Історія Незламного: «Коли втратив ноги, перша думка була про те, чи зможу ще станцювати з дружиною…»

Нещодавно соціальні мережі сколихнуло відео, де військовий з ампутаціями обох ніг уперше після поранення танцює зі своєю дружиною Марічкою. Це – Олександр Жавненко, задля збору коштів на протези для якого бігла на Токійському марафоні 13-річна Яна Степаненко, яка у 2022 році втратила обидві ноги внаслідок ракетного удару окупантів по вокзалу в Краматорську

У жовтні 2024-го він отримав тяжке поранення на фронті. Але, втративши ноги, не втратив оптимізму й жаги до життя. І надалі планує не лише танцювати, а й знову ходити у свої улюблені гори.

Олександр і досі лишається військовослужбовцем 12-ї бригади спеціального призначення НГУ «Азов». Його позивний – Чілога – це назва квітки едельвейс, що прижилася в деяких районах

Закарпаття, і данина любові до гір. 

Водив у гори ветеранів з ампутаціями і мріяв побачити едельвейс

– Я дуже любив ходити в гори, – пояснює Олександр. – Сподіваюся, в мене знову все вийде. Бо раніше, як тільки випадала нагода, ми з друзями збирались і їхали на три – чотири дні. Такий активний піший туризм, з наметом, зимою – в колибах. У нас, в Україні, едельвейсів у горах уже майже немає… Хоч зараз, коли менше ходять в гори і Мармароси закрили (прикордонна частина Мармароського заповідного масиву закрита для відвідування. – Ред.), можливо, трошки відродилися. І в мене була мрія – побачити едельвейс в Україні.

У мене була мрія – побачити едельвейс в Україні.

– Вдалося?

– Вдалося, – усміхається військовий.

До повномасштабного вторгнення він, як гід, долучався до проєкту Віталя Дячука «Горотерапія» від ГО Nomad live. У межах цього проєкту військовослужбовців і ветеранів з ампутаціями водили в гори, навчали навичок альпінізму. Деякі з них піднялися навіть на Казбек, що заввишки понад 5000 метрів. Іноді до коротких вилазок у гори долучалися професійні психотерапевти.

«Чілога» не виключає, що в майбутньому повернеться до цієї справи і в своєму новому статусі стане ще кращим провідником, адже зможе взаємодіяти за принципом «рівний – рівному». 

– Я багато років працював у туристичній галузі. Навчався за спеціальністю «туризм» і ще зі студентських часів пішов працювати. Це був міжнародний туризм, переважно групові подорожі. Був керівником групових екскурсійних турів у Європу, – розповідає Олександр.

А ще він з дитинства займався народними танцями, виступав у аматорському колективі. Це було захоплення, коло однодумців, де панувала дружня атмосфера. І саме на танцях він познайомився з Марічкою. 

 – Дружина в мене професійно займається танцями, має вищу освіту в хореографії. І зараз викладає для дітей, має свій дитячий колектив. Тож танці нас супроводжують усе життя. Тому одна з перших моїх думок після поранення була про те, чи зможемо ми ще колись разом танцювати? І все вийшло! – тішиться військовий. – Ми не готувалися якось спеціально, просто нам запропонували (мрію Олександра допоміг втілити центр «Незламні», де він проходив реабілітацію. – Ред.): давайте таке зробимо й знімемо? І ми вже там на місці щось імпровізували, згадували...
Снаряд прилетів на позицію в День захисника

Перед 2022-м  роком Олександр працював проєктним менеджером в IT-сфері. А коли почалося повномасштабне вторгнення росії, зрозумів, що до війська долучатися доведеться в будь-якому разі – треба захищати країну. Проте пішов не одразу:

– На той момент ми очікували народження дитини. Поки дружина була вагітна, я до війська не поспішав – хотів упевнитися, що все буде гаразд. Із першою вагітністю, на жаль, ми втратили дитину…

У вересні 2023 року народилася наша донечка. А вже в листопаді я пішов служити в Національну гвардію. Спочатку це був підрозділ, що мав бойові завдання на фронті, але в той період, коли я долучився, базувався у Львові. Тож я три – чотири місяці там прослужив і зрозумів, що це – не моє. Вирішив перевестися в «Азов». Там пройшов «азовський» вишкіл. І долучився до підрозділу, до якого хотів – на посаду оператора дронів.

Олександр згадує, як нетерпляче чекав першого бойового виїзду. І, поки опановував фах, заздрив хлопцям, які вже працювали по ворогу – тоді «Азов» не просто тримав оборону, а успішно контратакував і просувався в Серебрянському лісі.

– Саме там у мене й був перший виїзд, перше бойове завдання. Таке важко забути. Якраз перед тим, як ми заїжджали на позицію, околиці добряче обстріляли «Градами», все горіло, диміло. Як у фільмах, – усміхається Жавненко.

Через деякий час бригаду перевели на Торецький напрямок. Працювали і в самому Торецьку, і в околицях Нью-Йорка, де було дуже гаряче.

А 1 жовтня 2024 року, в День захисників і захисниць України, на їхню позицію прилетів снаряд. Імовірно, САУ 152-го калібру. Один військовий отримав контузію, двоє – тяжкі поранення. Одним із цих двох був Олександр. На щастя, тоді ще не було такого засилля FPV-дронів, тож машина евакуації примчала просто на позицію – за дві години.

