Диктант національної єдності у Великій Груші писали під радіо на батарейках, бо світла не було…
Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші Або Хроніки кохання з перцем по-волинському (Серія №6)
Серія №6: «Диктант національної сварки»
Продовження. Початок – у газеті «Волинь» №№ 39 – 43 за 2025 рік.
Розділ 1: «Щоб йому на похороні свічки не знайшлося!»
…А вранці над Великою Грушею пролунав такий громовий крик баби Параски, що його почули навіть ті, хто ще спав у Заваллі, хто тільки прокидався у Вовчому Броді, хто варив каву у Печихвостах, і навіть – ті, хто ще не встиг проклясти день у Дулях.
– Омельку, Омельку, вставай! Я ж ледь не забула! Ледь не пропустила! А ти – мовчиш, як пень! Сьогодні ж…
– Що, знову – ярмарок? – пробурмотів Омелян, ще не розплющивши очей, але вже з підозрою в голосі.
– Який ярмарок?! – вибухнула Параска. – Всеукраїнський диктант національної єдності! Об одинадцятій! І тобі про це ка-за-ла! А ти – як завжди!..
Омелян підскочив, як солдат на тривогу, тільки без каски. Параска вже нишпорила в банці з ґудзиками – там, де завжди зникають ручки. А зошит – у шафі з консервацією, між огірками, помідорами, варенням і запасами гриба-веселки (для привороту) і «чорного ока» (для відвороту).
То, може, вона телевізор на дровах розтопила?
– А струм уже є?.. – запитав Омелян, ніби боявся, що відповідь буде гірша за диктант.
– Та нема! – гримнула Параска, натиснувши на вмикач, як на кнопку запуску ракети. – Та як так!!! – ляснула себе по долонях. – Я ж Ірині Констанкевич обіцяла, що знову писатиму! І тебе мала загітувати для кількості! А як тепер?! Вона ж мені на прийомі підказала, як правильно писати слова з «пів»… Не просто депутатка, а хвілологиня! Аби той путін здох, що б’є по нашій енергетиці! Щоб йому на похороні свічки не знайшлося! Шоб йому мертвому Палажчин пес Патрон губи облизав!
(«А я б не облизував, а й на мертвого плюнув», – тихо, але з гідністю, зазначив з-під столу Мурчик-Копілот, поправивши окуляри).
– О! – раптом зупинилася Параска, ніби хтось вимкнув їй звук. – А що це у Палажки музика грає? Невже вдова здуріла і вже на гармошці лабає?! Чуєш, голоси якісь…
– То, може, вона телевізор на дровах розтопила? – буркнув Омелян, але в голосі вже звучала ревність.
– Я тобі зараз розтоплю! – вибухнула Параска. – Невже і дрова їй заніс, не тільки груші?! Ану, біжи, глянь, що там у неї! Стоп! Ні, самого не пущу. Йдемо вдвох!
Розділ 2: «Прокрутіть цю пісню по радіо… І диктант!»
– …Ой, Палазю, то ви не самі? – замість привітання, вистрілила Параска, аж окуляри підскочили, як на пружині. «То пан не поїхав? Заночував у вас?» – і глянула на свого Омелька так, ніби він щойно продав їй груші за подвійною ціною.
Омелян враз побілів, як цукор, що його забули в чай покласти – і гірко стало.
– Пан має де ночувати, крім мене, – відповіла Палажка спокійно, як варення без піни.
– А де??? – вигукнули Параска і Омелян в унісон, як хор ревнощів.
– Як де – у машині своїй, – повторила Палажка, з тією ж спокійною інтонацією, ніби пояснювала рецепт борщу.
(«То Палажка і цієї ночі не була шаленою…», – співчутливо занотував Мурчик-Копілот, поправивши окуляри і зітхнувши по-котячому).
Після цих слів у серці Омеляна одразу відлягло – ніби хтось зняв киплячу каструлю з плити. А Параска скривилася, як нестигла алича, що її вкусили без цукру.
