Закопала… весільні рушники
— І де ж її лихий носить? — скрикнув старий батько Яким, сердитим оком обвівши жінку. — Гроза така — світу не видно! Ніби небесну баню прорвало
Вечоріло. Блискавки розчахували небо. Гриміло. А дощ періщив як з відра. Жінка, простоволоса, у мокрому–мокрісінькому лахмітті, брела грузькою дорогою до села. У руках — кошик із кількома грибами. Уляна (так звати жінку) зупинилася, простягла руки до неба. Мовби заряджалася від грози. І дощ перестав…
П’ятдесяте літо переступила дивачка. На її лиці — переконливі сліди колишньої вроди: біле, з ледь помітним усміхом, обличчя, брови виразним шнурочком, от тільки в гарних ожинових очах — вічна туга.
… У юності Уляна була красунею і багачкою. Чимало хлопців задивлялися, коли вона йшла селом. Горда, незалежна. На жодного з них і не гляне.
Ходила жінка найближчими селами. Кому яйце, кому грибочка залишить. Хто копійчину таку-сяку дасть, а хто прожене. А дітвора дражнила її, цькувала собаками.
Якось до млина, що належав Якимові, збіжжя привіз Олексій, хлопець із сусіднього села. Високий, плечистий, пшеничне волосся, а очі — два темно–сині озерця. Дівчина одразу потонула в них. Кохання піднімало Уляну до небес і палило водночас. Почали зустрічатися… Коли батько дізнався про це, нагримав: «За Кирила, а не босяка Олексія, скоро рушники подаватимеш!» Нічого не відповіла. Усю ніч проплакала. А ледь–ледь засіріло надворі, взяла рушники і побігла. Край лісу їх закопала. Щось стиснуло в грудях — і вже не відпускало. Світ спорожнів, став байдужим…
Коли народила мертве дитя, щось дивне стало коїтися в її душі. Батько — до знахарів із дочкою, та жоден не взявся її лікувати. Лишень руками розводили… Не раз люди бачили біля лісу Уляну — шукала свої рушники.
… Минали літа. Ходила жінка найближчими селами. Кому яйце, кому грибочка залишить. Хто копійчину таку–сяку дасть, а хто прожене. А дітвора дражнила її, цькувала собаками.
У добрих людей затримувалася. Жебоніла довго–довго. І не скажеш, що жінка неспована розуму. А її передбачення завжди справджувались.
… Ховати Уляну прийшло небагато людей. Ніхто в найближчих селах не назвав дівчину її ім’ям. А коло могили через деякий час виросла берізка. Восени золотими іскорками зігрівала добрих і поганих людей.
Василь ГОЛЮК.
