У прикордонні з білоруссю, звідки могли піти росіяни, треба було бути готовими до евакуації населення.
Волинське село на прикордонні: тут моляться, щоб не було грози з блискавками, бо… здетонують міни
Зустрівшись із Галиною Зелик, старостою Гірківського старостинського округу, що на Любешівщині, ми розмовляли про те, як змінилося її життя за роки повномасштабної війни, яких турбот додалося до службових обов’язків. Це ж – прикордоння, й тут готувалися до найгіршого – коли у випадку наступу ворога з боку білорусі мешканців сіл треба буде евакуювати. Це – одна сторона. А є й друга: Галина Зелик – дружина прикордонника Віктора Зелика, який воював на Сході України й був важко поранений, тож їй довелося пройти й через таке, особисте випробування
На шляху до одужання було десять місяців лікування, реабілітації, сім операцій.
«Ми тут чули рух техніки на кордоні з білоруссю – страшно було…»
Сьогодні непоодинокими є випадки, коли чоловіки призовного віку намагаються незаконно перетнути кордон з білоруссю, зокрема й на Любешівщині. Як представник влади, староста Гірківського старостинського округу Галина Зелик добре обізнана із ситуацією. За її словами, і з Півдня України були правопорушники, і з місцевих мешканців, які хочуть таким чином утекти від війни, незважаючи на те, що територія в прикордонні замінована, тож можна підірватися. Ухилянтів затримують – якщо не тут, то на білоруській стороні, й передають нашим прикордонникам. А Галина Олексіївна пригадує, яким був настрій у лютому 2022 року:
– Наші хлопці бусами масово їхали у військкомат. Багато хто вертався з-за кордону, де мав хорошу роботу, і йшов захищати свою родину, боронити Україну. Серед них були й ті, хто вже, на жаль, загинув. Я думаю, якщо брати за кількістю населення, то наш старостинський округ – один із тих, звідки найбільше чоловіків пішли воювати, за числом добровольців – так само – в лідерах. У перші дні війни дуже страшно було. Ми тут чули весь рух техніки на кордоні з білоруссю. Готувалися до найгіршого. Велику роботу проводили щодо виїзду населення в безпечніші місця. Все підраховували – яку техніку маємо, скільки чоловік можемо евакуювати. Робота проводилася без розголошення, щоб зберегти спокій. Але ж треба було декого залучити, розподілити обов’язки між тими, хто безпосередньо займатиметься евакуацією. І хоч-не хоч інформація просочувалася. Люди захвилювалися – доводилося заспокоювати, переконувати, що критичної ситуації нема – просто це підготовка на випадок найгіршого, яка ніколи не зайва.
На четвертому році повномасштабної війни мешканці громади почуваються спокійніше. Але от знову пішла мова, що на кордоні з білоруссю плануються якісь навчання. І – той самий мандраж, бо якщо, не дай Бог, ворог тут піде, то села будуть приречені. Нехай це ніколи не станеться, але до всього треба бути готовими, й за цю готовність відповідальна староста.
«Без дозвільного документа поле не просапаєш і ягід чи грибів не збереш»
До Гірківського старостинського округу належать Гірки, Мукошин і Люботин. Після децентралізації до нього віднесено й Дольськ. А це те село, від якого до кордону з білоруссю – приблизно три кілометри. Тобто це вже та зона, де під час війни його мешканцям потрібні спеціальні дозвільні документи. Тож староста нині – ще й посередник між громадою й прикордонниками.
– У когось саме на тій території, якої стосується обмеження, – городи. Щоб без проблем обробляти їх, потім – врожай збирати, й потрібний дозвіл. І люди (дорослі й діти) мають ці документи, можуть вільно пересуватися, не порушуючи закону. Це ж не той час, коли прикордонники були в основному місцеві. Зараз їх і більше, й вони міняються, тож не можуть знати всіх в обличчя. От уже літо настало. Ягоди почнуться (правда, в цьому році мало надії на добрий врожай чорниць, бо вони померзли). У нас уже виробилася система, що люди, збираючись до лісу, повідомляють, в якому конкретно урочищі будуть. А я, в ручному, як мовиться режимі, узгоджую це з прикордонниками. Звичайно, є місця, куди не можна навіть із дозвільним документом.
За словами Галини Зелик, люди – законослухняні, бо таке обмеження – заради їхньої ж безпеки, адже у прикордонні є заміновані місця. І як застереження, нагадування, що живемо в час війни й треба це належно оцінювати, – випадки, коли вибухові пристрої детонували.