«Я без ніг уже став на ноги, а побратим з ногами, досі не ходить»

Далі був ланцюжок переміщень: стабпункт; лікарня на межі Донеччини і Дніпропетровщини, де йому остаточно ампутували фактично відірвану снарядом праву ногу; евакуація в Дніпро; евакуація в

Луцьк; переїзд до Львова і подальше активне лікування. 

Ліву ногу, на жаль, також зберегти не вдалося: травма була надто серйозною.

– Стопа ще залишалася, але там була величезна дірка. Лікарі сказали, що нога буде нефункціональна, тому краще все ж таки робити ампутацію і нормальний протез, – згадує «Чілога». – Я погодився і не шкодую.

Увесь цей час, в усіх лікарнях і під час реабілітації, воїна підтримували дружина та маленька доня.

А от побратим, який отримав поранення того ж дня, що й він, досі лікується. Якщо Олександр став на ноги, хай і штучні, то другий військовий зберіг кінцівки, але перебуває в тяжчому стані:

– В нього теж дуже-дуже складне поранення, і теж у ноги. Він досі в лежачому стані, ці всі операції доволі складні і тривалі. Тож, можна сказати, що я вже два місяці як на ногах без своїх ніг, а він матиме власні ноги, але ще мінімум пів року чи й більше на них не стане. І таке буває…

Сам Олександр визнає, що хоч лікування й реабілітація здавалися тривалими, насправді він повернувся до активного життя доволі швидко: 

– На сьогодні я вже доволі впевнено користуюсь протезами. А отримав я їх близько чотирьох місяців тому. Було багато операцій, кілька реампутацій, спершу багато часу пішло на те, щоб побороти інфекцію. А вже коли все загоїлось, перейшов у реабілітаційну частину Unbroken («Незламні») й почав займатися з реабілітологами, готувати себе – тіло, ноги, та й ментально – до того, що буду на протезах. Провів там до трьох місяців, щоб повністю освоїти протези і стати на ноги.

Життя після поранення: головне – не втрачати можливостей

Увесь цей час, в усіх лікарнях і під час реабілітації, воїна підтримували дружина та маленька доня. Вони примчали в Дніпро одразу, наступного дня після поранення. Доньці тоді щойно виповнився один рік.

– Ми за два дні до поранення святкували її день народження, – розповідає військовий. – Мене з такої нагоди на один день відпустили до Львова. А коли повернувся в бригаду, вже під час першого виїзду дістав поранення.

Протези він отримав за державною програмою соціального захисту. Їх виготовили у майстерні Unbroken:

– Оскільки в мене ампутації нижче колін, то основне в протезі – це стопа. Вона четвертого, найвищого, рівня мобільності – для активного способу життя, коли багато ходиш. І мені якраз їх і запропонував Levitate (данська компанія. – Ред.). Спочатку було важко, але я багато займався і зараз цілком задоволений.

Невдовзі в нього будуть ще й бігові протези – ті самі, задля збору коштів на які брала участь у марафоні в Токіо 13-річна Яна Степаненко, яка у 2022 році втратила обидві ноги внаслідок ракетного удару окупантів по вокзалу в Краматорську. Під час марафону їй вдалося зібрати близько половини, а згодом була зібрана й решта суми. Тож на момент нашої розмови з Олександром спортивні протези були вже на шляху до нього.

Жавненко визнає – важко щось порадити військовим, які отримали тяжке поранення, адже і люди, й травми індивідуальні. Та й не всім так щастить із підтримкою рідних… Однак він переконаний – можливостей для відновлення зараз не бракує. Головне – ними скористатися:

– Поки я лежав у лікарні й був на реабілітації, хтось постійно приходив з різними ініціативами, пропонував до чогось долучатися. Багато хто ці пропозиції ігнорує, і даремно. Зрозуміло, що інколи немає бажання, втома, щось болить. Але, на мою думку, треба це перебороти. Коли ти активно спілкуєшся в колі людей, що вже пройшли через подібний досвід і живуть активним життям, чимось займаються, повернулися до буденних турбот – це дуже надихає й допомагає. Наприклад, мені так допомогло те, що я долучився до парахокейної команди, де багато хлопців отримали свої травми вже давно і повернулися до звичайного життя.

… І хоч Олександр зараз у відпустці, адже досі проходить реабілітацію, він схиляється до повернення у стрій: 

– Зараз організовується окремий підрозділ реінтеграції військових, роботи з ветеранами. І мені пропонують долучитися, адже там цілком можна нести службу з моїми травмами. Поки що я ще не прийняв остаточного рішення, бо це все на стадії концепції. Але ж у бойовий підрозділ я навряд чи зможу повернутися… А хочу бути корисним і, чим можу, допомагати бригаді, корпусу та хлопцям, які мають поранення. Тож, якщо буде така можливість, спробую, – каже незламний Олександр Жавненко.

«>Відео танцю Олександра та Марії Жавненків:

Олена МАКСИМЕНКО, «Новинарня».

Читайте також: Оборонець Маріуполя Михайло Діанов, якого покалічили в полоні, одружився!