Перш за все треба кардинально міняти ставлення до села з боку держави. Ви подивіться — ціни на будівельні матеріали, технічні засоби, енергоносії зросли у два рази і продовжують зростати, а ціни на хліб, молоко, м’ясо, цукор штучно стримуються. Стає невигідно займатись рослинницькою і тваринницькою продукцією...
Закінчення. Початок у “Волині” за 30 вересня, 2 і 7 жовтня.
4. ДЕ МИ ЗАГУБИЛИ ГОСПОДАРЯ? Одержавши диплом агронома, я зразу ж поїхав до начальника управління сільського господарства Петра Зозулі, досить виваженого, досвідченого господарника і керівника. З ним ми зайшли до першого секретаря райкому Бориса Свенцицького. Після короткої розмови Борис Миколайович сказав: — Ми тут порадились з головою колгоспу Стадницьким, щоб ти працював у своєму селі. Ти не проти? — Не проти. Але ж там є агроном. — Ми його в Городок переведемо, — сказав начальник управління. Так відбулося моє хрещення на агронома в своєму селі, в своєму колгоспі “Комсомолець”, де минуло дитинство і юність в праці. Можу сказати із чистою совістю: за час мого агрономування колгосп сім разів одержував премії за цукрові буряки, зернові, кормові. Декілька разів ми займали призові місця у республіканських і обласних змаганнях. Звичайно, в цих досягненнях не лише моя заслуга. Це була спільна праця колективу однодумців, в якому відчувалося плече один одного. Особлива заслуга бригади механізаторів, яку очолював майже 30 років нащадок козацького роду, працьовитий і хазяйновитий батько трьох синів Іполіт Юхимович Байбула. Для нього не існувало рангів, а лише земля і праця. Колгоспні спеціалісти не знали вихідних, відпусток та санаторіїв. У весняні, жнивові і осінні періоди доводилось працювати по 14—16 годин на добу. Та й узимку не було спокою. Потім замість Стадницького головою став колишній агроном цього господарства Костянтин Кучера — природжений господар, працьовитий і вимогливий. Він став дванадцятим керівником господарства. Сьогодні уже в селі господарює його син Володимир — п’ятнадцятий за 54 роки існування колгоспу. Уже чехарда з головами свідчить, що не все гладко давалось. Були підйоми і зриви. Але в 1972 році вийшли по збору зернових на перше місце в районі, зібравши по 37 центнерів з гектара, а пшениці — по 56 центнерів. Проблемою було картоплярство. Колгосп збирав низькі врожаї. Їду в Білоруський науково-дослідний інститут картоплярства і овочівництва під Мінськом — за консультацією і сортами. Там пощастило зустрітися з професором, двічі Героєм Соцпраці, лауреатом держпремії М.І.Альсміком. Досі відчуваю теплоту і вдячність до цієї людини — на рідкість простої, надзвичайно ввічливої, розумної і талановитої. Поставився він до мене приязно, повів сам по лабораторіях, познайомив з сортами, з своїми науковцями. А на закінчення сказав прості слова: “Без любові до землі — не буде агронома”. Вони стали моїм девізом. Одержавши по 2 центнери п’яти сортів, я хотів переконатися, який же сорт картоплі найбільш ефективний по врожайності і смаку в нашій зоні. Але колгосп є колгосп. Це навчальний заклад злодійства. Виявилося, що зберегти, а потім розвести високоякісне насіння — майже непосильна праця. Крали при підготовці насіння, при посадці, особливо — при збиранні. Доводилося ловити колгоспниць з відрами, запасками, самому супроводжувати гари до кагатів і стояти, поки не накриють картоплю землею, щоб знати точну врожайність. Отак було визначено на той час кращі сорти — “Темп” і “Білоруська рання”. Згодом вони зайняли належне місце в області. Багато клопоту завдавало вирощування цукрових буряків. Адже щорічно місцевих буряководів зменшувалось, а найняті дорого господарству обходились, та й обробляли неякісно. Залишався один вихід — механізувати вирощування цукрових буряків. Спочатку це зробили на 67-гектарній площі, а згодом перейшли на 100 гектарів, які обробляло всього-на-всього десять буряківниць. Механізовану ланку очолював Іван Сіваковський — працьовитий, відданий справі трудівник. На кінець 1975 року вийшли на рубіж зернових до 40 центнерів, цукрових буряків — 400, картоплі — 160, кормових одиниць — 50 центнерів з гектара. І це не досягнення. Наша несвіцька земля повинна давати в два рази більшу врожайність. І вона дасть, як буде в руках приватного дбайливого господаря — фермера. Якби до сих пір оті Кониші, Савки, Тодори, Байбули, Пащуки, Шевчуки і інші були — вона б сьогодні родила б так. Оскільки в господарстві не вистачало робочих рук, то почали налягати на отрутохімікати. Їх тоді не бракувало і були вони дешеві. Дешеві і слабо очищені, дуже токсичні. Але на це ніхто чомусь не зважав. Щедро отруювали землю і все навколо. Були випадки, коли зарослу плантацію буряків спасали бетоналом, а вночі дощ хімікати змивав у ставок. От і люди труїлися, і все живе в природі. Рятуючи озимину від хвороби, скропив її за допомогою авіації — як наслідок, пропала частина бджіл, а то й дичини. Траплялись, зізнаюсь, взагалі непростимі речі. Коли не врахував промитого дощами грунту, вніс гербіцид, який подіяв не тільки на бур’яни, а