Марія Батраченко народилася 82 роки тому в… концтаборі

Її матір – молоду вагітну українку, насильно вивезли на чужину в часи Другої світової війни. Пізніше, разом із малолітньою донечкою вони дивом уникли розстрілу. І це диво, здається, не покидало Марію ніколи. Сьогодні вона – невтомна творча сила Ковеля, активна громадська діячка, авторка двох книг, засновниця театру… А ще – символ віри і пам’яті, української ідентичності та незламності… Усього, що перегукується з викликами сучасної України.

 Я повертаю в один із ковельських двориків серед багатоповерхівок, піднімаюся східцями до квартири, у дверях клацає замок – і на порозі мене стрічає усміхнена, яскрава жінка, з неймовірною енергетикою – Марія Павлівна Батраченко. Вишукане вбрання, макіяж, прикраси – цей образ просто вразив своїм промовистим спалахом, своєрідним актом ствердження життя. Обирати світло не тому, що легко, а тому, що його має хтось нести. Тому що тільки це дає життєдайні сили рухатися вперед і бачити прекрасне навколо.

«Я захоплююсь своєю мамою…»

У товаристві Марії Павлівни – відразу захоплююче і цікаво. Притаманний їй артистизм у розповідях малює живі картинки реально, й ти разом і переживаєш жахливі події, і зачудовуєшся викладом та незвичайною манерою розмови. 

«Я народилася 7 червня 1943 року в столиці Австрії – Відні, – розповідає співрозмовниця. – Моя мама, (родом із Голоб) Євгенія Єфремівна – остарбайтер. Під час війни її, вагітну, разом з іншими хлопцями та дівчатами, запакували в один із вагонів, які стояли у Ковелі, і відправили в Німеччину. Батько був на війні – й не повернувся… Дуже важкий шлях мама пройшла на чужині… Спочатку із розподільчого табору потрапила на свиноферму. Там був пекельно тяжкий труд. Фермер знущався з них, бив, майже вбивав. А вона не зізнавалася нікому, що носить під серцем дитину. Інша ж країна, мови не знає. Я дуже захоплювалась своєю мамою! Тисячі і тисячі наших незламних українців пережили подібне! І вона тоді не знала, чи витримає це все. Але раптом, серед білого дня, під’їхала велика машина, звідки вискочили солдати в чорній формі – то були есесівці. Вони кинулися до фермера, тоді вистроїли усіх в ряд, вибрали серед них кілька наших і заб­рали. Мама ж була надзвичайно вродлива, висока, струнка, я завжди маленькою нею любувалася. Це її й врятувало. Ці солдати привезли їх до Відня у трудовий табір».

«Скільки хочете беріть у мене крові…»

В Австрії були вже значно кращі умови, вони працювали на пивоварному заводі у хорошого, людяного директора. Завдяки йому, маленька Марія з’явилася на світ у шикарних умовах віденського пологового будинку, які контрастували з жахіттями війни. Коли у матері раптово почалися перейми, директор не на жарт перелякався і сам завіз її до лікарні. «Австрійці були набагато кращі люди, ніж німці, я їм багато чим завдячую…» – каже Марія Павлівна. А народження у серці культурної столиці пов’язує зі своєю вдачею, особливими рисами, творчими нахилами, аристократизмом. Так вона отримала подвійне громадянство. Проте за кілька днів після народження зіткнулася із нелегким випробуванням долі – діагнозом раку крові. «Я вижила завдяки самовідданості австрійських лікарів та молоденького офіцера. Він став моїм донором, сказав: «Скільки хочете, беріть у мене крові», – згадує моя героїня слова своєї матері. – Мені її необхідну кількість й  перекачали. Відтоді я ні разу за своє життя не мала мороки з кров’ю».

Пізніше маленькій хворобливій Марії знову ж допоміг директор пивоварного заводу, де працювала матір. Дівчинка перенесла ще одну складну операцію на горлі, яка врятувала її від спадкового туберкульозу. 

