Із двадцяти років подружнього життя лише сім вони були поруч, але ні табори, ні тисячі кілометрів розлуки не змогли розлучити їхні серця.
Валентина Попелюх: жінка, якою «напоєні десятки віршів» Василя Стуса
На банкноті номіналом 2 000 гривень, яку Національний банк України ввів у готівковий обіг 4 вересня, – портрет Василя Стуса, доля якого стала одним із найтрагічніших символів незламності українського духу XX століття. За свою непохитну проукраїнську позицію видатний поет-шістдесятник, перекладач та правозахисник провів 12 років у радянських таборах та засланні. Він став уособленням інтелектуального спротиву тоталітарній системі та загинув у неволі, так і не зрадивши власних переконань. І все ж він був щасливий… Це щастя – в коханні, яке було подароване йому Богом
«Ми з Тобою, Валю, вже в історії – тож будьмо гідні місії своєї»
«Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою», – дослівно так писав Василь Стус своїй дружині Валентині Попелюх. Вони одружилися в 1965 році, зазначає видання ukrainky.com.ua. Історія їхніх стосунків описана багато разів – востаннє у фільмі «Заборонений». Це було щире, глибоке кохання. Для Василя Стуса – до останнього дня життя і жахливої смерті в ув’язненні. Їхній шлюб тривав 20 років, з них лише 7 років пара жила разом, решту часу Василь Семенович провів у таборах. І весь цей час писав своїй Валентині…
«Ми з Тобою, Валю, вже в історії – тож будьмо гідні місії своєї. Я – як непокірний протестант проти зла, Ти – як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди. Тримай голівку свою повище, бо Ти – молодця моя, славна моя, безсмертна моя. Бо Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою».
У 1973 році до дня народження дружини Стус написав їй з ув’язнення вірш із фрагментів текстів улюбленого Рільке:
«Я люблю так глибоко,
так високо, так неосяжно,
як (наскільки) моя душа
сліпо багата,
коли вона своє буття
відчуває і вічність.
…І якщо є Бог,
хочу тебе більше любити
після смерті».
«Я ж не вибирала поета. Довго не знала про його захоплення»
Валентина Попелюх не була публічною і завжди уникала уваги преси. У 2008 році вона розмовляла з Надією Кир’ян з видання «Слово просвіти». В цьому рідкісному інтерв’ю розповіла і про знайомство зі Стусом, про його смерть і про віщий сон, що наснився перед його арештом. А познайомилися вони так:
– Пам’ятаю, їхала в метро. Раптом хтось – раз! – опустив руку на моє плече – і побіг далі по ескалатору, – розповідає Валентина. – Думаю: ще чого? Ну, біжи, біжи. Зійшла вниз, вийшла на перон, уже забула про це. Підходжу до електрички, дивлюся – ходить з книжечкою, читає. Ну, думаю, добре, хай читає. Пішла наперед у якийсь вагон, їду собі. Жила тоді у Святошині. Іду до хвірточки. Озираюся – стоїть, усміхається. Так і познайомилися. Він жив поруч, в Академмістечку, у гуртожитку. Приїхав навчатися в аспірантурі. Раніше не зустрічались…
Чому саме за нею тоді пішов? З цього приводу Валентина розповідала:
– Про це я думала вже тепер. Мабуть, на це була Божа воля. А тоді так мало було часу, щоб поговорити, осмислити… Жили, як у колесі: справи, клопоти, хвилювання. У Василя то роботи нема, то є; люди приходять, а тут син, Дмитрик, маленький, хворобливенький був… А потім раптом – ґрати… Сни були дивні. Тоді я не розпізнавала, що за ними, тепер думаю, що вони – віщі. Можливо, якби прислухалась – можна було б щось змінити. Наприклад, коли його вперше забрали, мені наснилася дорога, якою Василь іде – і не озирається. Я дивлюся йому вслід… У цю хату він уже не повернувся…
Він писав їй із неволі про любов, яка має пережити їх обох, а вона чекала його крізь роки таборів і заслання.
Доля звела Валентину Попелюх із поетом. І це те, що, як розмірковує вона, було несподіваним:
– Я ж не вибирала поета. Довго не знала про його захоплення. Спершу ми з ним ходили на спортивний майданчик, грали у бадмінтон. Зустрічалися майже рік. Вірші почав читати через деякий час після знайомства. Спочатку Пастернака, то був період його захоплення цим поетом. Потім присвятив вірш мені, тоді зізнався. До речі, цього вірша у книжках не знаходжу. Про літературу говорили нечасто. Василь мені часом давав читати свої твори, більше статті. Колись мене похвалив: «У тебе гарний смак».
