Кожна поява в редакції Степана Приходька, нашого давнього читача й автора,— це цілий феєрверк розповідей про побачене ним і почуте за кілька місяців, а то й спогадів за десятки років...
Кожна поява в редакції Степана Приходька, нашого давнього читача й автора,— це цілий феєрверк розповідей про побачене ним і почуте за кілька місяців, а то й спогадів за десятки років. Є в Степана Адамовича, звичайного мешканця села Рудка-Червинська Камінь-Каширського району, чіпке селянське око, яке дозволяє йому побачити багато і в рідному селі, і дорогою до синів чи дочки, і в нашому обласному центрі.
Володимир ЛИС
Цього разу привіз Степан Адамович разом із знайденим ним незвичайним грибом та сплетеним його односельчанином маленьким дитячим постоликом давню фотографію якраз 45-річної давності. На ній велика група людей стоїть на Красній площі, на фоні Московського Кремля. З одягу видно, яка то різношерста група — тут є люди, одягнуті й в простецькі пальта, і легеньку куртку, і просто в піджаках, а кілька у солдатських мундирах, один навіть у матроському. Як виявилося, це вирішили себе зафіксувати для вічності заробітчани із Волинської, Львівської, Тернопільської й Івано-Франківської областей, котрі зробили зупинку в “червоно-зоряній столиці” дорогою до такої знайомої тодішнім “западенцям” Комі АРСР. Ні, на щастя, їх уже не везли на сталінську каторгу, їхали вони в ті далекі і суворі місця над річкою Печорою, де, як співається у пісні, “заунывно зудят свою песнь комары”, цілком добровільно, бажаючи обзавестися, як тоді казали, “довгим рублем”. Тим більше, що на початку 1961 року грошова реформа поменшила і без того невеличкі рубльові запаси поліщуків. Сотні перетворилися в десятки, а десятки у свою чергу в рублі, хоч із портретом вождя. І, як виявилося, за нові гроші можна було не набагато більше купити, ніж за старі. А тут якраз їздили по селах вербувальники, спокушали гарними заробітками на лісосплаві. І дев’ятеро жителів Рудки-Червинської, серед яких Онисим, Василь, Степан Приходьки, Фадей і Микола Яцуки, Кирило Сацик, спокусилися на ті звабливі заклики. Хто на нову хату хотів заробити, хто на одежину. Степанові йшов тоді вісімнадцятий рік, природно, був не одружений, але думав, що колись все одно доведеться привести в хату невістку, та й мамі треба було допомогти, і він теж поїхав. Під час пересадки в Москві дуже здивувалися — виїжджали з дому за буяння весни, садки на Поліссі вже перецвітали, а тут, у столиці, зелені листочки на деревах ледь-ледь прокльовувалися, хоча стояв уже травень. Здійснили екскурсію, побували і біля Мавзолею тоді ще Леніна—Сталіна, куди хотіли, та через велику чергу не потрапили, та й поїзд на північ уже чекав. Ще холодніше було у селищі (посьолку) Саратовському, де їм випало жити і працювати на Печорській лісоперевалочній базі. Робота була нелегка. Степанові Приходьку, наприклад, випало стояти біля води, по якій припливала деревина, діставати з води колоди і сортувати по штабелях за розмірами. Працювати доводилося по дванадцять годин, з восьмої ранку до восьмої вечора. Та звиклі до нелегкої роботи хлопці і дівчата, та й люди старшого віку, не скаржилися. Адже заробіток їм обіцяли по 350—380 рублів на місяць, для них, що звикли до мізерних жебрацьких трудоднів, це були неабиякі суми. Але незабаром ті гроші виявилися кривавими не лише в переносному, але й в прямому значенні. Справа в тому, що поселили їх у бараках колишнього концтабору для політзеків, жертв сталінських репресій, який потім, після амністій в роки хрущовської відлиги, перетворили в колонію для кримінальників. За якийсь рік чи два перед приїздом заробітчан колонію розформували, та в результаті чергової амністії багато колишніх зеків лишилося у спецселищі розконвойованих, а частина просто не побажала мандрувати в інші світи, тим більше, що відкрився дуже легкий і спокусливий промисел. Що то за промисел, волиняни, як і їхні сусіди з інших областей, дізналися вже на третій місяць. На другий—третій день після чергової зарплати зник один чоловік, потім другий. Ще одного знайшли у річці, іншого — за бараком. І в усіх вбитих були забрані гроші. А колишні зеки з кожним новим місяцем і навіть тижнем дедалі більше нахабніли. Якщо хтось відважувався вийти у селище ввечері чи навіть серед білого дня у вихідний сам, його обов’язково перестрівали і робили “шмон”, попередньо приставивши до горла чи до боку “перо”, себто добре виточеного ножа. У них навіть вважалося за особливу доблесть пограбувати чи прирізати отих загадкових “бандьор”, котрі й говорили незнайомою мовою, не матюкалися, а вечорами своїх печальних пісень співали. Як згадує Степан Адамович, на все життя запам’яталося, коли на очах його, Уляна Філюка з Гути-Боровенської та Василя Смітюха з Житнівки їхнього ж Камінь-Каширського району один такий бандит прямо на танцях зарізав дівчину, попередньо забравши вузлик з грошима. Коли число загиблих перевалило за десяток, а місцева влада не поспішала проводити розслідування і покарання винних (подейкували, що мали тамтешні охоронці порядку свій куш з тих кривавих грошей), зібралася частина лісосплавників на свою напівтаємну нараду. І вирішили, незважаючи на те, що договір був укладений на шість місяців, їхати додому. Керівництво бази спочатку заартачилося, погрожувало штрафами та іншими репресіями, але “западенці” несподівано проявили характер і після невеликого своєрідного мітингу дружно, майже всім колективом вирушили додому. На щастя, жоден із рудкочервинців не постраждав, всі приїхали живі-здорові. Хоча й дорогою перетремтіли, адже були спроби грабунку і в поїздах, на шляху з тої далекої Комі-республіки до Москви. Уже після чергової пересадки трохи заспокоїлися. А та майже тисяча зароблених нелегкою і небезпечною працею рублів на хазяйстві таки згодилася, як згадує тепер уже з усмішкою Степан Адамович. І мамі вділив, і хату підновив, і дещо з вдягачки купив. Тепер же, натрапивши на давню фотографію, приїхав до Луцька і зробив кілька фотокопій для себе і земляків, з якими і їздив на той пам’ятний зарібок, у рік, коли, як він каже: “Гагарін у космос полетів, а ми у Комі на лісосплав поїхали”.
