Вони дякують їй за це і цілують натруджені руки...
Вони дякують їй за це і цілують натруджені руки.
Ольга ГЕМБІК
Знаємо, що на Пелагеїному подвір’ї росте старезна скособочена яблуня. Хтось колись підпер її обтесаним кілком, по ньому зручно лазити сусідським дітлахам. От і все, чим вирізняється блакитна колгоспна хата від решти осель у селі Остріїв на Рівненщині. Сонце високо, на подвір’ї Тростянчуків – нікого. Зі спекотного дня потрапляємо у сіни з приємною прохолодою. Прочиняємо товсті двері з нехитрим засувом і кричимо-запитуємо в глиб оселі: „Чи є хто в хаті?”. Нас зауважили, у кімнаті чути якийсь рух. Виходить боса жінка, поправляє руками широченну синю спідницю, підтикає під хустку чорне волосся. Не питає, хто ми, звідки, кличе до хати, з порога виправдовуючись, що трохи заспала. - О четвертій пішли шкрябати буряки, - каже. – А зараз така спека, то лежимо з дітьми. Подивитися, хто ж то завітав до хати, із прохолодних сіней по черзі визирають семеро Пелагеїних дітей – уже майже дорослі скуйовджені голови. - Всі ваші? – запитуємо. - А чиї ж? – дивується жінка і загинає пальці на широких долонях. – Ото моїх троє: 13-річний Коля, 15-річна Віта, ще є 21-річний Сашко, двоє – сестрині, двоє – чоловікового брата. Хату часом перевертають, бо характери, може, й різні, але всі мої. На велику сім’ю живі гроші до хати приносять тільки чоловік Віктор і Сашко. Керівник місцевого господарства, який дав роботу двом найстаршим Тростянчукам, не має звички вчасно розплачуватися з людьми. Заборговує гроші за два місяці, за три, як йому заманеться. Часом дає зароблене зерном - дякують і на тому. Жінка бідкається, що перебиваються тоді пенсією прийомних дочок – 350-ма гривнями на двох. Чотири роки тому у Пелагеїній родині трапилося лихо – передчасно пішла з життя 34-річна сестра Надія. Кажуть, вийшла на подвір’я, схопилася за серце і впала нежива. Осиротіли двійко дівчаток – 13-річна Люда і 15-річна Марійка. Рідня вирішила не шукати по світах незнайомих до тих пір батьків, а сестрички не захотіли переїздити до баби на Рокитнівщину. Маму їм замінила Пелагея. З-поміж галасливої юрби дітей вони найсумирніші, обох вирізняють блакитні очі. Чорнооку тітку дівчатка мамою не кличуть. - А чого то вони мають мене так називати? – у свою чергу дивується жінка, не наділена зайвою сентиментальністю. Зашкарублими руками вона розпрямляє широку синю спідницю, ховає потріскані п’яти. – Часом пригорнуться, так руки цілують... Любимчиків у мене немає. - Ми звикли у тітки, - каже Марійка, щічки - наче яблучка. – Ми тут і виросли, гралися з сестрами і братами. Нам тут усе своє. Тим часом главу сім’ї застати у хаті можна лише пізно ввечері. Сорокавосьмирічний Віктор рибалить на Ікві. У тій річці, у якій трохи більш ніж тиждень тому втопився його рідний брат Володя. - Щороку горе, - бідкається Пелагея. – Якраз рік минув, як чоловіків менший брат Василь собі смерть заподіяв, двох дітей покинув, і маєш тобі, дев’ять днів тому Володька втопився. Вже мій бідкався – чого я такий нещасливий? Один на світі остався. З тої річки вони живуть. Рибу ловити люблять усі, навіть дівчатка можуть хвацько закинути вудку, а потім втішатися, що наварили на обід свіжої юшки. - Яке м’ясо? Воно у нас хіба на свята часом буває, – посміхається Пелагея. – Ото тримаємо теличку, свині, кури, живемо з городу, як усі. Поля, щоправда, маємо чотири гектари, цукрові буряки вирощуємо. Діти Василя – 16-річний Сергій і 15-річна Юстина — теж живуть в Острієві у дядька й тітки. Почуваються тут рідними, додому навідуються у гості. - Ліжок не вистачає, - окидає ніби чужим поглядом кімнати Пелагея Тростянчук. - Але то нічого, діти й по двоє сплять. Обновки для дітей тут купують у порядку живої черги. Рада б Пелагея позодягати їх, мов лялечок, але коштів на це зазвичай бракує. Тому на базар їздять кожних два місяці, та й то не усі. Вивчити дітей – ось основне завдання Тростянчуків. Поки що усі ходять до школи у Добрятин за шість кілометрів. - Вони у мене всі однаково вчаться, у батьків, певне, вдалися, - зітхає Пелагея. – А я дуже добре науку хапала, але можливості не було кудись поступити – у батька тринадцятеро дітей, я найстарша. Почала рано їздити по заробітках. Тим часом Марійка розповідає, що надумала вступати у Демидівський технікум, здобувати професію кухаря-кондитера. - То тільки-но двісті гривень на рік платити, то вже знайдемо ці гроші. А як то їх ще заміж віддати? За що поробити весілля? – уже тепер роздумує бідака. Проводжати нас виходять до воріт усі. Впадає у вічі, що діти з трьох сімей дуже схожі один на одного. Під парканом примостилася кішка з двома рудими новонародженими кошенятами. - З братової хати принесла, - перехоплює мій погляд Пелагея. – Куди їх було дівати? Ось забрала... Нехай живуть. У тісній хатині Тростянчуків й кішці з кошенятами знайдеться миска супу. Широкі Пелагеїні долоні дадуть раду усім.