І через роки дружина Василя Стуса стоїть на тому, що ніколи не пошкодувала, як все складалося:
– В наших стосунках, мабуть, усе було правильно. Часом сперечалися, найчастіше з приводу виховання сина. Він дотримувався «крайніх» поглядів. Вважав, що його син повинен бути таким, як і він. Не розумів, що це все-таки дитина, яка виросла в інших умовах. Особливо це було відчутно, коли повернувся з таборів. Коли забрали – синові було п’ять років, коли повернувся – дванадцять. Звичайно, виникали непорозуміння.
Василь сам був Божим дитям. Маму дуже жалів. 1979 року писав Дмитрові з таборів: «Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес…
Тяжко жили – мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам’ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта – латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна в чому…»
«Василь – за ґратами! Абсолютно позитивний чоловік. Це – сон»
Коли чоловіка арештували й засудили, то це було, за словами Валентини, як уві сні:
– Здавалося, що це вже скоро скінчиться. Коли вперше приїхала на побачення до Василя, думала: «Цього бути не може. Василь – за ґратами! Абсолютно позитивний чоловік. Це – сон». І коли мене викликали до КДБ, казали: «От він такий-сякий…», то я спитала: «Що ж він зробив? За що?»
У непростій ситуації, саме чоловік підтримував дружину, і про це таке зізнання:
– Як його не стало – наче світ змінився. Одразу прийшла самотність…
З приводу цього найстрашнішого, за чим прийшла самотність, Валентина розповідала:
– У ті жахливі дні Дмитрик якраз був у війську під Москвою, в «стройбаті», я дуже хвилювалася і поїхала до нього. Ночувала у якійсь хаті з тарганами. Наступного дня (саме на початку вересня) прийшла до сина – і сидимо як укопані, не можемо ні про що говорити. Якесь дивне відчуття порожнечі: ні він мені нічого не каже, ні я йому. Потім кажу: «Знаєш, Дмитрику, я, мабуть, поїду додому». Хоч могла ще день побути, однак поїхала.
Приїжджаю, а там телеграма: «Ваш чоловік помер». Я в розпачі. Подзвонила до Євгена Пронюка. Даю телеграму: «Я виїжджаю». Замовила труну, квитки. Узяла Риту Довгань і сестру. Заїхали дорогою по Дмитрика, його відпустили з армії. Приїхали. Викликає мене начальник і каже: «Ми вже поховали! Можемо вас відвезти на цвинтар».
Я до них: «Я ж вам дала телеграму». «А нам не було де зберігати». Хоч там такі холодні ночі… Він, бідолаха, напевно, від холоду й помер. Як це сталося, ми й досі не знаємо… Ми сіли біля могилки. І вони тут стоять.
Кажу: «Відійдіть звідси! Я не хочу вас бачити!» Правда, послухалися, відійшли. Ми посиділи, поплакали – і поїхали.
19 листопада 1989 року тіло Василя Стуса перепоховали на Байковому цвинтарі. Вшанувати Василя прийшли майже 100 тисяч людей. Валентина розповідала:
– Це дуже складна історія. Труну віддавати довго не хотіли. Посилалися то на карантин, то на якісь інші причини. Допомагали забирати друзі, родичі, письменники… Станіслав Чернілевський знімав фільм. Під час переїзду перешкоджали – пробивали шини. Раптом щось змінилося – дали дозвіл...
У листах, що отримувала Валентина Попелюх, поет писав: «І я ще колись візьму тебе за підборіддя і скажу Вертерові слова: «Така вже моя доля – прикрити тих, кому я мусів би дарувати радість»».
Вони зустрілися на небесах 25 березня 2022 року. Пані Валентині було 84 роки. Вона померла від тяжкої хвороби, на руках сина Дмитра.
«Під час вибухів, у селі під Києвом, де тривають бої…», – повідомила її невістка Тетяна Стус…
Василь Семенович напевно нарешті взяв її за підборіддя – ніжно, тепло, віддано – так, як кохав її за життя…
Джерело: ukrainky.com.ua.
Марина ЛУГОВА.
Зараз також читають: 40 невинно убієнних українців у Польщі допомогла віднайти прямо з Луцька пенсіонерка Ніна Бачинська.