів теж масово залишили навіть державну форму навчання. Чи ж повернуться?  Інші – воюють! Повертайтеся живі! Доки відомий на Волині хореограф, викладач та творчий побратим Віталія Охманюка Микола Цапяк шукає юних танцюристів у закладах юнацької творчості, нескладні танцювальні композиції за його постановками виконують хористи. 

На потреби війни в «Колоса» забрали автобус на 60 місць. Обіцяли повернути, як настане мир, щоправда, без гарантій на стан придатності. Навіщо зараз такий на фронті, зовсім незрозуміло, та ансамбль змушений  гастролювати Волинню у … шкільному транспорті. Важко уявити, як вміщається в «школярику» з костюмами, інструментами, серед яких і контрабас…

«Творити тепер, відродивши минуле»

– Тепер у мене вівторок – то святий день. Як і було при Олександрові Огородніку, я відновив вівторкові репетиції. Щоправда, у Підгайці хористи та оркестранти їздять своїми автомобілями, гуртуючись наперед, однак, до честі всіх, збираються вчасно та майже стовідсотково! – вдячно ділиться хорошим пан Охманюк, він же і багаторічний керівник оркестру народного аматорського ансамблю танцю «Волинянка».

У роботі з «Колосом» професор ревно слідує науці свого неперевершеного вчителя: досягнути результату – не головне, важливо втримати його, а нинішній репертуар оновлює забутими чудовими творами Анатолія Шапова та Олександра Огородніка, композиціями, що їх Микола Полятикін та Василь Юрчук свого часу зібрали безцінними скарбами всім Волинським краєм. 

Декан жартує, що після переїзду «Колоса» з Торчина в Підгайці у його університетський кабінет «переселився» увесь «колосівський» архів. На чільному місці книга ексочільника галузі культури Волині Володимира Денисюка «Мистецький шлях «Колоса», видана в 2001 році, збірки пісень Олександра Огородніка «Материнська пісня» та «І піснею хата багата» (у ній твори на слова Василя Гея) та компакт-диски з красномовною назвою «Золота роса» – з голосом «Колоса» в роки його досконалої зрілості. 

…Дасть Бог, у мирному наступному році ми будемо вітати Заслужений народний ансамбль пісні і танцю «Колос»  із 75-річчям! Обдаруємо його заслуженим «браво», подаруємо йому зливу овацій, побажаємо щасливого многоліття. Повторимо заповітні слова маестро Огородніка: «Не можна забувати: наша Україна виміряна, виборена, вистраждана і  виспівана!»  Бо ж не хлібом єдиним сповнене життя! Бо ні людина, ні країна не варта ні погляду, ні доброго слова, якщо вона не піклується про свою душу – духовність та культуру.  Важливо, щоб це розуміли найперше всі, хто взяв на себе місію бути відповідальним за історію, достойну нашої країни!

Читайте також: «На Волині відгуляли унікальне весілля (Відео)».