– Вперше, пригадую, – каже Галина Олексіївна, – в 2023 році, на Вознесіння, це сталося в селі Дольську – біля хреста-оберега. Якраз гроза насувалася, почало гриміти – тоді й детонували міни. Вибухнуло за хрестом. Хлопці-прикордонники, які там були, дивом залишилися живі, в тому числі й мій чоловік, який на той час служив у прикордонному підрозділі. Тоді були нарікання, що, може, військові, які мінували територію, щось неправильно зробили. А потім був ще не один випадок – міни здетонували і в селі Люб’язь , і на шляху, що веде до Дольська, а потім і в наших Гірках – після спрацювання вибухового пристрою на дорозі залишилася величезна вирва. З пів року, поки її засипали, доводилося лісом це місце об’їжджати. Вже всі молилися, щоб дощу, а тим більше – грозового, із блискавкою, не було.
Коли я дізналася про те, що за такий короткий період війна забрала ще одне, третє, життя земляка, то вже сама втратила свідомість.
Староста з вдячністю відгукується про людей, які підтримували її, були опорою, коли, здавалося, втрачала впевненість:
– Стільки дзвінків приймала, стільки питань було (щось десь пищить – і вже підозра, що поряд якась небезпека)! Я людей заспокоювала, а вони – мене. Згуртованість виручала, спілкування, коли й незручності, те ж саме відключення світла, сприймалося з розумінням: «Переживемо!». Дуже печальним був початок 2023 року – лише впродовж трохи більше місяця загинули три хлопці з Гірок». 4 січня не стало Вадима Шеремети, 23-го – Юрія Бедарева, а 7-го лютого – Юрія Колтуновича. Коли я дізналася про те, що за такий короткий період війна забрала ще одне, третє, життя земляка, то вже сама втратила свідомість. Переймаюся кожною втратою. Це так непросто йти до людей і сказати, що їхнього сина, чоловіка – нема…
«Після важкого поранення Вітя не міг говорити, але написав: «Я встану»
Посада старости й ті обов’язки, з виконанням яких вона пов’язана, зокрема в роки війни, це – одна сторона життя Галини Зелик. А є й друга: Галина Олексіївна – дружина прикордонника, який воював на Сході України й був важко поранений, тож їй довелося пройти й через таке, особисте випробування.
Віктор Зелик свого часу закінчив пожежне училище у Харкові – працював інспектором, начальником караулу в пожежній частині селища Любешова. Доля так повернула, що знає і міліцейську роботу, й лісогосподарську. А потім долучився до охоронців довкілля, влився в колектив Національного природного парку «Прип’ять – Стохід».
– Саме звідси Вітя пішов в АТО, – розповідає Галина Олексіївна. – Два рази – в 2016 -му та 2019-му роках він служив: перш – у 95-ій бригаді в Житомирі, згодом – у 14-й. Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік поїхав у військкомат (він же – учасник бойових дій, має досвід, тож однозначно, що осторонь не міг стояти). Але йому сказали: «Ми вас будемо викликати – чекайте». Тоді ж наплив добровольців був такий, що не встигали з усіма навіть поспілкуватися. І Вітя чекав до… 27 лютого, а тоді знову відправився у військкомат. Коли й цього разу одержав відмову, то поїхав у Луцький прикордонний загін і став на захист кордону.
З 27 лютого 2022 року Віктор Зелик був на кордоні з білоруссю – у Дольську, Ветлах, а коли навесні 2023-го дали команду їхати на Схід України, то зібрав необхідні речі («на збір мав лічені хвилини») й відправився на передову.
– Десь двадцять днів пробув там чоловік, – пригадує Галина Олексіївна. – Був прикомандирований до морської піхоти. 20 квітня стало для нас страшним днем. Мені зателефонувала медсестра, як вона представилася, і сказала: «Ваш чоловік знаходиться в лікарні Мечнікова в Дніпрі». Більше не треба було нічого говорити. Я зразу зрозуміла, чого Вітя там – останнім часом він не виходив на зв’язок…
Наступного дня Галина Олексіївна з двома синами – старшим і молодшим – та невісткою поїхали до нього. В кривавій сутичці з ворогом біля селища Новокалинове Покровського району на Донеччині Віктор Зелик отримав важке поранення – йому розбило щелепу.
– Вітю зразу впізнати не можна було. Ми навіть поспілкуватися не могли, бо він не говорив, – спогад про першу зустріч в лікарні і як ілюстрація до сказаного – записка з цього спілкування: «Я встану». – У Дніпрі чоловіка прооперували й через тиждень відправили в прикордонний госпіталь міста Києва. І там ми були біля нього, бо він не міг сам себе обслуговувати, його потрібно було годувати зі шприца дитячою сумішшю (сестри Віті допомагали – чергувалися зі мною, бо одному там, де стільки біди, важко було б бути весь час). У Києві чоловіка й поставили на ноги.