Жахіття війни продовжували переслідувати їх. Невдовзі почались заворушення і вони потрапили до концентраційного табору Маутхаузен. «На його території горіло шість печей, в яких спалювали людей, – продовжує розповідь пані Марія. – Це був жах! Мене відразу забрали від мами. А її кинули у темну камеру-одиночку – без вікон, ні сісти, ні лягти… Як тільки наступала ніч, відкривалися шлюзи і камера наповнювалася водою. Мама до ранку стояла по шию у воді. І молилася тоді за мене, за свою маленьку дівчинку, бо не знала, де я і що зі мною…»

У Відні їх врятувала графиня

Одного дня її випустили, віддали маленьку Марію і разом з іншими у шерензі людей кудись повели. До натовпу вийшли австрійці, які жили поруч, і до них підійшла місцева жінка. Вона замилувалась Марійкою, йшла за ними і повідомила тоді матері, що їх ведуть на розстріл. Та в один момент місто почали атакувати американські літаки, австрійка вирішила врятувати їх, крикнувши, повзти у засіяне житом поле. Так вони сховались і втекли. Ця жінка виявилась знатною особою – графинею. Вона забрала їх до себе і дуже опікувалась ними. Матір Марії стала у неї покоївкою. І навіть після закінчення війни, коли остарбайтерів відправляли додому, не відпустила їх, попереджаючи, що це – небезпечно. «Я вас пізніше відправлю, – сказала ця жінка. І врятувала нас знову, адже багато хто, повертаючись тоді, потрапляв одразу у тюрми радянської влади, – мовить далі Марія Павлівна. – Матір кликали до Америки, а мене ця австрійка просила лишити у неї. Але мама твердо вирішила, що ми – українці, і повернемось тільки на Батьківщину. Моя мама – істинна патріотка. Ми повернулись на рідну Волинь у 1946 році».

Нерозгадана таємниця матері

Вони приїхали на хутір Угольщина біля Голоб, де жили батьки матері. Проте і тут на них чекали випробування. Матір потрапила під пильне око радянської влади. Документи Марії змінили, щоб приховати її народження в Австрії. В якийсь момент мама зникла, на кілька років. Уже в дорослому віці пані Марія зрозуміла – її викрав офіцер КДБ, щоб врятувати від чергового уже радянського концтабору. Де вона була, не знає ніхто. «Я все допитувалася: «Мамо, то вже ж пройшов час. Вже зараз наша Україна. Ну скажи, де ти була?»… Ви знаєте, не розказала. В чому справа, я навіть не знаю. Можливо, вона ту людину не хотіла підставити, чи боялася чогось… І оце в мене єдина таємниця зосталася про мою матір», – з жалем констатує Марія Павлівна.
У 2003 році вона відвідала Австрію та пройшлася слідами матері. Про цю подорож написала у своїй статті до місцевої газети «Європа очима ковельчанки».

Після 40 років російський філолог стала українським психологом

Незважаючи на складне дитинство, чи, можливо, завдяки випробуванням долі, Марія Батраченко виросла талановитою та цілеспрямованою особистістю. На хуторі в бабусі і дідуся їй було добре. Вона досхочу милувалася розкішною природою та розвивалася, з раннього віку виявляла здібності до малювання та письма. 

Закінчивши школу, Марія Павлівна дуже хотіла вчитись на журналіста. Втім у Львів вступити не вдалось і вона стала студенткою Ростовського педагогічного інституту, де здобула професію російського філолога. Там вийшла заміж. Згодом зайнялась науковою роботою, друкувала статті у журналах, отримала звання наукового кореспондента. Разом із тим навчалася в Академії мистецтв. Адже жага малювати і творчий поклик ніколи не покидали її. Сімейне життя, на жаль, не склалось, через три роки подружжя розлучилось. А через хворобу мами вона стрімголов повернулася в Україну. І дуже тішиться, що покинула тоді ненависну росію. 

Це був жах! Мене відразу забрали від мами. А її кинули у темну камеру-одиночку – без вікон, ні сісти, ні лягти…        

Після повернення до Ковеля Марія Павлівна стала викладати в місцевому училищі. Вона завжди надихалась ентузіазмом. Адже коли згодом російська мова перестала бути затребуваною, а їй на той час було лише за 40, не бажаючи сидіти без діла, пані Марія вирішує здобувати ще одну освіту. І їде до Луцька, щоб вивчати психологію. «Було 40 людей на одне місце! – пригадує вона тодішній конкурс. – А знаєте, чим я виграла? Я на всякий випадок взяла із собою фарби і олівці. Завжди їх зі собою тягала: може мені десь людина сподобається і я портрет напишу… Психологія тоді у нас ще тільки розвивалася. Тож на дошці пишуть завдання: «Хто ти така? Хто ти такий? Ти можеш відповісти в будь-якій формі». Я беру в руки олівці і відповідаю 20-ма малюнками! Наприклад: я – кішка. Якщо мене гладять, я люблю людей, якщо мене б’ють – тікаю. Я – одинока, зображую монашку на фоні монастиря… Весь деканат зібрався подивитись на це чудо», – сміється винахідлива співрозмовниця.
Такий творчий підхід до вступних іспитів вразив приймальну  комісію, і її зарахували до університету. Через два роки як дипломований спеціаліст, вона працювала уже психологом. 