й на сходи буряків. Постраждало від хімікатів, на жаль, і немало моїх односельчан. Нас же ніхто не вчив культури, не застерігав від небезпеки, яку таїть хімія. Володимир Мельник розпилювачем на тракторі ДТ—20 без кабіни вносив дуст проти колорадського жука. На ньому лише очі і губи блищали, а все було в дусті. Аж зараз мурашки по тілу бігають, як згадаю. Я тоді був завантажувачем у нього, і попередив: “Що ти робиш? Якщо ти витримаєш цю дозу, то це буде щастя”. Не витримав. Три рази вкорочували кишечник. Завскладом Йосип Понурок вперше лопатами (!) вчив нас протруювати зерно і насіння на току. Михайло Свістак був заправником обприскувачів, Петро Римарчук — механізатором на обробітку посівів. Тривалий час працював на обприскуванні різних культур Костянтин Кучера, колишній агроном, а згодом голова колгоспу. Вже давно їх нема. Тягар буде на душі, якщо не згадаю працьовитих, відданих землі хліборобів-агрономів Луцького району. Отих землеробів, яких і не хвалили, і не нагороджували, а вічно хаяли всі підряд. Починаючи від рядового колгоспника і кінчаючи вищим обласним владним і партійним керівництвом. А він, бідолашний, ще й до сих пір носить за нігтями святу земельку. Довелось бачити високу професійну агрономічну службу в Лищі, Заборолі, Гіркій Полонці, Промені, Ліпінах, Усичах й інших, які очолювали досвідчені і працьовиті агрономи Микола Демчук, Євген Ковальчук, Василь Вдовенко, Владислав Тихий, Микола Куліченко, Степан Будько. І всю цю службу вміло направляв наш районний “батько агрономів” Григорій Левицький — заслужений агроном. Багато з них вже відійшло в небуття — і навіть останній свій крок на землі вони зробили тихо, без почестей і шани. А на похоронах лищенського агронома, який більше 20 років тут працював, Миколи Демчука не було жодного представника з колгоспу. І я думаю: якби цим фахівцям зараз було по сорок років — це дійсно були б достойні фермери-приватники. Переконаний, що великі колективні господарства в тому вигляді, як вони є зараз, рано чи пізно відійдуть в минуле. На їх місце прийде міцний приватник у різних формах. Бо ж колгоспи потрібні ледарям, п’яницям, злодюгам і апаратникам, для них вони були джерелом існування. І все тут будувалося на грубому адмініструванні, лицемір’ї і брехні. Молоко на заводі здавали одну кількість, а до нього ще приплюсовували те, що нібито йшло на випоювання телят і поросят. Подібно із зерном і картоплею. Збираємо і важимо, оприходуємо від комбайнів з високою вологістю, землею, бур’янами, домішками, а як очистимо, просушимо, то в два рази збір менший. Знову ж таки вал був, а фуражу для худоби і людям на оплату не вистачало. Я й слухати не хочу, що Україна збирала по 50 млн. тонн зерна в рік. Це все блеф. Можливо, було десь 30—35 млн. тонн — не більше. Але ж сьогодні комуністи твердять: “Ми собирали высокие урожаи!”. А чому ж в Аргентині, Канаді, Америці зерно купляли? А чи можемо ми збирати такі врожаї, як на Заході і в Америці? Можемо і мусимо. Інакше не буде держави Україна. Тільки треба відродити господаря-аграрника. Легко було його знищити, а от відродити його психологію, працьовитість, генетизм — ой, як важко! Але іншого шляху у нас нема. Для цього перш за все треба кардинально міняти ставлення до села з боку держави. Ви подивіться — ціни на будівельні матеріали, технічні засоби, енергоносії зросли у два рази і продовжують зростати, а ціни на хліб, молоко, м’ясо, цукор штучно стримуються. Стає невигідно займатись рослинницькою і тваринницькою продукцією. При нинішній ціні промислових виробів хлібина мусить коштувати не менше 2—2,5 гривні, кілограм сала — 15—20 гривень, молока — 2 гривні, цукру — 3—3,5 гривні. Інакше ніхто в селі не схоче вирощувати худоби, сіяти хліб. Відречуться від землі. Селянин буде вирощувати хіба що для власних потреб. Ніхто не подумав, щоб підготувати банківську систему на низькі кредитні ставки. А хіба не ясно було, що треба випускати дешеву, малогабаритну техніку, як це було зроблено в Китаї, Польщі, Прибалтиці? Тоді земля знайшла б господаря. Нині побутує думка — “На землі не наживеш добра, а горба”. А за Польщі було вигідно засівати кожний клаптик, навіть викорчовували порослі. Хіба не дивно, що Радянський Союз з колосальними людськими і природними ресурсами, величезною територією виробляв стільки продукції, як в 60 разів менша Японія . Ті ж японці говорили: “Ми думали, Радянський Союз відстав десь на 50 років, а він відстав назавжди”. От як дорого обходиться те, що людей неволять, не дають розпрямитися і проявити себе. На жаль, ми і досі не можемо відійти від традицій, запроваджених диктатурою пролетаріату. За них вперто чіпляються нинішні комуністи і соціалісти, багато чиновників. Видно, їм так сподобалося вирощувати оту колючу селянську стерню, яка руйнує мораль, тіло і душу. Мені часом здається, що наша земля стогне від неправедних діянь, від заздрощів, нечесності, непорядності своїх дітей, які ніби поселенцями себе на ній вважають. Михайло ШАДЛОВСЬКИЙ, пенсіонер. с. Струмівка Луцького району.