А потім було десять місяців лікування, реабілітації. Сім операцій переніс Віктор Зелик. Лікувався і за кордоном. За словами дружини, в Польщі робили досить важку операцію. Та найунікальніша була у Львові – вперше українські лікарі, котрі до цього вчилися, переймали досвід закордонних спеціалістів, самостійно пересадили з ноги кістку із судинами в щелепу. Операція тривала вісім годин, пройшла вдало, кістка прижилася. Здоров’я доброго чоловік вже не має, як каже дружина, бо ж то кістку з ноги забрано. Лікування, власне, не закінчилося. Але через десять місяців Віктор Зелик знову став у ряди прикордонників – він служить тепер у підрозділі 6-го Волинського прикордонного загону, у Ветлах.
І про відео, де закривавлений воїн кричить: «Не мучте мене, краще добийте»
Тепер Галина Олексіївна за тими світлинами, які в неї на телефоні, покроково може відтворити, яким був її чоловік, коли вперше побачила його після поранення, яким став після операції в Дніпрі, а потім – і наступних, якою то була радість, коли він зміг привітати дружину з її золотим ювілеєм, чи знову одягнув військову форму. Але жінка шукає, «найголовніше», що хоче мені показати, й каже:
– У мене є вражаюче відео, записане бойовим медиком Петром Коноплею на місці порятунку бійців на бодікамеру. Коли воно було оприлюднене на телеканалі ICTV, тоді й мої односельчани його побачили й мені надіслали, почувши, що один із поранених – мій Вітя…
Ми дивилися це відео із Галиною Олексіївною, а потім, вже вдома, ще й сама включала його. На ньому – біль і кров – те жорстоке обличчя війни, яке, зазвичай, залишається, за кадром. «Не мучте мене, краще добийте!», – кричить боєць, якому медик накладає турнікет на розтрощену ногу й кличе когось на допомогу, бо поранення таке, що одного турнікета – мало. А тому молодому хлопцеві, який у хвилину відчаю просить смерті, каже: «Мені не за те платять, щоб я добивав», і робить все для його порятунку.
А ось у кадрі – Віктор Зелик, що був поранений у цьому бою. В нього розбите лице. Петро Конопля питає, як він оцінює свій біль за шкалою від одного до десяти. «На три», – чує у відповідь. Медик радить йому лежати на боку, щоб не захлинутися кров’ю…
– Це відео Вітя побачив, коли був в госпіталі, – каже Галина Олексіївна. – Йому побратими скинули. А я – набагато пізніше. Чоловік не ділився ним зі мною – не хотів, щоб я дивилася на все це. Односельчани надіслали мені відео якраз тоді, як Вітя був вдома. Коли я його включила, то він, будучи в сусідній кімнаті, почув свій голос й дуже схвильовано-емоційно прореагував на те, що «секрет» розкрився.
Галина Зелик згадує, як багато біди бачила, коли була біля чоловіка в госпіталях. Вона знає, скільки то людей стоять під дверима операційної, за якими їх рідна людина, яку, на жаль, не вдалося врятувати, хоч лікарі робили для цього все можливе.
А починається порятунок ще там – на полі бою. Часто багато залежить від того, як була надана перша допомога, накладено той же турнікет. Як сказав журналістам телеканалу ICTV Петро Конопля, він «просто виконував свою роботу». Відео ж виклав, аби розшукати хлопців, бо не знав навіть їхніх імен. І знайшов. Молодий хлопець (Артем, як з’ясувалося), котрий просив, щоб медик добив його, вийшов на зв’язок зі своїм рятівником і сказав, що він «цілий». До речі, сам Петро Конопля – медик 35-ї бригади морської піхоти – був поранений у ногу в тому ж бою на Бахмутському напрямку. І настав день, коли вони всі зустрілися. Є фото, на якому – медик Петро Конопля, Віктор Зелик і Артем, котрий, правда, ще був у візочку, але – «цілий», і розтрощену ногу вдалося врятувати.
…У подружжя Галини й Віктора Зеликів – троє синів.
– Старший, Олександр – рятівник, зараз освоює професію сапера – таку небезпечну й таку потрібну в час війни. Середній, Вадим, як і батько, – прикордонник. Був майже пів року на Сході України – на Покровському напрямку. Він безпілотниками керує. Вам не передати, що я пережила, – каже Галина Олексіївна. – Слава Богу, перед Великоднем живий-здоровий повернувся. Зараз служить в 6-му Волинському прикордонному загоні, у Ветлах. А найменший, Андрій, якому ще тільки буде двадцять років, вчиться в Любешівському коледжі.
Про що мріє Галина Зелик? Звичайно ж, як і всі мами, про Перемогу, про те, щоб нарешті закінчилася ця кровопролитна війна, яка забрала так багато життів, принесла стільки горя…
Катерина ЗУБЧУК.