Але швидко опанувала себе, як справжня поліська жінка, і запитала:
– А що, у вас є світло? Бо якась музика грає…
– Та то пан має радіо на батарейках. Сьогодні ж – радіодиктант національної єдності! Вже скоро – об одинадцятій!
А з приймача тим часом виспівував Сашко Положинський: «Прокрутіть цю пісню по радіо!» – і навіть Мурчик-Копілот трохи підтанцьовував вусами.
– …і диктант! – раптом додав до пісні гурту «Тартак» свої слова гість Левко. І всі засміялись. Точніше – всі, крім Омеляна, який у цей момент слухав не радіо, а власне серце.
(Кіт Мурчик-Копілот усім своїм котячим єством розумів: у голові Омеляна зараз звучала «Жінка другова» гурту «Чорні черешні». І звучала голосно).
Розділ 3: «О, цей Левко – не дурко»
…Коли ведуча радіодиктанту Наталія Сумська (та сама, що у 1978-му зіграла Наталку-Полтавку і сказала Возному: «Ви – пан, а я – проста…»), прочитала перше речення твору Євгенії Кузнєцової:
«Жити треба цікаво: читати книжки, ходити в театр, дресирувать пса Патрона…» – Параска не втрималась:
– Палажко, тож про твого Патрона читає! Треба «дресирувать» – не просто гладити!
– Ціхо, ш-ш-ш… Я не почув! – шикнув Омелян, ніби сам був диктором.
І одразу отримав «отвєтку»:
– Я тобі не почую! Надресирував того Патрона так, що він тебе вже за свого приймає! – пригрозила Параска кулаком із ручкою, як диригентка з характером.
– Але ж Патрон під вашими ногами, пані Параско, – підморгнув Левко і швидко додав: – Не хвилюйтеся, я встиг записати. Із двох рук.
(«Шпигун, не інакше», – муркнув Мурчик-Копілот, і вус у нього сіпнувся).
... За великим столом у вітальні Палажки сиділи вчотирьох: зліва – господиня, поруч – гість Левко (для сусідів – «жених»), далі – Параска, а вже за нею – Омелян (Параска посадила його подалі від «об’єкта ревнощів»). І майже всі, крім Левка, пихтіли над диктантом – бо на теревені часу не було.
Лише раз Омелян наважився перепитати:
– А що таке – «пітятко»?
Мені болить те речення з диктанту: «Треба цілуватися, коли випадає нагода…». Скажіть, що це не про мого Омелька і вашу Палажку?
І одразу отримав від Параски такий важкий погляд, ніби вона огріла його по спині кулаком. А Левко, спокійно, з темпом швидшим за Сумську, промовив:
– «Пітятко» – це курчатко, а «потятко» – пташеня.
(«О, цей Левко – не дурко», – подумав Омелян, і вперше за диктант не буркнув).
Коли диктант завершився і всі поставили крапку, Левко взяв на себе роль вчителя: перечитав текст, пояснив, що «інтерсіті» – це швидкісний поїзд, а «кияхи» – кукурудзяні качани.
Параска, не витримавши, промовила:
– Ну, я знала, як писати речення: «Немає часу на півтони». Бо мене наша хвілологиня-депутатка Ірина Констанкевич навчила: «немає» – разом, бо це як «нема», а «на півтони» – складний іменник, одне поняття, а не просто «половина тону»…
– Фантастично, пані! – мовив гість. І навіть Патрон кивнув.
І хоч Параска, як і кожна жінка з характером, любила компліменти – зараз її цікавило інше.
– Пане, а мені болить те речення з диктанту: «Треба цілуватися, коли випадає нагода…». Скажіть, що це не про мого Омелька і вашу Палажку?
– Параско, ну скільки можна про одне й те саме! Уже 38 років! – раптом із силою в голосі промовила Палажка (хоча, якщо чесно, то це речення – «Треба цілуватися, коли випадає нагода…» – вона хотіла розбавити двома словами «З Омеляном»), що аж усі завмерли.
Речення – «Треба цілуватися, коли випадає нагода…» – вона хотіла розбавити двома словами «З Омеляном»...
