Влітку минулого року, приїхавши в Україну, аби глибше вивчити сторінки її героїчної боротьби за державну незалежність, я побував і на Волині, а ще й сьогодні є під враженнями від знайомства з вашим краєм та зустрічами з його людьми. Зізнаюсь — кожен день, що відокремлює мене від тієї поїздки, щораз сильнішим робить бажання відвідати Україну знову, побувати на козацькій Хортиці, ознайомитися з місцями звитяг повстанської боротьби, виступити при можливості з лекціями перед студентами кількох вищих навчальних закладів України в рамках культурного обміну між нашими народами. Сподіваюсь, це бажання здійсниться щонайближчим часом. В Пізі, де викладаю в ліцеї, вже тривалий час діє утворений мною спільно з декотрими друзями та колишніми студентами поетично-культурницький гурток, об’єктом найбільшої уваги якого стала нині Україна. Дехто з певною іронією називає нас „групою нових мислителів” чи „новими філософами”. Але ми на ту іронію не зважаємо, оскільки в чомусь і справді є новими. Нас єднає спільне прагнення використати філософію як знаряддя дослідження, а не знаряддя тлумачення реальності, що над нею повсюдно домінують сьогодні точні науки та наукові ідеології. Ми хочемо, щоби у нас, в Західній Європі, зокрема і в Італії, нарешті зрозуміли, що зв’язок між нацизмом і таборами смерті в роки Другої світової війни нічим не відрізняється від зв’язку між совєтським комунізмом і ГУЛАГом. Тим часом саме Україна як європейська держава, багатьом громадянам якої довелося і в нацистських таборах побувати, від ГУЛАГівського комунізму постраждала найбільше. Але і ГУЛАГ не змусив її зректися ідеї про національну свою незалежність, що приваблює нас в образі нинішньої України найбільше. І хоч до утвердження такої незалежності Українській державі ще треба йти, але навіть цей факт показує, що визволення народу – в його душі. В його надіях, вірі та любові, які, передаючись із покоління в покоління, проносяться крізь сотні літ, через що неспроможна протистояти їм і чиясь нездоланна, здавалось би, самовпевненість. Скажімо, Росія та США були і є великою силою. Але перша наповнила моря та ріки стогонами стражденних, друга, не маючи за плечима тисячолітньої історії, усе звела виключно до „вдоволення ситого шлунка”, через що, обездушена, не задумалася і перед Хіросімою та Нагасакі. Рузвельт, як і Черчілль, ніколи не вимагав пояснень від „совєтів” за їхні злочини. Навпаки, після Другої світової війни вони передали їм на безжальну помсту і розправу величезне число тих, хто наважився протистояти ГУЛАГівському комунізмові, а відтак змушений був шукати притулку на Заході. Отож, вивчаючи історію України ХХ століття, зокрема, його тридцятих, а відтак і сорокових та п’ятдесятих років, ми в Італії дійшли спільного висновку, що злочини нині вже неіснуючого СРСР не лише були в ньому невід’ємною частиною комуністичного будівництва, а й стали незмінним його атрибутом завдяки мовчазній згоді насамперед найбільш потужних держав західного світу. З минулорічної поїздки по Україні я привіз до Італії такий висновок: ваша держава піднімається зараз економічно і відроджується духовно виключно завдяки тому, що цей її поступ безперервно стимулюють краплі крові мільйонів полеглих у боротьбі за незалежну Україну, як і мільйонів за неї замучених. Ото ж, живи, Україно! Твоє тривале страждання розчулило і розчулює Європу, що має серце. Живи, Україно, борись за своє і цього разу ти переможеш, бо друзів у тебе тепер багато, вони не бояться запалити у темноті свої смолоскипи, мандруючи разом із тобою у спільне завтра. Не лякаймося, що життя це — до останнього кроку, і не біймося, що світло — до останнього відблиску. У ліцеї, де викладаю в Пізі, перший урок минулого навчального року був з моєї ініціативи уроком українського співу. Упродовж двох годин звучали привезені мною з поїздки в Україну магнітозаписи ваших пісень. А потім були мої розповіді про Україну, українців та їхню боротьбу. Розповіді про народ, який являв світові геніальних поетів і філософів, незрівнянних співаків і композиторів, талановитих винахідників і будівничих, котрі боролися за українську ідею, розповіді про окремих сподвижників тої боротьби – волинян. А через якийсь час, прийшовши на черговий урок, я побачив у своєму класі портрети вашого Кобзаря Тараса Шевченка і вашого славного композитора Володимира Івасюка, через творчість котрих уперше знайомив своїх студентів з Україною. Їхні образи мої студенти знайшли в Інтернеті. А тепер вже самі в Інтернеті вишукують і кращі пісенні та поетичні твори України, авторів яких іноді давно нема серед живих. Вбачають у цих творах душу українського народу, ту незламну силу, котра вела українців до їхньої мрії через віки, котра керує ними і зараз. Так народився у середовищі „нових філософів” ще один висновок: коли прагнення велике, воно суще і за межами короткого людського буття, бо з одного буття переходить в інше. n м. Піза, Італія.
