Головного лікаря Ковельського міськрайонного територіального медичного об’єднання Олега Самчука знають далеко за межами Волині, і не в останню чергу “завдяки” його опонентам. У 31 рік він очолив у місті залізничників центральну районну лікарню, згодом отримав Почесну грамоту Президії Верховної Ради УРСР та звання “Заслужений лікар України”.
Головного лікаря Ковельського міськрайонного територіального медичного об’єднання Олега Самчука знають далеко за межами Волині, і не в останню чергу “завдяки” його опонентам. У 31 рік він очолив у місті залізничників центральну районну лікарню, згодом отримав Почесну грамоту Президії Верховної Ради УРСР та звання “Заслужений лікар України”. Двічі обирався депутатом обласної ради, при цьому як людина відверта і принципова не раз ставав “об’єктом” для критики, а під час “холодної війни” з колишньою міською владою знаходив вихід із дуже складних ситуацій. Цими днями Олег Самчук святкує свій “золотий” ювілей. Наш ковельський кореспондент взяв у нього інтерв’ю.
Ярослав ГАВРИЛЮК
- Олеже Максимовичу, даруйте за банальність, але чому знайти себе ви вирішили саме у медицині? Це був поклик серця чи, може, збіг якихось житейських обставин? - Знаєте, відколи себе пам’ятаю, то хотів стати лікарем, хоч на світі існує багато різних професій. Але, мабуть, важко, а то й неможливо знайти ще одну, яка була б такою гуманною і потрібною, як професія медика. Напевно, у мені тоді якраз переміг гуманізм. Я був впевнений в тому, що для мене оте єдине місце – серед людей у білих халатах. - А батьки також поділяли ваші погляди і гуманізм? - Звичайно. Я народився у селі Поворськ Ковельського району в сім’ї службовця. Ще задовго до школи батьки навчили мене читати і писати. Хочете — вірте, хочете – ні, а заяву про вступ до першого класу я написав сам. У школі особливий інтерес виявляв до природничих наук, таких, як фізика, зоологія, фізіологія. Але не тільки. Активно займався у гуртках художньої самодіяльності. В органах учнівського самоврядування мене обирали і старостою, і молодшим загоновожатим, і секретарем комсомольської організації. А ще – дуже захоплювався спортом, любив природу, риболовлю. Після закінчення Любитівської середньої школи у 1973 році я успішно склав вступні іспити до Чернівецького медичного інституту. Під час студентства зацікавився новою технікою, радіоапаратурою, із великим захопленням вивчав фізику і фізіологію. На старших курсах все більше і більше уваги приділяв хірургії. Згодом почав працювати у наукових студентських гуртках з цієї дисципліни, деякий час навіть був завідуючим експериментальної лабораторії з хірургії, виступав на наукових студентських конференціях. - Свого часу ви очолювали Ковельське медичне училище. А потім у зовсім молодому віці вам довірили досить відповідальну посаду – головного лікаря центральної районної лікарні. - Партія сказала, що “так треба”, і я підкорився її волі (сміється). Але якщо відверто, то у моєму призначенні є велика заслуга тодішнього завідуючого урологічним відділенням лікарні, заслуженого лікаря України Івана Панасовича Гаврилюка. Своїм вчителем і наставником по роботі я вважаю колишнього начальника обласного управління охорони здоров’я, а згодом народного депутата України Павла Івановича Віцяка. Багато в чому завдячую його наступнику – Володимиру Антоновичу Іванюку та багатьом іншим. - Ковельська центральна районна лікарня завжди була школою передового досвіду лікувальних закладів на рівні України… - Чому ви кажете про це у минулому часі? Наша лікарня і зараз пишається своїми досягненнями. Переважна більшість лікарів мають вищу категорію. У нас кожного року вводиться близько двохсот раціоналізаторських пропозицій. Пологовий будинок працює за пілотним американським проектом. Проводиться модернізація рентгенобладнання, має функціонувати комп’ютерний томограф, незабаром відкриється центр “штучної нирки”. Якщо говорити в цілому про діяльність МТМО, яке хотіла розвалити колишня міська влада, то у Ковелі за роки незалежності України побудовано стоматологічну поліклініку, районну санепідемстанцію, харчоблок центральної