«Хутір Тризуб совєти перейменували на Червону Зірку»

«Патріотів тут було багато — шкода, що їх не пошановано достойно»

Про хутір Тризуб, який тепер формально став вулицею села Головище, що у повоєння було штучно створене за рахунок об’єднання хуторів (у Самарах їх було понад 70), вперше довелося почути від жителя села Щитинська Воля Ратнівського району Миколи Денисюка. Микола Степанович із великим зацікавленням ставиться до свого краю, знає його соціальні й екологічні проблеми, тож і теми підказував не раз для нашої газети. І якось при черговій зустрічі під час відрядження він сказав:

— Ви стільки хуторів об’їздили, а на Тризубі не були.

Хутір Тризуб наче заховався посеред лісу.

Заодно чоловік повідав і про те, з яким переляком прийняли цю назву совєти й відразу перейменували на Червону Зірку. Хоч, зауважував, є версія про значно банальніше її походження: нібито жив тут дід, у якого було лише… три зуби. Отож, коли недавно ми нарешті їхали на цей хутір, вже мали «зачіпку» щодо його назви. А розвинув, як мовиться, цю тему далі житель села Самари Іван Скибук — обставини склалися так, що саме Іван Миколайович, який чверть століття був директором місцевої школи і добре знає цю поліську глибинку, де живе майже півстоліття, став нашим попутником.

Є версія про значно банальніше її походження: нібито жив тут дід, у якого було лише… три зуби.

— Чув я, — розповідав Іван Скибук, — про таке: в одного хуторянина на хліві хтось угледів крамолу — коньок на даху мав посередині ще одну вертикальну планку і візуально нагадував тризуб, і доповів у КДБ. Хазяїна добре потягали, пришивши йому політику. Ледь до суду не дійшло за ідеологічну неблагонадійність. Хоч, може, і випадково на хліві з’явилася фігура у формі символу України.

Але щодо патріотів, то, як наголошував Іван Скибук, їх у цьому краї було багато. І сьогодні достеменно відомі факти про діяльність упівців. Вони, зокрема, двічі відбивали у гітлерівців колону земляків, яких везли у Ратне для відправлення на примусові роботи до Німеччини.

А найповніше про дух тої пори сказано у книжці заслуженого журналіста України, багаторічного власкора «Волині» Петра Боярчука, яку він назвав «Дорогами болю». Є тут нарис про уродженця Самарів Федора Сидорука, що свого часу був засуджений на 10 років і на собі пізнав життя таборів, куди запроторювали «ворогів народу».

— Саме Федір Сидорук, — каже Іван Скибук, — показував мені у лісі те місце, де були закопані хлопці з УПА. У Самарах увічнена пам’ять воїнів–афганців, належно пошановано жертви Голокосту. А ось тих, хто свідомо проливав кров, втрачав здоров’я за Україну, чомусь рідко згадують. Я не раз піднімав перед громадськістю питання щодо увічнення їхнього подвигу, але — безрезультатно. У Самарах мав би стояти пам’ятник борцям за незалежність України. Поки ще тут живий спогад про безстрашних хлопців.

У цій хатині теж колись було життя.

«Мій дід в Америці заробляв доляри, щоб купити тут землю»

Найстаріший хуторянин — Семен Концевич. Семен Володимирович і про стару назву — Тризуб — згадав, і про те, як совєти змінили її на Червону Зірку. Зауважив, що ця назва так і не прижилася, — «Бігунами називали хутір, бо тут це прізвище було колись поширене». Чоловік уже в поважному віці. Йому — 88 років. За Польщі дитиною був. Але пам’ятає, що, як прийшли совєти, поляки, які теж тут жили, повтікали. Після війни хутір з такою назвою не міг залишитися без уваги — тут чи не найперш розвалювали хати, щоб і сліду не лишилося. І початкову школу, яка була за Польщі, закрили. Натомість відкрили на хуторі Грушка. Але все одно з часом люди вернулися сюди, до такого рідногцо прадідівського місця. Батько Семена Концевича, який перевіз хату на сусідній хутір Головище, де можна було будуватися, там і доживав віку. А як же сталося, що Семен Володимирович таки знову тут, на Тризубі, опинився? Коли про це зайшла мова, чоловік поринув у спогади:

— Дід мій їздив працювати в Америку. Заробив там долярів і купив тут землю. А моя мати народилася в Америці (вона — з 1914 року). Дід муляром хорошим був, житло будував. Він не раз їздив заробляти на чужину. Я багато чув від нього, як то довго кораблем доводилося пливти. Мені літ 15 було, як дід помер. А сюди, на Тризуб, я перебрався з Головища, як уже жінку мав, свою Катерину, і діти породилися наші старші. Купили ми собі хату і перевезли на дідівську землю, на батькове місце.

