Кілька крапель легких любовних чар… Історія на вечір

Колись літо тривало вічність. А тепер, здається, – оце лиш був понеділок. І за мить – суботній ранок. 

Мій демон сидить замріяний, слухаючи монотонний рясний дощ і повільно помішує свою каву, в яку хвилину тому влив кілька крапель темно-червоної рідини. Купідонове зілля. Цікаво.

– Хочеш когось причарувати? 

Він сміється.

– Не коментуватиму. Як ти кажеш – не підтверджую і не заперечую. Поділитися з тобою?

…Хм. 

Велика спокуса сказати «так». Бо чому б і ні? 

Це зілля не страшне – воно просто підсвічує об’єкт у натовпі інших, надає йому ореол привабливості. Об’єкт починають бачити. 

А саме цього, щоб помітили, – зазвичай і не вистачає, аби розпочати історію і згодом стати для когось єдиним із тисяч тих інших, з якими ми перетинаємося, змішуємося, зливаємося у людських потоках на вулицях міст.

У непомітності минають дні, тижні, місяці і роки. Люди, наповнені вином любові, у нерозділеності перестоюють і гіркнуть. А кілька крапель легких любовних чар можуть врятувати ситуацію.

Люди, наповнені вином любові, у нерозділеності перестоюють і гіркнуть…

Демон відпиває перший ковток кави і дивиться десь вдалину, за густо вкрите краплями вікно, за яким стоять мокрі рожеві троянди.

– Колись давно, в часи, про які ти забула, я хотів спокусити жінку. Дружину старого відлюдькуватого баронета. Я бачив, що їй нудно, вона була легкою здобиччю, тому спочатку у їхніх володіннях заблукала когорта молодих мисливців, а тоді я підлив кілька цих чарівних крапель у потрібні келихи з вином. Далі – просто спостерігав… 

Він дивиться на мене, очікуючи реакції на гачечок, який закинув. У безоднях його очей виблискують золоті іскри. Як завжди, коли він тішиться якимось підступом. 

Ці іскри. І дощ. І Купідонове зілля.

Мені здається, що я пам’ятаю… 

Його губи були – як лук Купідона. Дивний чуттєвий вигин. Лінія моєї згуби. 

Лиш побачивши, я захотіла торкнутися його вуст, обвести той вигин вказівним пальцем, наслідуючи Творця, який вигадав цю досконалість. 

Його губи були моя аритмія. Його погляд – перехоплення мого дихання. 

Мисливець за моїм серцем.

Той погляд був, як у небезпечного хижака, здатного вмить перетворитися на стрімку стрілу, наздогнати і вбити. Але він любив гратися зі здобиччю.

І це якраз те, що ставалося між нами, коли відстань між ним і мною прагнула до нуля. 

Потім я собі не раз думала, що річ у тих губах, на яких зазвичай фіксувався мій погляд, і я одразу хотіла, щоб він мене цілував, бо лиш він так цілував – поривчасто, ніжно і вимогливо, залишаючи сліди від тих поцілунків на моїй шкірі. 

Але річ була не в них. А у чомусь – первісному і тваринному, що жило у ньому і заворожувало. 

Магнетизм цей не мав нічого спільного з високим, це було зовсім не про метелики, а про дивний жагучий вогонь, який нуртував, захоплював і затягував у темний вир. 

І щоразу, коли я хотіла, щоб він мене цілував, його губи залишали на мені сліди, ніби тавра власника, щоб я пам’ятала, – він є, він існує, я його не вигадала. 

І колись, можливо, навіть в іншому житті, він цілуватиме мене знову. 

Чар-зілля. Ну що ж…

– Шкода, я не врятував його, коли він вплутався у чергову бійку з якимось «потолоччям». Я був зайнятий. І та дівка була надто гарна, щоб відволікатися на всіляку середньовічну повсякденщину з брязкотом зброї. 

– Звісно. Таке життя? 

Демон стинає плечима і поблажливо усміхається:

– Поділитися зіллям? Можу відкоркувати вино, так навіть дієвіше.

– Ні.

Він вдавано скрушно зітхає, вирушаючи до шафки:

– Ні, то і ні. Однаково я відкоркую. Навіть я відчуваю, як стискається пружина часу – а як витримувати тиск?

Коли ти навіть закохатися боїшся… 

Наталка МУРАХЕВИЧ, оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор.