ПОМИЛКА СЛІДЧОГО НКВС

Галина ЗЕЛІНСЬКА

Баба Юстина поклала натруджені руки на стіл. Замилувалась призахідним сонцем, що повільно скочувалось за пагорб. Зітхнула: ще поросяток треба погодувати. Син пішов у сільський магазин. Це старшенький синок, Володя. Сім’я його в Луцьку, а він приїхав її доглядати. І менший син, Микола, теж із сім’єю проживає в Луцьку. Четверо внуків має бабця Юстина. Вже й правнучка діждалась.
Раптом зринули слова, які закарбувались у пам’яті з тих далеких років, кинуті їй у вічі слідчим з НКВС: «Ти жівой труп. Тєбє два дня жізні осталось.». І ніби зумисне акомпанементом до її спогадів про далекі роки трагічної юності з радіоприймача линула пісня: «Ой у лісі на галявці стояли повстанці...»
Юстина Кузьмівна народилася в селі Суховоля в 1924 році. Крім неї, в сім’ї зростали ще два брати і три сестри. Коли дівча закінчило 3 класи школи, батько, інвалід Першої світової війни, категорично мовив: «Школи хватить. Треба робити».
Навесні 1944 року війська Радянської Армії звільнили село від німецької окупації. Однак бойові дії проводились і далі. Тепер — загонами УПА. Були там й місцеві жителі. Якось навідались в село та й забрали з собою її старшого брата Антона, Олексія Ільчука і Федора Шабалу. Потім дійшли чутки, що брата вбили. І до сьогодні доля його нікому не відома.
Нерідко хлопці з УПА бували в селі, щоб запастись харчами, поміняти одяг. Ще й слід їх не встигав прохолонути, як вже з’являлись інші — з НКВС. Так було й цього разу.
Заарештували Юстину Кузьмівну Купінець (дівоче прізвище Шабала) 15 лютого 1945 року. Якраз на Стрітення Господнє. З нею забрали Женю Боруцьку і Надю Пистюк. Відправили в Луцький відділ НКВС. Кинули в підвал. Три місяці тривало слідство. Захворіла на тиф. Два тижні провалялась без пам’яті. Рідні, котрі відвідували і харчі приносили, думали, що Юстина вже не оживе. Та після хвороби допитували дівчину інтенсивніше. Отоді слідчий Кузьмич кинув з відразою у вічі: «На тєбя жутко смотрєть. Ти жівой труп. Тєбє два дня жизні осталось». Дав зрозуміти, що відпиратись марно. Винна вона чи ні, однак сидітиме в тюрмі.
Молоду дівчину били, знущались винахідливо. Не витримавши тортур, «призналась», що прала білизну «бандерівцям». В такий спосіб її вина була «доведена». І був суд. Всіх трьох дівчат засудили: по 10 років заслання у Норильськ на виправні роботи і по 3 роки безвиїзного перебування там кожній.
У Молотовськ добирались поїздом. По дорозі Женю, як неповнолітню, залишили. У селище Дудінку Юстину відправили на баржі. Звідти вузькоколійкою у відкритих вагончиках — в Норильськ. Новоприбулих поселили в бараках.
Почалося табірне життя. Сортували вугілля, що надходило з шахти. Щоденно — по 12 годин. Змучені, замурзані, поверталися з роботи, йшли з казанками в їдальню по пайки їжі. Повернувшись, відразу відмивали вугільний пил, отримували попарене жито і хліб, глевкий і чорний, з якого аж воду можна видушити.
Лише через два роки умови проживання поліпшились. Політичних відокремили у спецтабір. Юстина отримала звістку від батька: їх із дітьми вивезли із Суховолі в Кемеровську область. Сестри вже були заміжні. Сім років пройшло на чужині. Багато не витримували і помирали. А було ж в спецтаборі 3400 засуджених. Пригадує Юстина, як померла дівчина із Мстишина. У табірній майстерні змайстрували труну. Дівчата пошили плаття і вельон зробили з марлі. Попрощались з покійницею, а де її хоронили — не відомо.
У Норильську літо полярне. Різноколір’ям радувало буйноквіття мохів. А взимку, коли настав холод, бурани досягали такої сили, що встояти на ногах було неможливо. Прошкуючи на роботу, вся бригада й конвой падали з ніг.
Всі бараки оповістили про страйк: був призначений день і висунуті вимоги до адміністрації спецтабору. Тоді, як пригадує Юстина Кузьмівна, відмовились від їжі, не виходили працювати. Кілька тисяч мешканців зони, і жінки, і чоловіки, вимагали скорочення робочого дня, скасування особових номерів, які були нашиті або нанесені фарбою на одязі (у Юстини був номер К-138), дозволити переписку із рідними. Адже писати можна було тільки двічі на рік. Негайно прибула комісія з Москви. Номери засуджених скасували, скоротили на 2 години робочий день, зняли обмеження на переписку.
Якось на розводі бригад запитали, чи є серед них швачка або ж чоботар. Зголосилась Юстина. Перейшла працювати в майстерню. Ремонтувала взуття засудженим. Звідти і вийшла на волю.
Пішла жити Юстина до подружки Василини, яка на той час вже вийшла заміж і мала сім’ю у селищі Медвежий Ручєй. Тут знайшла свою долю. Федір теж був із політв’язнів. Часто відвідував сім’ю Василини. А тепер, коли тут з’явилась Юстинка, що так нагадувала вродою чорнявок — дівчат з його рідної Гуцульщини, візити його ще почастішали. Незабаром він запропонував волинській дівчині руку. Юстина без вагань погодилась стати його дружиною. Тут, у Василинки, влаштували й весілля. Гостями були хлопці і дівчата, колишні політичні в’язні. Всі із Західної України. Це був березень 1956 року.
Незабаром переїхала Юстина з чоловіком до батьків у м.Кисильовськ Кемеровської області. Тут народився їх первісток Володимир. А вже у 1958 році повертаються всією родиною на рідну землю. Однак місцева влада відмовила їй у прописці в рідному селі, адже на ній тавро засудженої. Вона з сім’єю виїхала в Київську область. Звідти чоловік надіслав в Москву листа. Відповідь не забарилась: судимість із Юстини знята ще у 1955 році... Через три місяці сім’я Купінців повернулась в Суховолю.
Спочатку жили в землянці. Працювали і стягалися на власне господарство. Будують дім. Народився син Микола. Її Федір все життя пропрацював механізатором. Однак вік його був недовгим. Страшна недуга забрала його життя.
Зітхає баба Юстина. Вже тридцять літ, як овдовіла. Вона ж не покладала рук, працюючи в колгоспі. Була і телятницею, і на птахофермі працювала, і в буряківничій ланці. Помилився тоді слідчий НКВС, визначаючи їй вік. Бо вже дев’ятий десяток літ доля розміняла їй. n
с.Суховоля
Луцького району.