То був, за підрахунками подружжя Концевичів, 1966 рік (орієнтуються по тому, що найменшій дочці, яка народилася в 1965–му, був рік). На той час мали четверо дітей, а всього Бог їм дав шестеро синів і дочок. Коли Семен Концевич згадав про свого діда, то подумалося, що нічого за століття не змінилося: колись українці їздили на чужину в пошуках кращого життя і тепер така їх доля. Може, хіба трохи ближчими стали дороги: не за океан вони пролягають, а в Білорусь, Польщу, Росію. Сам Семен Володимирович, до речі, щоб на хату, яку в Головищі купив і на Тризуб перевіз, зібрати грошей, їздив два рази у Краснодарський край — на рис. Хоч, як пригадує, ще не давали тут будуватися, але самарівський сільський голова сказав йому: «Став хуткіше. У тебе діти, то нічого тобі ніхто не зробить».

Семен Володимирович і Катерина Петрівна Концевичі згадують молоді літа.

«Ще дівчуком мене Семен посватав»

Літньої пори на хуторі ми застали лише подружжя Концевичів — Семена Володимировича і Катерину Петрівну. Живе по сусідству, власне, на одному обійсті сім’я їхнього сина Станіслава. Але того дня він із дружиною був десь «на паях, де морква росте». А ще одна сусідка з двома дочками — на заробітках у Польщі. Отож небагатолюдно на хуторі. Приємно вразило те, як Катерина Петрівна, зайшовши до хати, де ми вже розмовляли з її чоловіком, швиденько взялася переодягатися. І спідницю святешню дістала, і блузку, і хустку поміняла на луччішу, як сказала. Стало зрозуміло, для знімкування не доведеться вмовляти, як це, не секрет, інколи буває.

Катерина Петрівна — жінка, про яких кажуть «людна». Спілкувалася з нами охоче. І найперш говорила про те, як то тепер добре, що вона молодша за свого Семена аж на дев’ять літ. У нього вже, мовляв, із здоров’ям поганувато, а вона жвавіша, то і за ним дивиться. Того дня вранці встигла чорниць назбирати у лісі, що неподалік від хати. Корову подружжя вже синові віддало, бо з нею їм трудновато, а овець таки не збувають — ще з десяток тримають. Не звикли сидіти без роботи…

Корову вже синові віддали, але з десяток овець хуторяни ще тримають.

Жінка родом із хутора Козовата. А як зустрілася з майбутнім чоловіком? З приводу цього такий спомин:

— Ми з дівчатами в колгоспі жито підчиняли (чистили на решетах від різних домішок. — Авт.). А Семен був їздовим. Ще з іншими хлопцями приїхав туди, де ми працювали. Я тоді була зовсім дівчуком — 16 літ мала. А мені дівчата, як хлопці вже поїхали, кажуть: «Катю, ох як на тебе дивився Семен!» А я на те: «Дивився, бо очі має». Дівчата своє правили за якийсь час: «Ой, Катю, побачиш, що він до тебе у свати прийде». Я далі «відбивалася»: «Ще мені треба рости до сватів — ви-но ідіть перш заміж (вони були старші за мене)».

— Приїде моя сваха з Білорусі, — розповідає Катерина Петрівна, — і не налюбується: «Я у вас, як на курорті».

А Семен справді заслав сватів. Одружилися Концевичі у 1956 році. Нареченому було 26 літ («вже по армії»), нареченій — 17.

— Тут, на хуторі, — каже Катерина Петрівна, — колись не дуже добре було, бо ж то — відлюддя, стояло тільки чотири хати (ще раніш, чула, було їх сім), а хутір Головище — трохи далі, за ровом. Але вже як постаріла, то кращого місця і нема. Пішла і недалеко від хати ягід набрала. Не на продаж — для себе. І гриби під поріг добігають. Торік то вже стільки їх було, що, скільки я тут, такого врожаю не пам’ятаю.

І спогад про те, як ще у ті літа, коли чекала їхнього первістка–синочка, ходила влітку по гриби і у Бір («це урочище, як до Ратного їхати»), і під Ліково, Дивино («то вже білоруські села»):

— Набереш кошілку, нести важко, бо ж живіт такий, що ось–ось родиш. І народила 4 серпня, незадовго до Спаса…

Хутірські стежки.

Виросли сини і дочки Концевичів. Пороз’їжджалися. Тільки найменший Станіслав з батьками. Подався якось на скиртування соломи у Білорусь і привіз собі дружину, яка родом із села Прохід цього ж Ратнівського району. Троє дітей уже ростять Концевичі–молодші. І можна бути певними, що то є продовження життя хутора, яким тішаться не лише його жителі, а й ті, хто тут зрідка буває.

— Приїде моя сваха з Білорусі, — розповідає Катерина Петрівна, — і не налюбується: «Я у вас, як на курорті».

Правда, на цьому «курорті» треба клято працювати. І знову повертається жінка до того, як добре, що найменший син залишився вдома. Бо інакше хто б ті паї, які дісталися від колгоспу, обробляв? Хто б беріг те місце, яке колись дід Володимир (а для Станіслава вже прадід) облюбував і купив за долари, зароблені в Америці?