З Бучі, де вбивали, – у Францію, де обіймали

Війна, розв’язана росією проти України, окрім того, що принесла незліченне лихо, проявила надзвичайну мужність та людяність українців та взаємопідтримку. А ще показала: в які краї не заносила б доля наших людей, є частка таких, що вони не мислять себе без України. 

Цей матеріал – інтерв’ю із Мариною Гончар, мешканкою Бучі, міста у якому окупанти у перші дні війни наповну показали свою звірячу натуру. На щастя, пані Марині із синами вдалося оминути найстрашніше. Жінка розповіла свою історію та як психологиня дала поради, як не допускати виснаження

Марину Гончар її знайомі знають як засновницю центру розвитку та творчості «Твій простір», власницю дитячого садочка «Їжачок» у Бучі. А ще вона – психологиня з душею архітекторки, одна з тих жінок, яких називають символом стійкості, людяності та відданості своїй справі.

– Як розпочався шлях психолога?

– Я мама двох синів. Коли в 2014 році мій чоловік вирушив на Схід боронити нашу країну, постало питання, як мені самій підняти на ноги дітей, як правильно виховати справжніх чоловіків, адже я тепер і за маму, і за тата. У дітей є гуртки і багато всього іншого. Тоді я зрозуміла, що час здобувати другу освіту психолога, це було і актуально, і цікаво для мене. За першою освітою я – архітектор. Щодо творчості, то я могла проявляти себе на різних майстер-класах, які проводила в своєму центрі розвитку у Ворзелі, що біля Бучі.

– Як змінилося ваше життя після 24 лютого 2022 року?

– Життя змінилося повністю. Хоч всі і говорили про повномасштабне вторгнення, але до кінця в це ніхто не вірив. Я була вдома з дітьми у Бучанському районі, у Ворзелі, і зовсім не очікувала бомбардувань, справжніх танків під вікнами та врешті-решт окупацію. Коли почалися обстріли та підходили вороги, то стало дуже небезпечно, ми ще й знаходилися недалеко від основної траси на Київ. Тоді всі почали в чатах будинку писати, де можна знайти якийсь підвал, про повноцінне укриття мова тоді не йшла. Я сказала, що мій центр знаходиться на куті будинку на цокольному поверсі, тож його можна зробити укриттям. Приміщення приблизно 120 квадратів – то не мало, не багато. В принципі у центрі розмістилася велика кількість людей, навіть з інших будинків приходили налякані сусіди та просилися до нас. Дітям поробили спальні місця, а дорослі сиділи під стінками. Чоловіки тоді по черзі чергували, бо ми були в оточенні. Окрема тема про їжу взагалі, як ми і де готували, де здобували ту їжу, бо всі запаси домашні скінчилися. Електрики не було, нічого не було, мов печерні люди виживали. росіяни аптеки побомбили, то хоч якісь ліки можна було взяти та засоби гігієни. Одним словом – було дуже ризиковано там перебувати, і я розуміла, що потрібно виїжджати звідти.

– Як і коли змогли виїхати з окупації?

– 9 березня ми вирішили виїжджати на свій страх і ризик, на той момент  ще не знали про евакуацію. Коли дісталися нашого блокпосту, назустріч їхала колона на евакуацію людей у Бучу і Ворзель.

Великою проблемою було паливо, хоч всіх і попереджали до вторгнення, що треба заправитися, але були величезні черги, тож на дуже велику відстань моя машина не була розрахована, а тепер навколо все знищено, тож авто немає де заправити. Плюс я зливала трохи палива хлопцям із ТрО, які приходили і просили його. Напередодні цих страшних подій в мого старшого сина був день народження, і йому подарували мопед. Він згадав, що він заправлений. Звідти через трубку перелив мені в машину палива. Щоправда, це був перший досвід, то ще й трохи напився тої речовини. Я тоді хвилювалася, що ще десь станемо в автівці і не зможемо далі їхати.

На першому ж блокпості чую від росіян: «Чего ж вы плачете? Мы приехали вас освобождать». Сльози так і находили на очі від цього приниження, яке ми відчували.

Врешті-решт нас підготували до виїзду. Потрібно було білі прапори зробити, написати: «Діти». Люди, які залишалися в підвалі питали, чи я їх не вижену, бо їду. Звичайно, про це і мови бути не могло, вони всі залишилися, речі так само. Ми з собою не брали майже нічого. Єдине, що з нами в машині була ще й інша родина з дитиною. Виїжджали разом. Було настільки страшно їхати через два російські блокпости, ще й бачили ці розстріляні автівки. Ми виїжджали якимись нестандартними маршрутами, тому що і мости, і багато що було уже розбито. Сину з тим бензином було постійно погано, захитувало, але спинитися ми не могли. На першому ж блокпості чую від росіян: «Чего ж вы плачете? Мы приехали вас освобождать». Сльози так і находили на очі від цього приниження, яке ми відчували. Руки піднімали, показували, що ми беззбройні. Окупанти не розуміли, що вони не звільняють, а буквально нищать нас. Коли ми нарешті побачили українських військовослужбовців з синім чи жовтим скотчем на руці замість червоного та білого, то відразу стало легше. Багато людей плакало від щастя. Зараз як психолог розумію чого так відбувалося, а тоді я переживала сильний стрес, як й інші люди.

