83-річна патріотка цитує напам’ять тюремні вірші і «Кобзар» Шевченка
83-річна патріотка цитує напам’ять тюремні вірші і «Кобзар» Шевченка
Олександр ВОЛИНЕЦЬ
Україна для кожного різна, як і поняття батьківщини. І у всі віки народи боролись за свою батьківщину. У боротьбі за Україну найбільше випробування лягло на справжніх патріотів-оунівців. Що тільки їм не робили, як тільки не катували, голодом морили, але неньку свою вони не зрадили. Любов Феодосіївна Старикова, що мешкає у Рожищах, ідеї самостійної України віддала своє життя, за любов до Батьківщини вона відсиділа 15 років таборів. А сьогодні каже, що не за таку Україну боролись тисячі замучених і вбитих. І до сьогодні у 83 роки вона слухає радіо, читає газети і оцінює кожен крок влади з позиції патріота. Життя Любові Старикової розпочалося у селі Пожарки Рожищенського району. Дівчина росла розумною та допитливою і виховувалася в сім’ї патріотів. Маленька Люба ще в школу не ходила, а вже цитувала напам’ять половину Кобзаря. Коли ж пішла до школи і навчилась читати, національна свідомість потягнула дівчину, як і тогочасну молодь, в активне життя патріота. Одного разу дівчинка зайшла до дяка і побачила у нього книжку. А в книзі прочитала такі слова: Ще не вмерла Україна, Але може вмерти, Ми ліниві і несмілі Тягнемо до смерті. Ці слова теж стали поштовхом до формування національної свідомості. Згадує Любов Феодосіївна радянські часи, коли поневолювали і вбивали всіх, хто думав інакше: – За совітів енкаведе прийшло і забрало нашого батька. Забрали, бо був патріотом. Це було за місяць перед початком Другої світової війни. Хіба ж ми бандити були? Ми були просто українці, які любили Україну. Навіть у той час у нас в хаті був тризуб і портрет Шевченка. Багато тоді забрали і вчителів, і молодих хлопців — усіх замордували і вбили у Луцькій тюрмі. Батька спочатку засудили на десять років, а потім 23 червня 1941 року розстріляли. На Волинь прийшли німці, а за три кілометри від Пожарок знаходилася їхня колонія. Я жила на колонії і вивчила німецьку мову. Іноді навіть за перекладача була. Була Любов Феодосіївна в оунівцях, знала Клима Савура, Вербу. – Майже зі всієї околиці Луцька там молодь була,— плете нитку спогадів патріотка. — І коли ми повертались з чергового збору, потрапили під облаву. Наказ був не здаватись, а вбивати себе. Я ішла ще з двома дівчатами, і ми почали тікати в різні сторони. Мене спіймали і начальник кагебе зразу ж на місці хотів мене розстріляти, але Господня воля була інакша. Я залишилась жити і мене віддали під суд. А та дівчина, що зі мною йшла, Василина Циганка, десь іншого разу потрапила під облаву, то тільки гукнула “Слава Україні!” і живцем стрибнула у вогонь. Її судили у Луцьку. Вирок — найвища міра покарання — розстріл без права помилування. А тоді вже були адвокати, і така гарна жінка, адвокат, встає і каже: “Прошу звернути увагу на юний вік дівчинки і вона ще у житті виправиться”. Тоді суддя подумав і замість розстрілу присудив камеру смертників. – Три місяці я там відсиділа,— продовжує Любов Феодосіївна. — Що вже знущалися, як вже нас били, щоб щось розказали. Але я мовчала, я назавжди запам’ятала дев’яту заповідь декалогу: “Ані просьби, ані грозьби не повинні примусити тебе видати тайну”. А одного разу слідчий мені каже: “Якби тридцять процентів українців були такими патріотами, як ти, то Україна була б самостійною”. Присудили Любові Феодосіївні дванадцять років каторги у Джезказгані, що у Казахстані. Працювала каторжанка і на шахтах, і на марганцевих рудах, і в кар’єрах. Від випарів руди почали боліти печінка та легені. Тоді її перевели у кар’єр, де робочих годували м’ясом собак та сусликів. А їм казали, що це баранина. Але собаче м’ясо і допомогло вилікувати хворі органи. Коли ж повернулася із каторги додому, трохи попрацювала — і знову її відправили на п’ять років заслання у Ростовську область. Прийшов тоді начальник кагебе і каже: “Наші люди не хочуть вас бачити”. ... І тоді аж повернулась у рідний край та й залишилась жити біля брата. А сьогодні живе тільки з братовою дружиною, бо брат вже помер. Згадуючи минуле, бабця каже, що в той час люди були щиріші і добріші. Тоді люди мали ідею. Живучи на одну пенсію, вона вважає себе багатою. Іноді, як привезуть дрова, то вона пропонує заплатити гроші. Каже, що тепер вона багата, бо за п’ятнадцять років хліба не поїла. А сьогодні має і хліб, і до хліба. Досі бабуся декламує напам’ять тюремні вірші і “Кобзар” Шевченка. – Я горджуся, що жила у той час, коли могла терпіти за Україну,— каже патріотка і нагадує слова з “Мойсея” Івана Франка: “Життя прожити — то велике вміння, якого жодна книга не навчить.» Навчає лише досвід і терпіння”.