лікарні, реконструйовано приміщення швидкої медичної допомоги, патолого-анатомічне відділення та Голобську районну лікарню № 2, на території району відкрито 38 фельдшерсько-акушерських пунктів. Збудували ми також у селі Поворську дільничну лікарню, але колишні амбіційні керівники області наполягли на тому, щоб її передали у підпорядкування обласного протитуберкульозного медоб’єднання. Я й по сьогодні не розумію цього рішення. Нам вдалось залучити в МТМО понад 2 мільйони гривень позабюджетних коштів, які йдуть на закупівлю необхідного обладнання для невідкладної допомоги і стаціонару, харчування для хворих, медикаменти тощо. Не секрет, що на медикаментозне забезпечення і харчування лікувальних закладів МТМО в бюджетах різних рівнів закладено лише 50 відсотків від розрахункової потреби. Як би важко не було працювати, але мені за честь керувати таким великим колективом медиків і, повірте, що я кожен день ніби складаю перед ним іспит. - Але не все у колективі просто і гладко, виникають, мабуть, і конфлікти. - Лікарі – це інтелігенція, у кожного є своя особиста думка. І кожен може висловити керівництву МТМО власну позицію. Зрозуміло, що в такому високоінтелектуальному середовищі не можна обійтися без зіткнення позицій, дискусій. Втім, я до цього всього ставлюсь із розумінням. Головне – не забувати клятви Гіппократа і кваліфіковано, з достоїнством виконувати свої службові обов’язки. Не приховую, я – досить вимогливий, іноді буваю і жорстким, коли це стосується роботи, адже вона у медиків – надто відповідальна. - Звичайно, інтерв’ю до ювілею – не місце для з’ясування стосунків з опонентами, але ви самі “зачепили” справу про ліквідацію МТМО, про яку не раз писала і газета “Волинь”, котра протягом чотирьох років тримала у напрузі не тільки ваш колектив. - Це було звичайнісіньке зведення рахунків із застосуванням усіх наявних засобів, в тому числі й обласних керівників, правоохоронних і контролюючих органів. Не кожен може витримати подібну “навалу”, такий тиск. Суд визнав незаконними всі рішення міської влади, які стосувалися МТМО, та їх скасував. Це свідчить про те, що влада діяла неправомірно. Справа, якщо ви пам’ятаєте, навіть доходила до дикунства, коли наймані чиновниками робітники сокирою вирубували замок мого службового кабінету. Втім, я зла ні на кого не тримаю. Статут МТМО, на який нарікали владці, ми тепер спільно із нинішньою міською та районною владами доопрацьовуємо і невдовзі його буде затверджено. МТМО створювалось для того, щоб об’єднати всі медичні заклади міста і району. Ну, стали ковельчани піонерами в цій справі на Волині, а, може, й у всій Україні, то що ж тут поганого? Не можна говорити про узурпацію влади тільки через те, що людина тривалий час працює на керівній посаді. - Вас, Олеже Максимовичу, неодноразово сватали то в область, то ще вище – у столицю. Які ваші нинішні особисті плани? - Питання кар’єри мене не хвилює (сміється). Хочу лише одного єдиного – щоб мені дали працювати у Ковелі. Зрозуміло, хто не працює, той не помиляється. З погляду нинішнього мого досвіду я чимало зробив би по-іншому. У мене немає ворогів, є лише опоненти, яким я дякую, бо вони не дають розслабитись і весь час тримають у “формі”. Але я не розумію тих, хто робить політику брудними руками, тобто на чужих бідах, трагедіях. Зрештою, життя все розсудить. - Що для вас “золотий” ювілей? — Мені золота не треба (сміється). Життя було щедрим як на друзів, так і на опонентів, але найбільше за все боюсь звичайної людської заздрості. Я дуже пишаюся тим, що вдалося зберегти від розвалу колектив МТМО. Думаю, що люди ще не в повній мірі це оцінили. Головне, що мікроклімат у нас такий, що ми, всі ковельські медики, відчуваємо себе частинками одного великого механізму. Якщо казати про сім’ю, то дружина Ірина працює у лікарні невропатологом. А моє майбутнє – у моїх дітях: донька Лідія зараз проходить інтернатуру і буде лікарем-гінекологом, син Олег – уже п’ятикурсник лікувального факультету Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького. Я почуваю себе щасливим тому, що потрібний людям. Для цього варто трудитись, варто жити.