(«Коханню всі віки підвладні», – у цю мить записував Мурчик-Копілот, констатуючи: Парасці і Палажці – вже майже по 61-му року, а Омеляну і Левку – 65. Оце так «кохання-зітхання» на старості!).
Ситуацію несподівано розрулив дід Омелян, заявивши:
– Люди добрі, та в цьому тексті найголовніші слова: «… і донатити на військо, вишукувати РЕБи і генератори». Давайте допоможемо назбирати їх нашому Юрчику Поліщуку…
Враз усі спохватилися, що мають виготовити афіші на концерт «Чорних черешень» у Великій Груші. Дід Омелько уже відчував себе переможцем, що зумів погасити пожежі сварку, яка от-от мала вибухнути (хоч у цей момент в його голові постійно крутилося: «… та сподобалась йому жінка другова…»)…
Розділ 4: «Звалив мене наповал…»
Але це був лише початок бурі. Бо блискало не тільки у чотирикутнику Великої Груші, а й по всій Україні. І не лише через війну…
…Бо раптом увімкнулося світло. А з ним – телевізор. І в новинах повідомили: багаторазова переможниця диктанту, львів’янка Христина Гоянюк, заявила, що текст – «звалив мене наповал», бо «дурнуватий і недобре прочитаний». А народна артистка України Наталія Сумська відповіла: «Пані Христина – людина абсолютно некоректна. Вона переможниця в одному, а в іншому – не дуже… З радістю послухаємо наступного разу вчительку».
– Так, бо диктувала, як артистка, а не як вчителька! – обурилась Параска, глянувши на сусідку. – Ти теж не встигала за її галоповим темпом!
– Не встигала, але… Але ж встигла! – усміхнулась Палажка і показала руками «два круто», як школярка на відмінно.
– То тільки завдяки твоєму жениху встигла! – буркнула Параска, і в голосі вже звучала іронія.
– Якому? – перепитала Палажка, ніби не розуміла, про кого мова.
– Твоєму! Левку! Он тому, що сидить біля мого Омелька! – вказала Параска, як на підозрюваного в серіалі.
– Так, Левко – розумний. І… Омелько… – почервоніла Палажка, але швидко змінила тему: – А Сумська – красива!
– Красиві можуть і не читати диктант! От її сестра – Ольга – ще красивіша! І Роксолану грала, а не диктанти читала! – наполягала Параска, як на виборах.
– Тоді ще радіо не було! І диктантів! Та й не наложницю грала, а улюблену дружину султана Сулеймана! – виправила Палажка, як вчителька історії.
– Але спочатку була наложницею! – не здавалася Параска.
– Ти теж спочатку дівкою була!.. – парирувала Палажка, і навіть Мурчик здригнувся.
– А, то знову мені заздриш за Омеляна! – зітхнула Параска, як після диктанту без оцінки.
– Я не за Омеляна, я – за Христину! – вигукнула Параска, як на мітингу.
– А твоя Христина з одруженим Вінграновським цілувалась! І, може, навіть із самим Жаком Шираком! Тому я – за Наталію!!! – поставила крапку Палажка.
– А я – за правду! – втрутився Левко, усміхаючись, як той, хто знає більше, ніж каже.
– А я – за вечерю, – просто промовив Омелян. – Бо диктант – диктантом, а борщ – по розкладу! То в кого з вас, Парасю і Паласю, він ще не скиснув?
(«А шпигун – по графіку», – додав Мурчик-Копілот, і записав усе в свій котячий щоденник).
Далі буде…
Остап ЧЕРЕШНЯ (у співпраці з Мурчиком-Копілотом).
Усі частини нашого газетного серіалу «Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші»:
= Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші або Хроніки кохання з перцем по-волинському (Серія № 1).
= Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші або Хроніки кохання з перцем по-волинському (Серія № 2).
= Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші або Хроніки кохання з перцем по-волинському (Серія № 3).
= Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші або Хроніки кохання з перцем по-волинському (Серія № 4).