Коли ми нарешті з окупації виїхали, були шоковані тим, що ходять люди, є заправки, все працює. Поки ми сиділи в Ворзелі, то до кінця не розуміли, яка ситуація, які території окупував ворог, що відбувається взагалі в країні.

–  Куди рушили після окупації?

– Спочатку планували на захід України, а далі через рідних та знайомих дізналися про Францію. Не встигли виїхати з окупації, як мене переконали, що краще зі знайомими вирушити за кордон. Ми тоді на кордоні стільки простояли, ще й боялися кудись вийти з тої  автівки. Хоча я згадую, що були шелтери. Можна було поспати не в холодній автівці, а там. Проте нами тоді керував щойно набутий досвід, ми думали, що треба триматися разом, бо тільки так ми будемо в безпеці.

– Як вас зустріли у Франції?

– Було складно. Разом з іншими українцями ми добралися до Франції, де нас розкидали по сім’ях. У Франції ми жили в мальовничому місті Сан-Ремі-де-Прованс. Проте, як тільки ми приїхали, набігло багато журналістів, щоб робити розголос та певно звітуватися, що ми тут. Плюс робили акцент на нас, бо ми з Бучі та на ще одну родину з Маріуполя. Так відбувалося тому, що ми, дійсно, бачили війну на власні очі. Інші люди виїжджали з більш мирних місць, користуючись можливостями поїхати за кордон. Деякі з них взагалі мали дуже дивну позицію.Французи відразу організували навчання для дітей, їх влаштовували в ліцеї. Коли я кілька діб проводжу за кермом, а перед цим сиджу в підвалі тривалий час, то відверто хотілося в душ та просто відпочити, а не десь з кимось спілкуватися та проводити час. Звісно, ми не могли відмовлятися від всього, що пропонували, бо це не ввічливо для них. З точки зору психології можу пояснити нашу поведінку. Проте ми вдячні французькій стороні за допомогу, за те, що вони організовували культурне дозвілля та багато куди нас запрошували. Була проблема з мовою, бо англійською вони не спілкуються. Для них це, як у нас російською почати говорити.

– Чи шукали Ви роботу у Франції? Змогли там облаштуватися?

– Я знайшла роботу з невеликою заробітною платою, але цього вистачало. Проблема була в тому, що я переживала за людей, які не виїхали. Труднощі були зі зв’язком та розумінням ситуації вдома. Плюс у старшого сина був підлітковий, перехідний вік, і він дуже хотів назад в Україну до друзів, у свою школу. Коли з часом приїхали мої батьки, то з ними повернувся син на Батьківщину. Це додало труднощів, бо я почала дуже хвилюватися за нього та рідних, тож розуміла, що буду повертатися назад.

У Франції я зустріла схожими за духом і громадянською позицією жінок. Ми проводили ярмарки, збирали гроші на допомогу ЗСУ. З часом зареєстрували Асоціацію українців у Провансі. Стали організовувати більш масштабні концерти, ярмарки та різноманітні заходи, щоб познайомити французів із нашою культурою та творчістю. Плюс майстер-класи проводила з виготовлення свічок. Вже з часом почала працювати, а згодом повернулася в Україну.

– З поверненням на Батьківщину почали знову працювати психологом?

– У Ворзелі є благодійний фонд, який відкрив центр надання психіатричної допомоги. Було дуже багато людей, яким необхідна підтримка, але немає можливості брати приватні консультації у спеціалістів. Я півтора роки працювала в центрі кризової допомоги і з дорослими, і з дітками, на яких сильно вплинула війна.

Наразі працюю зі своїми клієнтами, які давно зі мною в терапії. Також, що центр, що садочок відновили свою роботу.

– Щоб порадили українцям?

– Я б не зводила це до загальних порад. За цей час я бачу інше: люди дуже по-різному проживають війну, і це нормально. Те, що для одного є витримкою, для іншого може бути виснаженням.

Як психолог, я зараз часто стикаюся з відкладеними реакціями – коли люди трималися довго, а потім різко «накриває»: тривога, безсилля, емоційні зриви, проблеми зі сном. Це не слабкість, а природна реакція психіки на перевантаження.

Тому найважливіше – не ігнорувати свій стан. Якщо стає важко, якщо змінюється поведінка, сон, емоційний фон – це вже достатня причина звернутися по допомогу. Не потрібно чекати «критичної точки».

Окремо скажу про жінок, які зараз тягнуть на собі дуже багато. У роботі я бачу, як вони звикають функціонувати «на межі» і перестають помічати власну втому. Але виснажена мама не має з чого давати опору дитині. Тому турбота про себе – це не додаткова опція, а необхідна умова, щоб витримувати цю реальність і залишатися в контакті з дітьми.

Вікторія ЛУЦЮК, студентка ІV курсу факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Про доньку-Героїню Ольгу Кулікову її батькам у Нововолинську нагадують фото і спогади....