Друге кохання і подорожі світом

Життя Марії Павлівни Батраченко сповнене не лише професійних звершень, а й особистих драм та перемог. Вона вдруге несподівано для себе у 69 років вийшла заміж. Її чоловіком став заслужений артист України – головний балетмейстер Ансамблю пісні і танцю прикордонних військ Юрій Топілін. З Юрієм Семеновичем Марія Павлівна познайомилася в Києві. «Мене запросила в гості подружка на ювілей. На гостині був і Юра. Він мені сподобався одразу. Але мріяти про серйозні стосунки було безглуздям: він – киянин, артист балету. Через трохи Юрій здивував мене телефонним дзвінком. Так ми цілий рік спілкувались. І тільки потім відбулась доленосна романтична зустріч в Києві. Після цього ми їздили один до одного в гості. Раптом він мені запропонував заміж, хто б міг подумати? Я почувала себе як в юності…» – емоційно і з трепетом згадує вона. Після шлюбу чоловік переїхав жити в Ковель. На жаль, Юрія Топіліна кілька років тому не стало. За п’ять з половиною років спільного життя подарував Марії Павлівні можливість відвідати п’ять країн світу. Вони їздили у Грецію, Єгипет, Туреччину, Палестину та Ізраїль. Жінка захоплено розповідає про це, показуючи величезний альбом спільних фотографій, де живе пам’ять про подорожі та спільне життя.

«Я люблю людей – і люблю слово» 

Енергія, бажання творити і бути корисною людям занурили Марію Павлівну в громадську діяльність. З 2003 року вона працює у міській раді ветеранів, де спочатку була секретарем, а потім очолила її. Там вона кардинально змінила усе, перетворивши осередок на бурхливий центр культурного життя. Марія Батраченко заснувала три ансамблі та, що найважливіше, ветеранський аматорський театр «Осіннє золото». Цьогоріч йому виповнюється 16 років. Вона сама натхненно писала сценарії та малювала декорації. Активно збираючи акторську трупу, об’єднала людей поважного віку, яких захопила цікавою сторінкою яскравого життя. «Кайдашева сім’я», «Цигани», «Наталка Полтавка», «Ой, не ходи, Грицю», «За двома зайцями»… – це далеко не всі постановки, які підкорювали глядачів, зривали овації скрізь, де б не виступав театр. Вони гастролювали не лише по Україні, а й у Польщі та навіть у Берліні. Марія Павлівна з гордістю зазначає: «Я їм подарувала сім п’єс, у мене своя родзинка – за сценарієм є ведуча – оповідач. Старалася так ставити, щоб люди виходили після вистави з просвітленими обличчями, з окриленими серцями, щоб про усі проблеми забували… Зараз у театрі наймолодшим – 60, найстаршій – 86. Ви знаєте, як вона грає? І танцює, і співає!... Театр і надалі розвивається, а наш мер обіцяє підтримати цей унікальний колектив. Адже про наше місто мають знати всі!».

Втім, Ковель уже став прикладом для інших міст в Україні, створивши першим Університет третього віку. Біля його витоків була і Марія Павлівна. Цю ініціативу вони перейняли у Польщі. Згодом Марія Батраченко заснувала мистецький факультет, де сама викладала. 

У 2017 році жінка отримала найвищу ветеранську нагороду – відзнаку «Почесний ветеран України».
Вона – авторка двох творчих збірок: «Місячний лабіринт», куди увійшли поезії молодості, та «Моє життя – калейдоскоп», у якій зібрано вірші, оповідання, п’єси та статті. З 2003 року – позаштатний кореспондент місцевої  газети «Вісті Ковельщини». «Всі дивуються особливому стилю моїх публікацій. А тут все просто: я люблю людей і люблю слово», – каже співрозмовниця.

У свої 82 роки Марія Павлівна продовжує залишатися активною і є яскравим прикладом непересічної сили духу, таланту та відданості людям. «Моє життя – яскраве, – підсумовує Марія Павлівна. – Я всім задоволена, погано лише одне – я на старості одинока. Але ж мене оточують хороші люди, які поважають і люблять мене. 21 рік я працюю для них на ентузіазмі. Мене тримає мій рух. Бо завжди у житті з людьми я омолоджувалася, оздоровлялася…». 

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